Волонтерка з Дніпропетровщини рятує тварин з прифронтових зон

Пані Катерина – волонтерка організації Save Animals Ukraine. Для неї допомога – це не вибір, а відповідальність. Бо іноді одна людина справді може стати шансом на життя для інших.

— Як давно ви почали волонтерити саме в напрямку порятунку тварин з прифронтових зон?

У квітні минулого року. Перший раз я приїхала в шелтер просто допомогти – поприбиратися. А далі все було ніби в тумані. Я почала стежити за діяльністю команди, вони виклали оголошення, що шукають волонтера. Спочатку я допомагала лише в соціальних мережах, але коли бачиш усе зсередини – тоді починаєш розуміти, де ще можеш бути корисною. І з кожним разом цієї допомоги стає більше.

— Що стало тією точкою неповернення, після якої ви сказали собі: «Я не можу просто дивитися – треба діяти»?

Я завжди любила тварин, просто раніше не мала можливості повноцінно волонтерити. Були інші притулки – я привозила їм корм, пропонувала допомогу, але часто отримувала відмову.

А тут усе інакше: команда Save Animals Ukraine дуже відкрита. Ти можеш реалізовувати будь-які ідеї – від соцмереж до організації процесів, і тебе підтримують. Мені це дуже відгукнулося.

Крім того, після підриву Каховської ГЕС, коли затопило Херсонську область, я забрала з шелтера кішку й прилаштувала її до себе. І тоді ще раз переконалася: це «мої» люди. Вони відкриті, щирі – їм неможливо відмовити.

— Чи була у вас до повномасштабної війни якась особлива історія з тваринами, яка підготувала вас до волонтерства?

Ні, чогось такого переломного не було. Я завжди брала тварин безкоштовно – хотіла дати їм любов і захист. Привозила корм у притулки. Мабуть, це була внутрішня готовність допомагати, яка з часом просто знайшла своє місце.

— Є тварина, чия історія зачепила вас найбільше?

Так, це собачка Ріка. Її вивозили з села Шевченко Донецької області – зараз це окупована територія. Вона маленька, жила сама. Її господарка – бабуся – змушена була виїхати в будинок для літніх людей, а Ріку залишила одну. Сусіди підгодовували її хлібом, просто перекидали через паркан.

Наші хлопці проїжджали повз і забрали її – навіть не було офіційного виклику. Ріка неймовірна: коли приходиш до неї, вона стрибає, бігає, облизує, показує всю свою любов. Ми її врятували, але вже рік не можемо знайти їй родину. І це дуже болить.

— Як загалом відбувається евакуація тварин з небезпечних зон?

Наш команда заздалегідь будує безпечний маршрут. Люди, які їдуть на евакуацію, постійно моніторять ситуацію. Волонтери заїжджають максимально близько – туди, куди вже долітають дрони. Це дуже небезпечно.

За одну евакуацію в середньому вдається вивезти 15–20 тварин, якщо умови відносно стабільні. Якщо це котики або маленькі собачки – буває і 30–40 за раз. Усе залежить від обставин.

— Чи доводилося працювати під обстрілами?

Так. На машині нашої команди встановлений РЕБ. Бувало, що ми бачили, як ворожий дрон летить у бік машини. Часто команда змушена перечікувати, зупинятися, розділятися – люди окремо, автомобіль окремо.

Іноді евакуацію доводиться скасовувати – через сильні обстріли або тому, що поліція просто не пускає в небезпечний населений пункт.

— У яких областях зараз найчастіше відбуваються евакуації?

Це Донецька, Херсонська, Запорізька та Дніпропетровська області. Прифронтові території, де людям особливо важко виїхати разом із тваринами.

— Що особливо для вас найважче: евакуювати тварин чи знайти їм нову домівку?

Найскладніше – знайти родину. Ті, хто хотів взяти тварину, часто вже це зробили. Інші бояться. Люди думають, що в тварин «зламана психіка» після обстрілів, але це неправда – я знаю це з досвіду.

З евакуацією зазвичай проблем менше: власники самі просять вивезти тварин. Деякі навіть просять перетримати їх у шелтері місяць-два, поки вони самі не знайдуть житло, а потім забирають своїх улюбленців.

— Ви також робите окопні свічки для військових. Як з’явилася ця ініціатива?

Це було на початку повномасштабного вторгнення. Я тоді не працювала, сиділа вдома, а мій вітчим служив у війську. Він постійно розповідав, чого не вистачає їхньому підрозділу.

Я почала сама робити свічки – купувала парафін, залучала подруг. З часом усе закрутилося настільки, що я почала відправляти на фронт до 100 кг свічок на тиждень. Ми проводили майстер-класи, я знімала відеоуроки, залучала людей через соцмережі. Згодом підключилися й інші волонтери, які допомагали з матеріалами.

— Скільки свічок вдається зробити за раз?

У середньому – близько 30. А якщо це майстер-клас і багато людей – можемо зробити 200 свічок за дві години.

— Чи отримували ви зворотний зв’язок від військових?

Так, постійно. Спочатку – від вітчима та його побратимів: вони навіть записували відео з подяками. Згодом – і від інших підрозділів.

Пам’ятаю повідомлення від друга, який тоді був під Бахмутом. Він писав, що без цих свічок вони просто не знають, як би виживали.

— Що мотивує вас не зупинятися, коли сил уже немає?

Мабуть, усвідомлення, що якщо не я – то хто? Але я дозволяю собі відпочивати. Беру маленькі паузи – на тиждень чи два, залежно від морального стану.

Це важко, бо я ще працюю на основній роботі. Але тварини мене заряджають. А зі свічками… навіть коли виснажуєшся, варто побачити відео засніжених окопів – і ти розумієш: твоя справа – це чиєсь життя.

— Чи є у вас мрія після перемоги?

Так. З дитинства мрію, щоб у мене був дім, де житимуть багато котів. Не притулок у класичному сенсі, а саме мій простір. Я хочу бути фінансово незалежною, щоб не залежати від донатів – бо допомога може закінчитися, а тварини не повинні знову опинитися на вулиці.

Тому моя мрія – спочатку стати на ноги, побудувати бізнес, а вже потім реалізувати цю ідею.

Дар’я Любарська