Теплі спогади про Олександра Зайвого – поета Дніпропетровщини

Є люди, знайомство з якими – немов дарунок долі, й кожна зустріч із ними – як свято душі, що дарує тобі бадьорість і оптимізм, примножує смак до життя. Я щасливий, що такі люди трапляються і на моєму життєвому шляху, і хоч їх уже немає на цьому світі, та пам’ять про них зігріває душу. Моя розповідь про одну з таких особистостей – поета Олександра Зайвого. Я обрав його першим тому, що наприкінці січня минає 21 рік з дня його смерті.

Вірші Зайвого я прочитав іще в ранній юності на сторінках «Молодого ленінця» (пізніше газета «Прапор юності»). Вони вразили мене якоюсь незвичайністю, новизною, бо зовсім не були схожі на ті казенно-патріотичні вірші про молодих будівників комунізму, ентузіастів новобудов та освоєння цілинних земель. «От як виходить, – подумалося мені, – поет Зайвий пише влучно, вагомо, без зайвих слів…» Мабуть, буде талановитим майстром слова.

Тоді моїм «поетичним Богом» був Володимир Сосюра. Я постійно читав і декламував його «Коли поїзд у даль загуркоче…», вивчив його напам’ять. Вірш був дуже співзвучний моєму настрою – з дня на день чекав повістку на службу в армію. Проте й твори Зайвого запали в душу.

…Три довгих роки виснажливої служби на заході «братньої» Польщі (там знаходилася Північна група радянських ­військ) змусили мене забути і про поезію, і про Сосюру, і про Зайвого. Проте мені пощас­тило – не дослуживши трьох місяців, я вступив на філологічний факультет Дніпропетров­ського держуніверситету. До речі, разом із другом дитинства. Нелегко було звикати до нових умов, коли навколо тебе невтомно пурхали і щебетали вчорашні школярки та кілька хлопців, таких як і я, демобілізованих вояк. До того ж доводилося рахувати кожну копійку, бо армія не дуже турбувалася про тих, хто пішов на дембель.

Якось у вестибюлі гуртожитку по телевізору дивився виступи молодих поетів Дніпропетровщини. Серед них знав лише Григорія Маловика, з яким устиг потоваришувати під впливом палкого захоплення пое­зією геніального Миколи Вінграновського. Раптом ведучий передачі назвав прізвище «Олександр Зай­вий». «Так це ж той Зайвий, якого я читав колись у «Молодому ленінці»? – пригадалося мені. Він почав декламувати свої вірші. Читав емоційно, артистично, і вони мені здалися найцікавішими з-поміж інших віршів. Щось було особливе, як зараз кажуть, харизматичне і в самій зовнішності поета.

– Цікаво пише, от якби зустрітися з ним, – мовив я одному із слухачів.

– А чому ж, – мовив той, – Гриша Маловик обіцяв привести Зайвого сюди після передачі. Він і мене зацікавив неабияк.

І справді. Минуло небагато часу, і Маловик (він працював на студії телебачення) зайшов до гуртожитку з молодим чоловіком, зовні дещо схожим на Єсеніна. Ми познайомилися, трохи підкріпилися і Сашко став читати свої вірші. Читав довго, натхненно і, безперечно, напам’ять. Вражало все: виняткова пам’ять поета, його артистизм, оригінальна, часто дуже несподівана образність, порівняння, глибокий ліризм і душевність поета. Виходець із Приорілля, Зайвий був талановитим співцем того чарівного мальовничого краю, близьким і мені. Потім Олександр читав поезії С. Єсеніна, розповідав різні кумедні історії про своїх земляків із села Могилів Царичанського району. Далі – повідав одну трагікомічну історію, що трапилася з ним у дорозі, коли він молодим юнаком повертався з лісозаготівель додому. Ця розповідь була пересипана такими соковитими виразами, що їх, як зараз кажуть, можна всі розтягти на цитати. Не дивно, що оповідь Зайвого раз за разом супроводжувалася нестримним реготом,
вигуками захоплення, подивом… Я попрохав Олександра при нагоді переписати цю історію в зошит, надто вона мене захопила. Було в ній щось від Бабеля, Ільфа й Петрова…

– А чого ж? – відгукнувся Зайвий, – неси папір, ручку – тут і запишу тобі.

