Володимир Небоженко: «Вважав, що скульптури колись Бог створив»

Важко уявити наше місто без скульптурних постатей Олександра Поля, молодого Тараса Шевченка, Валерія Чкалова, воїнів 152-ї стрілецької дивізії та інших, створених народним художником України, почесним громадянином Дніпропетровська Володимиром Небоженком. Майстер люб`язно запросив кореспондента «Вістей» до своєї майстерні та розповів, від кого отримав у спадок творчі здібності й як народжується скульптура

ЗДІБНОСТІ – ВІД МАМИ
– Володимире Павловичу, цікаво було б почути щось про Ваших батьків. Звідки Ви родом?
– Мама моя з Покров¬ського району, батько – з Васильківського. Познайомилися та одружились вони у містечку Димитрові, що на Донбасі. Там народилися брат, дві сестри. А я з`явився на світ, уже коли сім`я повернулась до Васильківського району.
– Знаєте, від кого успадкували творчі здібності?
– Від мами, вона навчила мене малювати. Сама з дитинства вишивала, в`язала, робила витинанки, покривала, візерунчаті серветки на комод. Свого часу служила у заможних людей. Тож вони завжди, коли зустрічали її, говорили: «Фрося, ми й досі зберігаємо ті речі, що ти для нас зробила». Пам`ятаю, як мама малювала килими з лебедями. Не думаю, що це були шедеври, але людям дуже подобалось.
– Пам`ятаєте свої перші малюнки?
– Ну звичайно ж. У Васильківському районі я жив до 12 років, поки з мамою не переїхав до її родичів у Покровське. Там у мене були друзі, два хлопчики з бідної багатодітної родини. Вони дуже гарно малювали, я їм навіть зазд¬рив. Боявся, що в мене так не вийде і вони сміятимуться. Потім дядя, татків брат, показав, як збільшувати малюнок по клітинах. Мені це сподобалося. Портрети, які я змальовував із книжок, були дуже схожі, тож я вирішив, що вже став художником (посміхається).

ВОЛОДІННЯ ОЛІВЦЕМ
– То Ви з дитинства обрали творчу професію?
– Мабуть, так, бо про щось інше якось не думав. Після мами моїм учителем був наш місцевий художник-самоучка Григорій Шабрат. Дуже талановита людина, міг стати визнаним майстром та доля не склалася. Саме він втлумачив мені, що треба вступати до Дніпропетровського художнього училища. Вдалося це лише з другої спроби. Ось тільки вступив я на скульптурне відділення, а не на живопис. Хотів перевестися, навіть деякий час бігав малювати до живописців. Та одного разу побачив, як ліплять старшокурсники – і був вражений. Гадав: невже теж зможу навчитися? Не смійтеся, але я вважав, що скульптури колись Бог створив. Згодом виявилося, що скульптура – моє покликання, моя творча доля.
– На одній із Ваших виставок я бачила багато малюнків олівцем, тож від малювання не відмовилися…
– Звісно ж ні, бо я – художник за професією. Скульптор – це спеціалізація. Якщо він не володіє олівцем, то ніколи нічого не виліпить.
– Який матеріал використовуєте у своїх роботах?
– Кожна скульптура спочатку створюється з м`якого матеріалу. Потім переводиться у довговічний. Це може бути дерево, бронза, камінь або мармур. До речі, коли говорять, що Мікеланджело взяв мармурову глибу й вирубав, ска¬жімо, свого Давида – це казки. Адже природа не дає змогу людському оку сприй¬мати одразу всі ракурси. Тож немає необхідності у роботі навмання. Можна створити модель, розміром, скажімо, близько 1м, потім збільшити її механічним шляхом і до¬працювати деталі.

ПОЛЬ ЗАМІСТЬ МАРКСА
– Що для майстра більш важливе в образі – характер чи зовніш¬ність?
– Для мене важлива внутрішня сутність людини. Вловити її дуже складно. Зовнішній вигляд, одяг швидше підкреслюють час, у якому людина живе або жила. Ось наприклад у Поля або Яворницького – це сюртуки, які чоловіки носили на зламі століть.
– Скільки часу займає робота та як Ви обираєте місце для пам`ятника?
– Будь-яка робота потребує значного часу. Зокрема, над пам`ятником 152-й стрілецькій дивізїї працював 7 років. Установлено його на місці форсування Дніпра, де загинуло чимало людей. Я його буквально «вистраждав». Робота над Чкаловим, як і над молодим Тарасом Шевченком, тривала 3 роки. Поля створював від нуля до відкриття 5 років. Про нього хочу розповісти окремо. На місці, де він стоїть, за моїм задумом мав бути пам`ятник Карлові Марксу. З часом ідея втратила актуальність і місце з фонтаном залишилося вільним. Про Поля тоді почали часто згадувати, писати… Я вирішив, що саме його зроблю і він повинен сидіти. Почав працювати в архіві, але знайшов тільки одну фотографію. На ній Поль стояв і виглядав дуже невиразно – не позував. Тож з фотографії я запозичив обличчя і для більшої достовірності зробив постать трохи сутулуватою.

«ПО СУСІДСТВУ» З ДОЧКОЮ
– У Вас є мрія, пов`язана із творчістю?
– Скажу так… Усе, що вкривається пилом у майстерні, – сміття, яке врешті-решт опиниться на звалищі. Якщо в скульптора немає пам`ятників або меморіальних дошок на вулицях, площах, то він зникає як митець. Я щасливий від того, що люди щодня бачать мою роботу. Навіть якщо не знають, хто я такий, бо вся моя творчість – для них.
– Хтось із дітей успадкував Ваші здібності?
– Так, моя молодша донька Леся. Закінчила, як і я свого часу, Київський художній інститут. Але вона – живописець, член Національної спілки художників України, виставляється. Я віддав їй частину майстерні, тож працюємо «по сусідству».

МОЖУТЬ З`ЯВИТИСЬ
Володимир Небоженко має багато скульптурних ескізів, за якими у Дніпропетровську можуть з`явитися пам`ятники першому губернатору Катеринослава Івану Синельникову, винахіднику легендарної «Катюші» Івану Гваю та іншим видатним особистостям, які прославили наш край.

Наталія Терентьєва, Фото Автора