Вивезла 159 собак із Бахмута: історія вчительки, яка вже вдруге будує притулок для безхатніх тварин
Кожен день учительки англійської мови Марини Шажко розпочинається о 5-й ранку. Вона веде на прогулянку двох своїх собак – Тару і Муху, далі декілька годин працює, а потім поспішає на автобусну зупинку. Адже її чекають іще дві сотні собак у притулку.
По дорозі потрібно забігти в аптеку та до магазину: «Щодня мені треба купити щонайменше 12 палок ковбаси. І це тільки, щоб дати усім собакам ліки». Маршруткою їде за місто. Від зупинки з повними пакетами треба пройти ще 2 кілометри. Але радісне гавкання, яким її незмінно зустрічають мешканці притулку «Лада», вартує цього шляху.
Марина повертається додому вже надвечір. Гуляє з собаками і займається онлайн із учнями. Деякі з них навіть не здогадуються, що їхня вчителька врятувала з Бахмута 159 собак.
Марина Шажко – керівниця Бахмутського товариства захисту тварин та притулку «Лада».
«ВОНИ НАЧЕ САМІ МЕНЕ ЗНАХОДЯТЬ»
– Змалку я бачила, як мої мама і тато підгодовували на вулиці собак та котів. Але додому мені брати нікого не дозволяли.
Перший домашній улюбленець у мене з’явився лише у 16 років, і то випадково: через розчинене вікно моєї кімнати залетів папужка. Він залишився жити з нами. Моя бабуся навчила його говорити: «Маришко, вчи урочки!»
Наступним «поповненням» у родині був котик. Він прибився до нашого під’їзду і сидів такий сумний, що я не витримала. Притисла його до грудей і занесла додому. Мама була в шоці: «Що це?» – «Котик! Він буде жити з нами!» – кажу. Тімошка прожив з нами 16 щасливих років.
У 2009 році, коли я вже працювала у школі вчителькою, в дворі будинку появилося цуценя. Геть лисеньке, шерсті немає – це була любов із першого погляду. Я почала його лікувати, приводила лікарів прямо у двір, і таки вилікувала. Собачка зміцніла, відростила красиву руду шерстку. Усі сусіди її любили і підгодовували. Назвали Бобочкою.
«НА 8.00 МЕНІ НА РОБОТУ, А ДО 6-Ї РАНКУ Я ПИЛЬНУВАЛА МИСЛИВЦІВ НА ВУЛИЦЯХ»
– У 2010 році у Бахмуті стартувала кривава кампанія з відстрілу бездомних тварин для контролю чисельності собак на вулицях міста. Ці жахливі рейди мали свій графік: відстріл проводився вночі щовівторка й щочетверга, поки ще більша частина міста спала. На 8.00 мені на роботу до школи, а з 4-ї до 6-ї ранку у ці дні я патрулювала свій мікрорайон. Спочатку пильнувала лише нашу Бобочку.
Одного разу я визирнула у вікно і побачила, що та комунальна машина вже їде нашою вулицею. Я вискочила на вулицю, в чому була. Вибігла поперед машини, почала кричати. Разом зі мною вибігли ще жінки із сусідніх будинків. Ми відбили Бобочку, і авто поїхало ні з чим. Але я вже не могла залишати собаку на вулиці. А що як мисливці повернуться? І я принесла нашу дворову собаку додому.
Це був переломний момент, коли я зрозуміла: мушу щось робити з тим, що коїться у місті стосовно безпритульних тварин. Разом із подругою Ольгою Литовченко у 2011 році ми зареєстрували громадську організацію – Бахмутське товариство захисту тварин «Лада». Трохи пізніше незамінною в нашій дрім-тім стала також Людмила Булавка.
ВОЛОНТЕРКИ ПРОТИ БЮРОКРАТІЇ
– До нас долучалися люди, ми давали оголошення в пресі, розповідали про нашу позицію: місту потрібен притулок та кампанія зі стерилізації, а не з відстрілу тварин. Були ті, хто нас підтримував, були і хейтери.
Ми шукали можливості скрізь. Знайшли грантову програму, яка могла підтримати роботу стерилізаційного майданчика, подали заявку й виграли. Звернулися до місцевої влади і нам виділили покинуту комунальну будівлю. Ми закупили клітки, деяке обладнання й облаштували стерилізаційний майданчик, де могли б працювати лікарі.
За умовами ґранту орендна плата складала одну гривню на рік, а з місцевого бюджету мали виділяти кошти на стерилізацію тварин. Але тоді в міськраді нам сказали, що нібито кошти можуть виділяти лише на відлов. Це вже зараз ми розуміємо, що можновладці тоді скористалися нашою необізнаністю, а тоді ми просто зітхнули і почали самі збирати кошти на перші операції: у соцмережах, на місцевому базарі.