І він того ж вечора списав мені ледь не десяток сторінок із цією пригодою. Внизу підписав: «Мій перший твір у прозі. Присвячую Володі Процану. 21 листопада 1965 р.» Останнє – над заголовком. Оповідання назвав «Кожух». Воно й досі зберігається в мене. Ніде не публікувалося. Нерідко перечитую його і сміюся, як того далекого пам’ятного вечора.

…Час спливав непомітно, а ми все слухали й слухали цього незвичайного оповідача. А він усе читав, ніби й не відчував втоми. Кинулися, а вже далеко за північ. Виявилося, що ні Маловику, ні Зайвому ніде ночувати. Зайвий жив у Могилеві, а в Маловика тоді ще не було квартири, і він частенько ночував зі мною на одному ліжку. Тож довелося й цього разу організувати їм нічліг у гуртожитку.

Не часто, але й надалі Олександр з’являвся в гуртожитку. Він тут став своєю,бажаною людиною передусім серед шанувальників поетичного слова. Його ми називали «Сашком», і він це сприймав як належне. Стосовно друзів і колег у Зайвого ніколи не було і тіні гонору, зверхності чи якихось менторських повчань. Спілкувався він з усіма однаково, досить скромно, ввічливо. Був щирою, щедрою, добросердечною людиною. Його візити до гуртожитку перетворювалися на вечори поезії, і проходили з незмінним успіхом.

Проте інколи Сашко з’являвся до нас напідпитку та й добрячому. Це коли в нього виникали якісь негаразди й конф­лікти у Спілці письменників. Настрій у нього був кепський, він нервував, лаяв на всі заставки «бездарних» «маститих» колег (це його слова) за те, що ті не схвалюють до друку його поезії. Тоді він мав лише одну, досить худеньку збірочку під назвою «Молодик».

– Чому ж вони не друкують твоїх віршів, Сашко? Адже це ж справжня поезія? – запитували у Зайвого.

– А тому, що мої вірші, дійсно, справжні, а вони – бездарі, заздрять мені. Супроти моїх поезій їхні виглядають блідо й безлико, та все ж таки я проб’ю цю бюрократичну стіну, цей мур. Сили і хисту, будьте певні, в мене достатньо.

Треба сказати, був у Зайвого такий грішок – самовозвеличення. Як кажуть у народі, хто ще мене похвалить, якщо не я сам. Однак те самовозвеличення, мені здається, Олександр культивував не без доброї долі гумору, ймовірно, для натхнення, адже було йому непросто: жив на скупі літературні копійки, неодружений, освіти не мав (крім середньої школи), мешкав далеко від обласного центру. Одне слово, повний комп­лект негараздів.

Проте був Олександр не зі слабкодухих, попри все, жив і творив із піднесеним настроєм, ніколи не таїв зла на людей. Його улюбленим поетом і натхненником був Сергій Єсенін. Чимало віршів Зайвого перегукуються з лірикою Єсеніна. А найбільшою втіхою для нього було, коли говорили, що він і зовні схожий на Сергія Єсеніна. Олександр чудово читав його поезії, особливо виразно монолог Хлопуші з пое­ми «Пугачов», а також вірші Дмитра Кедріна. Та найдушевніше – свої власні. Зайвий побував на батьківщині Єсеніна – в с. Костянтинів Рязанської області, подарував музею поета дещо з петриківських виробів. У Москві відвідав сестру Єсеніна – Олександру.

І все ж я не схвалюю вираз «Зайвий – наш український Єсенін». Колись у розмові з Миколою Вінграновським, з яким я свого часу зустрічався й якого безмежно любив, я сказав, що Григір Тютюнник – це як наш український Шукшин. Поет якось осудливо глянув на мене і заперечив: «Чому це – Шукшин? Шукшин є Шукшин, а Тютюнник є Тютюнник». Ось так і тут: Єсенін – це Єсенін, а Зайвий є Зайвий. Ближчий, дорожчий нам.

