Юрій Варава: «Одна поїздка з обідами — і моє життя змінилося назавжди»

Юрій Варава очолює одну з найбільших волонтерських ініціатив Дніпра – фонд «Їжа життя», який щодня годує тисячі людей. За багато років діяльності організація пройшла шлях від 20–50 порцій на день до 2000+ під час повномасштабної війни, від 9 точок роздачі до 42, від кількох десятків волонтерів до понад тисячі. У цьому інтерв’ю Юрій відверто розповідає, як випадкова поїздка змінила все його життя, чому він ніколи не вагався, як війна вдарила блискавкою і що для нього є найціннішою подякою.

– Юрію, коли ви вперше відчули, що допомога людям — це і є ваша дорога, ваша доля? Був якийсь один момент, людина, після якої вже не можна було повернутися до колишнього життя?

У 2010-му. Я завжди кажу: випадковості не випадкові. Тоді я був фотографом, шукав будь-який підробіток, побачив у газеті оголошення про фасадні роботи, приїхав, познайомився з Анатолієм — а він через кілька днів і каже: «Юро, в тебе ж машина є, підвези, будь ласка, обіди на п’ятдесят людей, це наш проєкт “Їжа життя”». Я подумав: ну, чому б і ні, зроблю добру справу та й поїду далі. Привіз. І коли я побачив тих бабусь і дідусів у черзі — звичайних наших матерів і батьків, розумних, гідних, які просто не можуть вижити на ту пенсію, — щось у мені перевернулося назавжди. Після тієї роздачі я вже не міг бути тим Юрою.

– Чи пам’ятаєте першу людину, якій особисто дали їжу?

Конкретну людину — ні. Але точно знаю: першу тарілку я передав або бабусі, або дідусю. Черга була десь на сорок чоловік, і я стояв просто приголомшений.

– А хоч раз за всі ці п’ятнадцять років вашої діяльності з’являлася думка: може, ну його, може, вистачить?

Ні. Жодного разу. Навіть у голові не спалахувало.

– Як близькі сприйняли, що ви тепер щодня годуєте спочатку сотні, а потім тисячі людей?

Дружина просто сказала: «Клас, молодець». Діти… я бачив, як очі в них горять, коли однокласники питали: «А це твій тато годує бабусь?». Вони пишалися так, що мені хотілося гори звернути. А коли почалася велика війна, молодша донька на третій день вже стояла й готувала їжу разом з однокласниками — сама всіх організувала й надихнула. У мене досі аж сироти виступають, коли згадую.

– Бувало, що їжі фізично не вистачало на всіх, хто прийшов?

Багато разів ми під’їжджали й думали: все, зараз не вистачить, людей забагато. Але за усі роки, поки я у фонді — ні разу такого не сталося. Завжди вистачало. До останньої ложки.

– 24 лютого 2022-го. Що було з вами й з фондом у той день і наступні?

Чесно кажучи, вперше я розповідаю це журналістці. 24-го я був у такому шоці, що думав тільки про родину й більше ні про що. Про фонд навіть не згадав. Ліг спати з думкою: ну хоч висплюся, все одно всі плани скасовано. А 25-го лютого о шостій ранку мені дзвонить колега: «Юро, ти що спиш? Ми вже чотириста порцій готуємо!». Мене наче блискавка вдарила. Через десять хвилин я вже був у штабі. І з того ранку — без зупинки. За два тижні ми вийшли на дві тисячі порцій щодня. Волонтерів стало в двадцять п’ять разів більше — тисяча людей. Точок роздачі — сорок дві по всьому місту.

– Після перемоги плануєте зменшити обсяги?

Ні. Це моє життя. І після війни нужденних стане ще більше — переселенці, літні люди, які лишилися самі. Ми не зупинимося.

– А буває, що через обстріли просто не виїжджаєте на точки?

Ніколи. Коли обстріли — ми ще більше рвемося, бо розуміємо: саме зараз людям найгірше.

– Яка з поїздок на передову була найстрашнішою?

Берислав, Херсонщина, травень 2023-го. Півтора кілометра від лівого берега. За дві хвилини до нас закінчився артобстріл, все в диму. Чотириста людей зібралися просто неба. Біжить до нас голова громади, кричить матами: «Ви що робите?! Зараз сюди прилетить, і нікого не залишиться!». Ми загнали всіх у старий будинок культури — тісно, душно, спекотно. Я весь час молився й думав: якщо щось станеться — я винен, я зібрав людей. Мене всього трясло. А волонтери спокійно роздавали їжу. Виявилося, один з них відсунув стіл — а там лежить перо павлина. Для них це знак: Крішна з нами, все буде добре. Мені про це не сказали. Я за дві з половиною години мало не посивів. А коли виїжджали — нам повідомили, що за два квартали дрон розніс машину з хлібом. Але ми виїхали. Бог зберіг.

– Яка подяка за всі ці роки вам найдорожча?

Коли моя родина дивиться на мене й пишається. І коли люди, які колись стояли в черзі, тепер самі приходять у фартухах і стають поруч. Ось це — найвища нагорода.

– Якби ви зараз зустріли себе двадцятирічного й сказали: «Ти щодня годуватимеш тисячі людей», — що б він вам відповів?

«Ти що, з глузду з’їхав?». Той я і сьогоднішній — дві абсолютно різні людини. Я безмежно вдячний батькам, дружині, дітям, друзям — це вони зробили мене тим, хто я є. Бо справжнє щастя — це коли ти можеш віддавати. А віддавати може тільки той, хто сам наповнений. І віра в Бога дуже допомагає залишатися повним.

– Як вам вдається не вигоряти, не втрачати вогонь усі ці роки?

Досить один раз вийти на точку, надіти фартух «Їжа життя Дніпро», подивитися в очі людині, якій ти простягаєш тарілку гарячого обіду — і всі твої проблеми, сумніви, втома розчиняються миттєво. Ти бачиш, що перед тобою людина, якій зараз набагато важче, ніж тобі, і ти просто не маєш права скаржитися. Кожна роздача — це обмін енергією, любов’ю, теплом. Ти даєш тарілку — а отримуєш у сто разів більше. І цього вистачає, щоб горіти далі.

Дар’я Любарська