Місцева ветеринарна лікарка погодилася оперувати безпритульних тварин за вартістю медикаментів, ми возили собак до неї.
На базі стерилізаційного майданчика згодом у нас організувався притулок, ми залишали там після лікування та стерилізації тих тварин, які мали дуже мало шансів вижити на вулиці через свій вік чи стан здоров’я. Стерилізованих і здорових намагалися прилаштувати у родини.
Кожна з волонтерок працювала, до тварин у притулку ми могли приходити лише у позаробочий час. Тож вирішили найняти доглядальницю, на зарплату збирали у нашій спільноті в соцмережах та скидалися з власних невеликих зарплат. Я – з учительської, Ольга – з бібліотекарської.
«МУСИЛА ПРИВЕЗТИ СОБАК ПІД МЕРІЮ»
– Наприкінці 2014 року нас чекало ще одне випробування: ми залишилися без світла, бо територію, де знаходився притулок, відрізали від мережі. Три роки ми проводили вечірні годування, перев’язки та уколи з ліхтариками. Але наприкінці 2017-го терпець урвався і я оголосила в наших соцмережах про проведення масштабного пікету під міськрадою.
Я написала, що у зв’язку з тим, що у притулку досі немає світла, всі 100 тварин звідти переїжджають жити… у мерію. «Переїзд» оголосила на 27 грудня, вимоги: повернути світло у притулок і закласти стерилізацію безхатніх тварин у місті в бюджет на 2018 рік.
Напередодні анонсованого пікету директору приватного ліцею, де я тоді працювала. зателефонували з мерії і поскаржились на мене. Мовляв, не тим ваша викладачка займається, зробіть щось. На що мій керівник відповів, що свою викладацьку роботу я виконую чудово, а моя громадська діяльність його не стосується.
27 грудня 2017 року ми рушили під міськраду разом із нашими собаками. Нас прийшло підтримати багато людей. Буквально за годину від початку збору, ще навіть офіційно не почався пікет, у притулку з’явилося світло.
Так почався новий етап нашої співпраці з місцевою владою. Нарешті двосторонній: місто виділило кошти на стерилізацію безхатніх тварин.
«КУДИ ВИЇХАТИ, КОЛИ У ТЕБЕ 160 СОБАК?»
– Я дуже добре пам’ятаю 24 лютого 2022 року. Я прокинулась о 5-й ранку і почала читати новинну стрічку. На той момент у нас під опікою було 160 тварин. Евакуацію я навіть не розглядала: без них нікуди не поїду, а з ними куди? Як? Узялася робити запаси круп, кормів. Десь до початку травня у нас було відносно спокійно і я сподівалася, що так буде і далі. Ми навіть ділилися своїми запасами з Лисичанськом, Сєвєродонецьком, де було вже гаряче.
З середини травня 2022-го по Бахмуту почало сильно прилітати. Наш притулок опинився на лінії вогню. 1 серпня стався перший приліт на нашу територію. Того дня до нас якраз приїхали волонтери: привезли корми для тварин, і десь за годину, як тільки поїхали, бабахнуло. Пошкодило будівлю і вольєри, дві собаки були поранені.
Це стало для мене поштовхом: треба діяти. Коли ти сам за себе – це одне, а коли від тебе залежать життя тварин, що не можуть ухвалювати рішення, це змушує діяти.
ЗАГИБЕЛЬ ЛАДИ СТАЛА ОСТАННЬОЮ КРАПЛЕЮ
– Я почала шукати, куди ми могли б виїхати, обдзвонила різні фонди з проханням допомогти нам знайти якусь територію, хоча б за гроші. Ми одразу орієнтувались на Дніпропетровщину, бо розуміли, що далеко наші собаки просто не доїдуть: більшість із них після серйозних травм чи хвороб, багато стареньких.
Ми знайшли один варіант: стара ферма у селі Вільне Дніпропетровської області. Але її оренда коштувала 15 000 гривень на місяць. Наш притулок живе на благодійні внески, збирати додаткові кошти, коли в країні війна, здавалося неможливим. Вирішили шукати ще.
30 серпня вночі був другий приліт. Касетна бомба. Тоді загинула одна з наших старожилок – собачка Лада, це те ж ім’я, що носить наша ГО і створений нами притулок.
Це стало останньою краплею. Я вирішила, що це знак, що нам треба терміново виїжджати з Бахмута. Вранці я зателефонувала власнику ферми і сказала, що ми згодні на 15 тисяч.
