У неї доля, вишита червоними і чорними нитками
Миловидна жінка сиділа під яскравим світлом, схилившись. Її ліва рука тримала п’яльця, а правиця – голку. На канві поступово з’являлися червоні маки, вишиті майстринею Валентиною Дмитрівною Білою. У хаті – тепло й затишно, щойно приготувала їжу. Однак був час, коли голод і холод, тяжка, до кривавих мозолів та втрати свідомості праця спіткали її, тоді ще маленьку дівчинку, в концтаборі, а згодом у неволі румунського пана.
Хочеш жити – пливи
Валентина Дмитрівна потрапила до України, як почалася війна. Тато був першим секретарем Компартії в Старобільську Ворошиловградської (нині Луганської) області. Коли почалися військові дії на території СРСР, він забрав дружину з донькою і відвіз до Васильківки, до матері. «Бережіть мою сім’ю!» – мовив на прощання. З тих пір родина його не бачила. Та недовго тривало спокійне життя у Васильківці. Одна з місцевих жінок доповіла фашистам, що в будинку, в якому жила маленька Валя з мамою та бабусею, мешкає дружина комуніста. Тієї ж ночі вони вирішили тікати. Підійшли до темної Вовчої. «Хочеш жити – пливи!» – гаряче прошепотіла мама. І семирічне дівча, жодного разу до того не плаваючи, зі страху здолало річку. Але коли жінка з дитиною ступили на інший берег, одразу ж потрапили у полон до німців – якраз була облава під Павлівкою.
Концтабір і пан
Валентина Дмитрівна пам’ятає себе вже у Миколаєві. Вона потрапила у дитячий концтабір, що був у Румунії, де провела 9 страшних місяців. Майже щодня у голодних, ущент виснажених малюків, з невідомих причин брали кров. Натомість давали по шматочку чорно-червоного хліба, що важив аж сто двадцять грамів. А ще юшку з топінамбура – то було для дітлахів свято. Найбільшу відразу викликав туалет. Німці заганяли у жижу аж по кісточки, а звідти змушували виходити чистими. Приниження, знущання, постійне бажання що-небудь з’їсти, невідомість… Одного дня до концтабору навідався місцевий пан, який викупив Валю і ще кількох дітей за 13 марок, аби ті допомагали йому по господарству. Коли малеча побачила відро молока, то плакала. А господар відпоював їх тиждень. Одужали дітки, почали самостійно ходити, тоді ж пан вирішив, що час їм і до роботи братись. Тютюн прибирали, на вози складали, пізно ввечері мали його на дріт на горищі пов’язати. Задихались від сморіду, втрачали свідомість, ледь доповзали до місця, де спали. А рано-вранці, з першими півнями прокидались, щоб допізна працювати на полі.
Знайшла бабуся
Коли радянські війська звільняли Румунію, до господаря, який утік, у двір зайшла санітарна частина. Двох поросяток солдати закаплунили, басейн із вином відкрили, а дітей та ще кількох сусідських малих невільників забрали і переправили до Дніпропетровська у військову частину. Повідомили про визволених по всіх сільських радах області. Так Валентину знайшла її бабуся. Вона й виховала. На 9 карбованців, які отримувала за шістьох загиблих синів, одягала, годувала. Валя закінчила десять класів і вступила до технологічного інституту в Івановому. Мріяла – заробити собі на сукню. Пішла до місцевого райкому комсомолу просити хоч якусь роботу, бо вже геть не мала на що існувати. Там зглянулись – дали місце на ткацькій фабриці. Та доля звела дівчину з жінкою, яка допомогла їй влаштуватися на швейну фабрику, де Валентина працювала рік. Потім була робота в Омській області, де вона познайомилася зі своїм першим чоловіком, далі повернення до України та посада економіста в Покровському відділі зв’язку. Там жінка зустріла свого другого чоловіка – Миколу Білого. З ним прожила 35 років, народивши сина Ігоря.
Пам’ятна серветка
Коли Валентину мали переправити з Румунії до Дніпропетровська, вона взяла на пам’ять серветку зі столу. По ній вишила десять подібних. У райкомі, дізнавшись про серветку, примусили здати виріб партії, бо розгледіли там начебто вишитий німецький хрест. З того часу Валентина Дмитрівна довго не брала до рук голку. А в 55 зацікавилася вишиванням серйозно. І нині її роботи зачаровують довершеністю, красою, неймовірно талановитим виконанням. Була майстриня зі своїми мистецькими витворами по всій Україні: і в Києві, і на Сорочинському ярмарку, і в Дніпропетровську. Скрізь її вишивки бажані, знаходять шанувальників та покупців.
Тяжка доля не зламала цю сильну особливу жінку, а зробила її лише стійкішою, мудрішою. Все те, що пережила, вона намагається трансформувати у творчість, вишиваючи червоними, чорними, кольоровими нитками, бісером, наповнюючи свої роботи подихом самої історії, змістом людського існування у віках.
Яна Сілезька-Васильєва
