Улюблене заняття: хто сказав, що рибальство – не жіноча справа? (фото)

У свої 73 роки Надія Костянтинівна Алєксєєнко з Криничок, що на Дніпропетровщині, досить енергійна. Численні відвідувачі місцевого відділення банку незмінно зустрічають її там щоранку. Тут вона стежить за чистотою і порядком. А вже потім поспішає у своїх справах. Найбільше Надія Костянтинівна любить готувати смаколики для своїх рідних і… рибалити. Та про все за порядком.

Родом Надія Алєксєєнко із Червоно­іванівки. Середню освіту здобула у місцевій школі. Трохи у колгоспі працювала. А потім у Криничках вивчилася на секретарку-друкарку. Певний час за цією спеціальністю працювала в Одарівському будинку відпочинку, згодом – телефоністкою у районному вузлі зв’язку. В 1973 році пов’язала своє життя із об’єктом спецзв’язку.

ЩАСЛИВІ МИТІ

Тут, у ТУРМі, майже все життя трудився її чоловік Микола Павлович Алєксєєнко – електриком, бригадиром, інженером електрозв’язку. Завдяки йому пані Надія захопилася риболовлею і віддає їй свій вільний час уже понад два десятиліття.

– Мій Микола дуже любив рибалити, – розповідає вона. – Не покинув цього заняття і після інфаркту в 2003-му. Як тільки трохи піддужчав, знову зазбирався на рибу, та ще й мотоциклом. Раз поїхала з ним, другий. Стовбичити просто так було нудно. Тож попросила, щоб і мені зробив вудочку. Він і зробив її з гілочки. А потім купив справжню. І так це заняття мене захопило, що не відпускає і донині.

Надія Костянтинівна пригадує ті щасливі миті, коли разом могли проводити за улюбленим заняттям стільки часу.

– Де ми тільки не рибалили, – розповідає далі. – І на Дніпрі, і на водой­мах нашого Криничанського району. Брали вудочки, надув­ного човна і – гайда на риболовлю. І необов’язково десь далеко. Я 2-кілограмову щуку могла у себе і на болоті спіймати! (Це буквально за пару хвилин ходу від квартири, у місці, здавалося б, не дуже пристосованому для риболовлі. – Прим. авт.)

І таких випадків, коли вона своїми результатами лову втирала носа багатьом рибалкам-чоловікам із солідним досвідом, у житті жінки було чимало.

– Одного разу по­їхали відпочивати на Дніпро, – згадує Надія Костянтинівна. – А я вудочку прихопила. Доки всі на пісочку ніжилися, я 3-кілограмового коропа витягла. Так увесь пляж збігся на бабусю подивитися, яка таку рибку спіймала!

А ще був випадок, коли вони з чоловіком та сином на Суворовському ставку ловили карасів. 400 штук спіймали на вудки: Костянтинівна – 160 штук, син – 150, а чоловік – 90. Консерви рибної наробили тоді чимало.

– Усе – ніби вчора було, – згадує. І такою теплотою світяться її очі… І вдячністю долі, яка дала змогу їй ще набутися з чоловіком, відтягнути за допо­могою спільного захоплення ту страшну мить, коли його не стало.

– Вудочок у нас було чимало всяких, – розповідає. – Найсучасніших, найсуперовіших. І снастей. Навчилася із ними поратися. Та так хваць­ко, що вже сама просила сина та чоловіка вибратися на риболовлю. А вони мені, підморгуючи: «Як тебе брати? Ти ж нас обскачеш на раз-два, а нам перед хлопцями соромно буде».

«І чому воно так виходить, – дивувалися, – що у тебе клює, а нас рибка обминає?».

– А в мене секрет простий, – продовжує співрозмовниця. – Я собі з думками зберуся, заспокоюся та й ловлю. А чоловіки то лайливими словами розкидаються, то галасують, от риба їх і обминає.

БО Ж ВІЙНА…

А якщо серйозно, то Надіїне захоплення, яке дехто стереотипно вважає нежіночим, дуже допомогло свого часу і чоловіка після хвороби виходити. Так разом щоранку збирали вудочки, крючки, прикормку, лаштували надувного човна. На ньому удвох могли рибалити посередині будь-якого плеса. Обох дуже тішило і те, що можна насолоджуватися природою рідного краю. У її пам’яті спливають макові поля біля Калинівських ставків, лебедині сімейства на водоймах Криничок, Світлогірського, Червоноіванівки.

Це у теплу пору року. Але ж Надія Костянтинівна і зимову риболовлю не пропускала. Сиділа на кризі, велику і малу рибку тягала з ополонки собі на втіху і на заздрість чоловікам.

Уже понад 2 роки вона не вибирається на зимову риболовлю. Всі вудочки, призначені для зимового лову, передала синові Вадимові. А собі тільки для літньої залишила. І на велосипед, яким ганяла навколишніми ставками, вже не сідає. Обережнішою стала, каже: не хоче ризикувати здоров’ям. Як запросять син з онуком порибалити, то з ними може і поїхати. На жаль, у теперішній час це дуже рідко трапляється. Бо ж війна… Надія Кос­тянтинівна, як і багато криничанців, пече, готує, передає продукти на фронт, донатить. Інакше не може, бо і її родину спіткало лихо: захищаючи Україну, в липні 2022-го загинув зять Ігор Терещенко.

ПРИЄМНІ СПОГАДИ

Знову виринають спогади. Пригадує, як на своє 70-річчя вибиралися з сином на Криничанський ставок:

– Він на човні тільки від берега відплив, а я бачу, що в нього один із поплавків пірнає. Гукаю його, а він сердиться: щойно ж відплив. Нічого, кажу, вертайся. І добре, що послухав. 6-кілограмову рибиняку з ним вполювали на вудку.

Човна свого Надія Костянтинівна теж уже віддала синові. Складно стало доглядати самій за ним у квартирі в зимову пору. Бо ж час від часу його треба накачувати, перевіряти, стежити, щоб не пересох. Якось за таким заняттям застав жінку маленький сусід Артемко. Ох і здивувався, коли бабуся Надя розповіла йому, що це таке та як із ним поводитися. Посадила Артема на лавку у човнику, дала весло, показала, як ним треба гребти на воді, щоб човен рухався. Після того хлопченя ще не раз під час зустрічі запитувало: «А де твій човен?».

Минуть роки. А одна з найцікавіших картинок дитинства – човен у квартирі – грітиме серце вже дорослого чоловіка. Як гріють згадки про походи на риболовлю онуків Надії Костянтинівни – Сашка та Настусю. Особливо згадує онучка. Бо ж дуже вона любила хоч на годинку побігти з бабусею до найближчого плеса. Ану, хто ще має таку подружку, як вона, яка, ніби чарівною паличкою, витягає з води рибинку за рибинкою. Ще й онуку вчить цієї цікавої справи.

Виявляється, не одна така любителька тихого полювання є в нас у Криничках. Надія Костянтинівна має ще подругу Вікторію.

– Нещодавно телефонувала мені, – ділиться рибачка Надія, – запрошувала на риболовлю. Хвалилася, що вже опаришів припасла, новенькі поплавки. Ми з нею частенько тікаємо від турбот до води, до тиші. Вона молодша, швидко загорається і мене за собою тягне. А я й рада, що можу з Вітою згадати минуле, милуватися природою. Думаю, як трохи потеплішає, вирушимо з нею до найближчого ставка. Хоч на пару годин…

ГАЛИНА ЛИТОВЧЕНКО,
ЗА МАТЕРІАЛАМИ ГАЗЕТИ «НОВІ РУБЕЖІ»