Забуті традиції народу: час, коли «вода хвилюється»

Водохреще, Йордан або Богоявлення — таку назву має третє велике зимове свято, яке православні християни та греко-католики відзначають 19 січня. Зазвичай для більшості вірян традиційне Водохреще містить доволі типову програму: похід до церкви, занурення в ополонку та щедре частування й навіть чаркування. Але чи в усі часи наші пращури святкували однаково? І чи купалися, як нині, в ополонках привселюдно?

ПРИРОДНЕ ЯВИЩЕ

Слід зазначити, що Водохреще, разом із християн­ськими традиціями, ввібрало в себе чимало дохристиянських ритуалів. Та не всі вони нині правильно виконуються і не завжди сучасні люди з пошаною ставляться до водної стихії.

Наші ж пращури дуже уважно, шанобливо ставилися до води, річок, джерел, колодязів. Важко уявити, щоб вони забруднювали річки, засипали водоймища та береги сміттям (зокрема пластиковими пляшками, як нині часто буває), забруднювали колодязі чи (не дай Боже!) робили з них вигрібні ями. Ні! Подібного наші прародичі не могли навіть уявити. Бо вважали, що вода — то «джерело життя» й водночас, так би мовити, незбагненна природна сила, яка наповнена різними духами, містичними істотами. До них треба ставитися з повагою та обережніс­тю, коли ж навпаки — можуть і покарати.

Річки та озерця тоді вважалися певними межами між світами. Ці міфологічні уявлення доб­ре відображено у казках та легендах. Пам’ятаєте численні згадки про чарівні колодязі, в які якщо стрибнути, то одразу потрапиш в інший вимір. Чи про зачаровані річки, шлях через які єднає видиме та невидиме. Ці вірування виникли з упевненості, що вода — то шлях між світами, потойбіччям, що вона наділена надприродними силами.

Ще до християнства давні пращури вірили й у те, що після нового року, як уже сонце поверне на весну (день зимового сонцестояння), стається диво з водоймами та річками — вода в них набуває лікувальних, чарівних властивостей.

ОСОБЛИВА СИЛА

Предки вважали, що опівночі перед Водохрещем настає особлива мить, коли увесь Світ ніби затамовує подих: ущухає вітер, панує цілковита тиша й відкриваються небеса. Тож саме у цей час можна дізнатися про своє майбутнє, загадати бажання. Вода в річках та озерцях тоді чарівна: «грає», «хвилюється». Коли сильна течія — зупиняється, а як тиха річка — утворює чарівні вири. А ще давні нащадки розповідали, що вода в ніч із 18 на 19 січня опівночі найбільш цілюща, що на якусь мить вона «перетворюється на вино», та таке смачне, що подібного людина ніколи не пила. Таку воду роздобути могли лише сміливці, бо ж вона охоронялася містичними силами! Але як роздобув, то зберігати її треба було цілий рік на випадок поранення або тяжкої хвороби. А ще щоб бісові чи відьмі в очі плеснути.

То що ж відбувається з водою на Водохреща? Деякі сучасні дослідники містичного висловлюють думку, що вода цього дня та у ніч, яка йому передує, набуває особливої сили. Це стається не так через Хрещення, а здебільшого внаслідок певних природних явищ, які вирують кілька днів перед 19 січня й зберігаються певний час після свята.

Ці зміни й впливають на стан води, її загальний енергетичний потенціал та навіть змінюють склад води, як головної речовини, яку використовує людство для збереження та підтримки життя.

ЦІКАВІ ЗВИЧАЇ

Проте не завжди «хрещенська вода» безпечна для людини. Неодноразово під час купання наші сучасники потрапляли у біду. Чому так відбувається? Що є причиною цього? Чи стала вода святкова менш сильною, святою, чарівною? Зовсім ні! На думку дослідників, котрі вивчають енергетичні процеси в природі та людині, причина трагедій на Водохреще часто пов’язана з особистим чинником — неуважністю людей та головне — неповагою до водної стихії, її сил, недотримання народних традицій.

Що ж ми нині робимо не так, аби сили води налаштувалися вороже? Чим відрізняється наша поведінка від поведінки пращурів?

По-перше, біля води раніше люди не бешкетували й «добре напідпитку» до річок не ходили! А якщо й купалися, то не голими, аби не образити тим сили води.

Загалом наші пращури до купання у хрещенській ополонці ставилися з повагою й провадили це дійство лише за умов, якщо відчували на собі недобрі чари (певним ритуалом змивали їх) чи дуже хворіли. Та ті, хто бажав обмитися у крижаній воді, до цього добре готувалися, — так би мовити, очищали тіло й душу. Бо ж «як добре, так і недобре» могло пристати до людини з води.

Існувала цікава легенда, пов’язана із зануренням хреста у воду. «У той момент, як священник опус­кає хрест у воду, усяка нечиста сила вистрибує з річки і мордується на землі — мерзне. Допоки якась із дівчат не прийде на річку прати білизну. Коли ж брудна білизна опуститься у воду, разом із нею пірнають і чорти, що мерзли на землі. Тому здавна жінкам не дозволялося прати білизну аж цілий тиждень після Водо­хреща». Що вже купатися!

Був також звичай виносити на вулицю в ніч на Водохреще попіл, що зібрався у пічці за час різдвяних свят. Вважалося, що той попіл не можна зберігати — ні в хаті, ні в дворі, бо «буде пожежа». Тож його виносили на річку і висипали на лід.

ПОЧИНКИ ПРЕВЕЛИКІ

Наступний день після свят був особливим для жінок. Сусідки та кумасі гарно вбиралися та разом вирушали до шинку — пити медові напої. Співали різних пісень та вигукували: «Та ми такі дівки приткі, що починки превеликі», — вказуючи на те, що настав час знову братися за пряжу та хатні справи. Бо ж «зимові свята — скінчилися». Час працювати, очікуючи Весни.

ТІКАЙ, КУТЯ!

Відомо, що вечір напередодні Хрещення Господнього називається другий Святвечір або «Голодна кутя». Ця назва пішла від того, що доти, доки не посвятять воду, люди не їли. Надвечір ішли до церкви, де святили воду. Потім нею господар кропив усіх членів сім’ї, хату, подвір’я, криницю, свійських тварин, окрім курей і свиней, малював хрести крейдою на дверях, воротях, господарських будівлях, аби залякати нечисту силу.

Родина ж сідала їсти, вже коли засяє вечірня зоря. Вечеряли пісними стравами. Потім діти проганяли кутю, б’ючи знадвору палицями в причілок хати, примовляючи: «Тікай, кутя, із покуття, а узвар — іди на базар, паляниці, лишайтеся на полиці, а дідух — на теплий дух, щоб покинути кожух!» Господар виносив із хати сіно, яке лежало на столі, й ділив його між худобою.

Коли ж діти «кутю прогнали», батько присмалював їм чуби — «щоб вовка не боялися». Від цього й давня приповідка: «Не бачив ти ще смаленого вовка».

А ми чекаємо Весну! Бо ж за Водохрещем і весна недалеко.

АНФІСА БУКРЕЄВА-СТЕФКО,
фото із відкритих джерел