Відома письменниця назвала Дніпро суперечливим містом

До Дніпра письменниця і драматург Ірена Коваль завітала з презентацією роману «Незаземлені». Це суперечлива історія, заснована на  реальних подіях з її життя, присвячена темам глибокого розриву між світами – капіталіс­тичним і соціалістичним, розповідь про неможливе, але від того не менш щемке кохання, а також про єднання поколінь українців, розведених війнами, режимами та океанами. Ексклюзивно для «Вістей» пані Ірена розповіла про книгу, враження від Дніпра і творчі плани.

Правдивий ­роман

– Пані Ірено, вітаю Вас у Дніпрі! Які враження від міста?

– Дякую. Місто просто чудове, але в чомусь навіть суперечливе. Дуже багато вражень, гостинна публіка. Дніпро – надзвичайно красиве.

– Книга «Незаземлені», з презентацією якої Ви завітали до нас, – автобіографічна, в ній багато спогадів Вашої матері, історія про Вас та брата Ореста. А що в книзі – вимисел?

– Усе – правда! Це дійсно автобіографічні дані, вони є основою роману. В реальному житті я також уперше зустріла свого брата Ореста в Москві в 1969 році. Подорожувала з ним Україною увесь серпень. Мої батько й мати лишили маленького Ореста з бабцею, коли втікали. У романі багато «шарів» – емоційних, часових. Він писався довго, по суті задум жив у мені з 1969 року, і, нарешті, я готова розповісти світові цю історію.

 – На жаль, Ваша мама – один із персонажів «Незаземлених» – не дочекалася моменту, коли книга стала реальною. Чи можна сказати, що вона була щаслива в Америці? Можливо, хотіла повернутися в Україну?

 – Коли розпався Радянський Союз, мамі виповнився 71 рік. Звичайно, в Америці вона мала гарні умови життя, поруч – діти і внуки – і це була її найбільша втіха. Вона могла дати собі раду в різних життєвих обставинах, у найжорсткіших умовах. Ненька не бажала повертатися в Україну і починати все спочатку.

Іронічний ­світогляд

– У романі багато іронії і на теми української діаспори і Радянського Союзу.

– Іронія в романі дуже важлива, нею все наповнене. Персонажі – такі, як пані Капустинська, Мирон чи пан Головатий – універсальні. Вони розсипані по всій земній кулі. Я таких панів і панянок зустрічала в Україні та Америці неодноразово. У мене завжди був іронічний світогляд, іще з дитинства. Я працюю в українській спільноті в США. Є чималоч цікавих проектів, наприклад, довелося організовувати в Бостоні заходи з нагоди 200-річчя Тараса Шевченка. Тоді я реалізувала власну концепцію свята у трьох частинах: Шевченко-поет, Шевченко-художник і Шевченко-пророк. І звідти також черпаю натхнення.

– «Незаземлені» – первісно англомовна книга. А як перекладачеві вдалося передати нюанси українською (переклав роман Петро Таращук. – Прим. автора)? І якою мовою Вам «зручніше» писати?

– Думаю, англійською, але душа залишається українськомовною. Люб­лю творити різноманітні образи – вони посилюють ідеї, які хочу передати. Сподіваюся, така творчість тримає читача в напруженні. Метафоричне використання мовних засобів дає мені велику насолоду. Дуже цікаво вибудовувати поетичні форми в прозових творах.

– У романі не зовсім розкрита історія, що було з Вашим братом далі…

– Справа в тому, що після прощання з Орестом на Львівському вокзалі в 1969-му, ми зрідка з ним листувалися – з очевидних причин, описаних у романі. Він працював в Ухті, мав сім’ю і час від часу надсилав фотографії своїх дітей. Коли я хотіла приїхати, він мене відраджував. Мабуть, з пересторогою ставився до перспективи ще однієї зустрічі зі мною. У 1986 році прийшла звістка, що на заводі, де він працював, стався нещасний випадок, і Орест загинув. Але в нього залишилися дві прекрасні дівчинки, які відвідали мою презентацію в Києві.

Не актриса

– В Україні Вас знають більше як драматурга. А чи не думали зіграти у власній п’єсі?

– Боже, збав! Ніколи не хотіла «дертись» на сцену. Ви зробили мені комплімент. Я не актриса. І якби заздалегідь знала, скільки труднощів існує у світі театру, не впевнена, чи бралася б за це взагалі. Але мені дуже приємно,  коли головні ролі у п’єсах за моїми творами грають  такі геніальні актори, як Богдан Ступка (на жаль, нині покійний) та Олексій Вертинський. П’єса «Маринований арис­тократ» уже трина­дцятий сезон іде в Молодому театрі в Києві. Її та «Лева і Левицю» грали в ­головних містах України.
Їх показували в Польщі й Угорщині. Хотілося б, щоб вистава «Маринований арис­тократ» українською з синхронним перекладом пройшла й у Лондоні. Гадаю, англійська публіка щиро сміялася б з такої сатири.

– А кого з українських авторів читаєте?

 – Та, певно, як і  всі, – Андруховича, Забужко, читала останню книжку Ліни Костенко.

– Які наразі плани? Яка книга буде наступною?

– Працюю дуже повільно над однією п’єсою, але заздалегідь не люблю розповідати про плани. Також є задум, що «Балерина без пуантів» (фантасмагорична літературна казка, видана у 2011 році, про балерину, яка настільки розповніла, що за животом не бачить пуантів на ногах. Проте, вона вміє літати. – Прим. авт.) стане п’єсою завдяки одному нью-йоркському хореографу.

Штрихи з біографії

Письменниця і драматург Ірена Коваль народилася 19 січня 1947 року у Ландсгуті (Німеччина). У 1948 році з батьками виїхала до США. Почала друкуватися з 1981-го в періодиці Бостона. Із 1994-го працює журналістом на Бі-Бі-Сі, мешкає переважно в Києві, а широкому загалу відома драматичними творами «Поганські святі» (англ. та укр.), «Фантазія про чоловічу силу», «Маринований аристократ». Вистави за цими творами йдуть у театрах Києва.

Дарина Сухоніс,

фото Ольги Володимирової

Залишити відповідь