За час нашого спілкування (не хочу говорити «дружби» – ще звинуватять мене в примазуванні до слави поета, хоч, даючи мені автографи, він називав мене і «другом №1», і зізнався, що любив мене всім серцем тощо) я зустрічався з Олександром і в Дніпрі, і були разом у Києві, гостював у нього вдома (ще коли була жива його добра, щира, сердечна мама), відвідував його, коли він із дружиною Світланою певний час жив у Дніпрі на Набережній Перемоги. Знав його дружину, яка також була доброю чуйною людиною. Недаремно ж невтішно плакав Сашко, коли хоронили його Світлану…

Бував Олександр і в мене вдома, в редакції, де я працював. Наша газета часто друкувала добірки його поезій.

Востаннє я бачив Олександра 29 серпня 1998 р. у нього вдома у тій самій хаті, яку він збудував абсолютно сам. Він мені розповідав, показував усе своє незавидне, але дороге йому обійстя. Невже ж не знайшлося друзів, колег, односельців, хто ­допоміг би чоловіку? Де там! Якби я знав, то кинув би усе і примчав би йому на поміч хоч на 2-3 дні. Тоді Олександр уже хворів, був змарнілий, виснажений, похмурий, однак упізнав мене, зустрів привітно. Погомоніли, але недовго – сусіди запросили його на обід. На прощання він подарував мені дві збірочки: «Трибуна для німих» і «Я начудив в своїй судьбі чимало», обидві з дарчими теплими побажаннями. На одній із них таке: «Процану Володимиру на добро! Пиши, друже, про Нестора Махна!» Справа в тім, що я розповідав йому про свої плани, про те, що саме в моєму рідному селі Великомихайлівці Нестора Махна назвали високим титулом «Батько». І побажання друга і колеги я виконав – через кілька років написав і видав книжку спогадів односельців-старожилів під назвою «Дібрівка у вогні» – про буремні події 1918-1921 рр. у селі. Дібрівка – це старовинна назва села.

Коли я довідався про смерть Олександра Федосійовича Зайвого, про те, що пришвидшило його кончину, я не втримав сліз і подумав: «Жила серед нас незвичайна, дуже талановита, розумна, доб­ра, трохи дивна людина, писала чудові вірші. Жила важко, скрутно, в нестатках і просто в злиднях, аскетично… Чому ж ніхто цього не помічав, ніхто не прийшов на допомогу? Коли ж померла людина, розхвалювали його на всі лади, не шкодували, як мовиться, дифірамбів, єлею, та, на жаль, запізно… Такі ми, люди, і, мабуть, у цьому плані безнадійно непоправні… А злодіїв, що обікрали Зайвого, сподіваюсь, ­Господь уже покарав…»

Друг наш, колега Олександр Зайвий ще довго житиме в чудовій непов­торній поезії, якщо, звичайно, існуватиме така країна – Україна. Хотілося б вірити!

Якось я сказав Олександру, що в Москві готуються знімати художній фільм про Сергія Єсеніна, його кумира. Очі у нього загорілися і каже:

– Володю, я прошу тебе, напиши їм туди на кіностудію, що є, мовляв, у тебе один друг-поет, палкий шанувальник творчості Єсеніна, так ось він може геніально зіграти роль поета, зіграти краще за будь-якого народного артиста! Я виконав прохання Олександра, і що ж, через деякий час прийшла відповідь.

– Виконавця ролі Єсеніна вже знайдено, вибір, здається, вдалий! Та ми маємо на увазі Вашу пропозицію на всяк випадок.

Олександр довго сподівався на той випадок, але, на жаль, безуспішно. Коли згодом фільм вийшов на екрани і Зайвий подивився його, він резюмував:

– Ну що ж, Сергій Никоненко непогано зіграв Єсеніна, та все одно я зіграв би краще! Ну й гаразд! Кіно – то, мабуть, не моє!

А все ж цікаво, який би Єсенін вийшов у Зайвого?! Талановита людина – талановита в усьому.

Володимир Процан,

член НСЖУ, смт Покровське, головне фото – з відкритих джерел