186 днів у зоні відчуження: досвід дніпровського ліквідатора (відео)
Не всі герої Чорнобиля гасили реактор у перші страшні дні. Дніпропетровець Віктор Губеренко потрапив до зони відчуження у 1987 році і провів там понад пів року — забезпечуючи тих, хто продовжував ліквідацію. Тихий подвиг людини, про яку не знімають фільмів.
Коли говорять про Чорнобиль, зазвичай згадують квітень 1986-го — пожежу, перших рятувальників, шокуючі кадри. Але ліквідація тривала роками. І тисячі людей їхали туди вже тоді, коли найгостріша фаза минула, проте небезпека нікуди не зникла.
Саме таким ліквідатором став дніпропетровець Віктор Григорович Губеренко. До зони відчуження він потрапив у 1987 році. На той час уже був облаштований саркофаг над четвертим реактором, проте роботи на станції та навколо неї не припинялися. Потрібні були люди. Багато людей.
Віктора Григоровича зарахували до роти обслуговування особистого складу.
— Наша рота займалася забезпеченням солдат харчуванням, різними комунікаціями: газом, світлом. Простіше кажучи, забезпечували житловими умовами усі військові частини, що там перебували, — розповідає він.
Завдання, яке на перший погляд здається буденним, насправді вимагало постійної зосередженості й відповідальності. У зоні одночасно перебувала величезна кількість військових. Кожен підрозділ, що виконував роботи на об’єктах, мав отримати їжу, тепло, світло. Збій у будь-якому з цих ланцюжків — і люди залишаються без найнеобхіднішого на забрудненій радіацією території.
— Всього я пробув у зоні відчуження 186 днів, і за цей час на самій електростанції побував двічі, — каже Віктор Григорович.
Сто вісімдесят шість днів. Майже пів року. Коли він нарешті повернувся до Дніпропетровська, ще два місяці тривала реабілітація. А після цього — знову повернувся до роботи: заступником начальника цеху на Нижньодніпровському трубопрокатному заводі імені Карла Лібкнехта.
Сьогодні Віктор Григорович на заслуженому відпочинку. Він — один із тих, хто зробив свою справу тихо і без зайвого галасу. Таких, як він, були тисячі. І кожен із них — частина великої і гіркої сторінки нашої спільної історії.
Ярослав САВЕЛЬЄВ,
фото, відео автора та з архіву Віктора Губеренка
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.





