Володимир Небоженко: «Виставка моїх робіт розташована просто неба на вулицях нашого міста…»  

У ці травневі дні культурна громадськість нашого міста, області і всієї України вітає  з ювілеєм видатного скульптора, члена Національної спілки художників України, Народного художника України  В.П. Небоженка.

Життєвий шлях Володимира Павловича — це історія селянського сина, який досяг висот мистецької майстерності  і суспільного визнання. Таких особистостей прийнято називати «self made man» – людина, що зробила себе сама. Народився 6 травня 1941 року в селі Богданівці Васильківського району на Дніпропетровщині. Дитинство минуло на хуторі Преображенка  та у селищі Покровське Покровського району.

Як згадує ювіляр: «Мій тато пішов на війну, коли мені було всього три місяці, і не повернувся з фронту. По війні я заздрив дітям, батьки яких повернулися  живими додому, і всупереч логіці дуже довго ще вірив в диво, в те, що батько повернеться.» Простий сільський хлопчина, погано вдягнений і напівголодний, тягнеться до прекрасного, навчається і отримує художню освіту у Дніпропетровському державному художньому училищі ім. Е.Вучетича на скульптурному відділенні та в Національній академії образотворчого мистецтва і скульптури.

В. П. Небоженко працює в галузі станкової та монументальної скульптури. Він – автор 5  пам’ятників в Дніпропетровську — молодому Тарасу Шевченку, Олександру Полю, Валерію Чкалову,  лікарю М. Семашку, та воїнам 152 стрілецької дивізії. Він – автор багатьох меморіальних дошок — О. Гончару та М. Селезньову, С. Духовенку та О. Красносельському, Г. Логвіну та К. Чеканьову, Інні Крижановській та генерал-лейтенанту  В.  Баранову, а ще Л. Курбасу (у Відні). Автор меморіальної стелли громадянам Дніпропетровська, розстріляним на території школи № 9,  де в 1941-43 було гестапо.

В Небоженко – півстоліття учасник всесоюзних, республіканських, обласних художніх виставок. Нагороджений багатьма відзнаками і нагородами. У 2002 році  майстра нагороджено пам’ятною медаллю «За заслуги перед містом». Твори скульптора знаходяться в Міністерстві культури України, в Дирекції виставок Національної спілки художників України,  у Дніпропетровському художньому  музеї, у Дніпропетровському Національному історичному музеї ім. Д. Яворницького, в Національному музеї Тараса Шевченка, в приватних колекціях України та зарубіжжя.

Ювіляра запрошують на зустрічі в школи і виші. Дуже корисно молодим людям, які обдумують життя, зустрічатися з такими людьми, як Володимир Небоженко. Така цікава творча зустріч відбулася у Центрі культури української мови ім. О.Гончара Національного гірничого університету. Ми згадали біографію ювіляра, переглянули фотопрезентацію його життя. Гостя привітав проректор НГУ Ю.Хоменко, який порівняв мистецтво гірничої справи з мистецтвом скульптури. Ст. працівник наукової бібліотеки Н.Вітрук вручила гостю альбом «НГУ- відповідність часу» . Вокальний дует (О.Яремчук та доц.М.Зенкін) привітав скульптора українською народною піснею «Ой, там, за Дунаєм». Присутні із задоволенням переглянули  фільм про життя і творчість В. Небоженка «Вік бронзи» (режисер В. Десятерик). Автор цих рядків прочитала вірш «В майстерні скульптора», присвячений ювіляру. Гість подарував свої альбоми зі скульптурами Центру та  Науковій бібліотеці НГУ та відповів на запитання студентів, серед яких були такі:

— Чи Ви мріяли про славу?

— Я не мріяв і не знав, що це таке. А мріяв я навчитися ліпити, оволодіти глиною і каменем, досягнути професійної майстерності.

— Яка з Ваших робіт Вам найдорожча?

– Мені всі дорогі, бо вони мої діти.

— Як Ви ставитесь до демонтажу  пам’ятників?

– Позитивно, коли йдеться справді про декомунізацію більшовицьких ідолів і це робиться цивілізовано. І негативно, коли твір мистецтва руйнується. Мене запросили на демонтаж пам’ятника Петровському (роботи мого друга скульптора Чеканьова). Піти я не пішов, але дав пораду, як оптимально демонтувати пам’ятник, щоб не пошкодити. Але сталося так, що скульптурі відрізали черевики. Важко буде знову поєднати частини пам’ятника. Було б непогано, щоб усі демонтовані твори зібрати докупи і цивілізовано зберігати, наприклад, в історичному  музеї.

— Ви жили на вулиці Фучика, як вона тепер називається?  

— Тепер вона носить ім’я вченого-ботаніка Акінфієва, який жив тут, про що свідчить меморіальна дошка на сусідньому будинку. Вважаю, що вчений це заслужив.

— Над чим Ви працюєте зараз?

— Є творчі задумки, але не стану наперед їх видавати! Це згодом буде сюрприз для містян.

— Як ви відзначаєте свій ювілей?

— Мені запропонували зробити виставку творів. Для цього треба було б зробити міні-копії моїх пам’ятників. Навіщо? Фарбований гіпс — це так фальшиво. Виставка моїх робіт вже розташована на вулицях міста, жива, просто неба — ходіть, дивіться, милуйтеся!

— Щиро вітаємо Вас, Володимире Павловичу, з ювілеєм, дякуємо за красу, подаровану людям. Зичимо Вам крилатого натхнення, доброго самопочуття і мирного неба над головою – сьогодні це найважливіше.  

 

Леся СТЕПОВИЧКА,

письменниця, співробітник Центру культури української мови

ім. О. Гончара Національного гірничого університету.

 

Добавить комментарий