ПЕРЕЇЗД НА МЕЖІ НЕРВОВОГО ЗРИВУ
До перевезення треба було підготувати хоча б якусь кількість вольєрів і будок. Із цим мені допоміг один волонтер, він написав у себе в телеграм-каналі пост про нас і зібрав 100 000 гривень.
Аби перевезти тварин із Бахмута на Дніпропетровщину разом працювали два фонди: «Порятунок тварин Харків» та Breaking The Chains, і ще група волонтерів із Києва. Зробити все треба було за один день, бо ми помітили, що як тільки до нас приїздить якесь авто, потім на територію «прилітає». Мабуть, стежили.
28 вересня ми переїжджали. Того дня у місті було незвично тихо – наче сам Бог нам допомагав. Тим не менш, щохвилини очікували на обстріл. Вантажили собак на межі нервового зриву. Але нам вдалося – ми вивезли усіх 159 тварин із Бахмута.
НЕ БУЛО НАВІТЬ МИСОК ДЛЯ СОБАК – З УСІМ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДИ
– Коли ми привезли собак до Вільного, не всі вольєри ще були готові. На новому місці у нас не було навіть із чого годувати тварин, бо ми нічого з собою не могли взяти: машини ледь вмістили клітки з собаками. Місцеві жителі дуже нам допомагали: приносили старий посуд, якісь простирадла. Саме завдяки підтримці місцевої громади ми вижили у перші два найтяжчих місяці після переїзду.
Я зі стареньким батьком винайняла квартиру у місті Новомосковську, що недалеко від Вільного. Дуже вдячна власниці квартири, що вона дозволила, аби дві мої собаки жили зі мною. Коли я чую ці розмови, що нібито до переселенців із Донбасу якось не так десь ставляться, я усміхаюсь – у нас зовсім інший досвід.
І далі нам продовжують допомагати небайдужі люди: благодійні фонди надають корми, Фонд Happy Paw допоміг нам перекрити дах на старій фермі й добудувати вольєри.
Плануємо збудувати та облаштувати ветеринарний кабінет, щоб мати можливість лікувати і стерилізувати тварин тут. Наша волонтерка Людмила зараз навчається у місцевому ветеринарному коледжі – нам потрібен власний лікар у команді.
«ПРОДОВЖУЄМО РЯТУВАТИ ТВАРИН ІЗ-ПІД ОБСТРІЛІВ»
– Ми теж, як можемо, допомагаємо іншим зоозахисникам. Щомісяця до нас привозять кілька тонн кормів, ми їх розвантажуємо і потім відправляємо «Новою поштою» чи з волонтерами до міст і сіл Донеччини.
А ще ми, притулок-переселенець, прийняли до себе уже понад 60 тварин із зони активних бойових дій – Часового Яру, Красногорівки, Мар’їнки, Торецька. Багато тварин із контузіями, осколковими пораненнями. Ми їх лікуємо і стараємось прилаштувати у родини. Нещодавній наш щасливий «випускник» – це Мартинчик, пес із Бахмута. Він жив у притулку 4 роки. І ось уже тут, на Дніпропетровщині, знайшов свою родину. Ті люди шукали собі маленьке цуценя, але Мартинчик їх підкорив з першої зустрічі. Тепер живе наш бахмутський пес, що переніс поранення під час обстрілу, просто в шикарних умовах. А головне – в любові.
Притулок «Лада» існував у Бахмуті, переїхав на Дніпропетровщину і продовжує працювати тут завдяки небайдужим людям. Це й офіційні організації, і просто випадкові відвідувачі наших сторінок у соцмережах.
Зараз у нас у притулку 208 тварин. Утрьох нам ніяк не справитись. Тож наймаємо помічників: 4 доглядальниць та двох охоронців. Помічниці приходять на кілька годин щодня, доки ми на роботах, охоронці працюють позмінно. На зарплатню цим людям ми збираємо кошти у соцмережах.
Часто люди соромляться донатити маленькі суми, але саме невеличкі донати вирішують усе. Наприклад, у нашій спільноті у фейсбуці 4000 підписників. Аби кожен з учасників раз на місяць переказував 20 гривень – ми без проблем закривали б усі питання з ліками, операціями, кормами і зарплатою для помічників.
Так, нам непросто. Я не раз озиралась на своє життя: а що, якби я могла повернутися назад? І в мене одна відповідь: я точно робила б те саме – рятувала б тварин. Тільки тепер стукала б в усі двері кабінетів і серця людей іще наполегливіше.
НАТАЛКА БАРДАЛИМ,
ФОТО З АРХІВУ МАРИНИ ШАЖКО
