Валерія Охтирчанка: «Музика — це спосіб зафіксувати тишу, за якою стоїть справжня сила»

Її голос звучить там, де закінчуються слова і починається чиста дія. Валерія Охтирчанка — заслужена діячка естрадного мистецтва, учасниця бойових дій та людина, яка обрала для себе місію бути культурним амбасадором українського війська. Її нова творча робота присвячена підрозділу «Омега» — людям, чиї обличчя часто приховані балаклавами, а імена — грифом «секретно».

 В ексклюзивному інтерв’ю “Вістям” Валерія розповіла про те, як народжується музика в умовах війни, чому професійний спокій спецпризначенців дорожчий за будь-які емоційні вибухи та чому мистецтво сьогодні — це насамперед відповідальність перед тими, хто тримає фронт.

– Ваша творчість сьогодні тісно пов’язана з військовою тематикою. Це вибір чи внутрішня необхідність?

– Це давно перестало бути вибором і стало внутрішньою необхідністю, яка формується з досвіду і прожитих історій. Я не можу відокремити себе від того, що відбувається в країні, тому що це торкається кожного з нас. Іще в дитинстві я дивилася з батьком фільми про спецпризначенців, і тоді мені здавалося, що це щось далеке і майже нереальне. Але сьогодні ці образи стали конкретними людьми, з якими я знайомлюся, розмовляю і поруч із якими відчуваю справжню відповідальність. Цей перехід від уявлення до реальності змінив моє сприйняття творчості. Я більше не можу писати просто “пісні”, бо за кожною темою стоїть людське життя. Коли ти бачиш очі військових, ти розумієш, що маєш говорити чесно і глибоко. Це вже не про натхнення, а про обов’язок. Я відчуваю, що моя музика – це спосіб бути корисною. Це спосіб підтримати, зафіксувати і передати їхній досвід. І саме тому це не вибір – це відповідь на реальність.

– Чому саме «Омега»? Що ви побачили в цих людях таке, що захотіли передати через музику?

– Підрозділ «Омега» привернув мою увагу своєю особливою природою  – це люди, які не шукають публічності, але виконують надскладні завдання. У них немає потреби говорити про себе, бо їхні дії свідчать про значно більше. Мене вразила їхня внутрішня зібраність і спокій, який не є відсутністю емоцій, а є результатом великої внутрішньої роботи. Вони виглядають стримано, але за цією стриманістю стоїть величезна сила. Це люди, які вміють контролювати себе в найскладніших умовах. І саме ця риса стала для мене ключовою для створення пісні. Я побачила в них не лише військових, а людей із глибоким внутрішнім світом. Вони не демонструють героїзм, вони ним живуть. І ця тиша навколо їхньої роботи дуже промовиста. Мені захотілося передати саме цей стан – стан концентрації і довіри. Бо «Омега» – це не про показову силу, а про силу, яка не потребує підтвердження.

– Чим процес створення цієї пісні відрізнявся від попередніх?

– Він був значно глибшим і тривалішим, ніж мої попередні роботи. Якщо раніше я могла написати пісню під впливом сильних емоцій, то тут я свідомо зупинилася і дозволила собі час на осмислення. Я багато спостерігала, слухала, аналізувала, намагалася зрозуміти внутрішню логіку цих людей. Це була не просто творча робота, а процес занурення. Я постійно ставила собі питання: чи відповідає кожне слово реальності? У цій пісні не повинно бути випадкових рядків. Вона формувалася поступово, шар за шаром. Було важливо не спростити і не прикрасити. Я відчувала, що маю бути максимально чесною. І це вимагало внутрішньої дисципліни. Як наслідок, ця пісня стала для мене не просто творчим продуктом, а певним підсумком мого досвіду.

– У пісні відчувається стриманість і навіть холод. Чому ви обрали саме таку емоцію?

-Це не був свідомий вибір емоції – це було відображення того, що я відчула. Коли ти спостерігаєш за такими підрозділами, ти не бачиш надмірних емоцій. Там є концентрація, чіткість і контроль. І цей стан я намагалася передати через музику. Я не хотіла створювати емоційний вибух там, де його немає. Бо це було б неправдою. Цей “холодний спокій” – це не відсутність почуттів, а їхня глибока трансформація. Це стан, коли емоції не заважають діяти. І саме це є основою професіоналізму. Мені здалося важливим передати цю внутрішню тишу. Бо в ній є сила. І в ній є правда. 

– Що для вас означає теза «У центрі будь-якої бойової системи завжди люди»?

– Це означає, що будь-яка система тримається не на структурах, а на людях. Коли ми говоримо про армію, то часто думаємо про техніку або стратегії. Але насправді все залежить від людей, їхніх рішень і їхньої витримки. В «Омезі» це особливо відчутно. Там дуже сильна взаємопідтримка. Люди довіряють одне одному не лише професійно, а й на глибшому рівні. І саме це дає можливість їм діяти як єдине ціле. Я зрозуміла, що хочу показати саме цей аспект. Бо він часто залишається непомітним. Але  є ключовим. Це про людяність у найскладніших умовах. І про те, що навіть на війні головне – це люди.

-Яке значення мають символи «Альфа” та “Омега» у вашій творчості?

– Ці символи для мене мають дуже глибоке значення. Вони поєднують у собі ідею початку і кінця, але водночас свідчать про безперервність. У контексті війни це набуває особливого сенсу. Це про шлях, який проходить країна. Про досвід, який формується і змінює нас. «Альфа» і «Омега» – це не просто назви. Це певна філософія. Вона дає змогу побачити цілісність процесу. І відчути, що навіть у найскладніших обставинах є сенс. Для мене це також про відповідальність – почати і довести до кінця. І про віру в те, що цей шлях має завершення.

– Яку роль сьогодні відіграє музика?

– Музика сьогодні стала важливим інструментом комунікації. Вона допомагає передати те, що важко висловити словами. Вона об’єднує людей. І створює відчуття спільного досвіду. Для військових це може бути підтримка. Для цивільних  –  спосіб зрозуміти. Вона також фіксує історію. Через музику ми можемо зберегти емоції цього часу. І передати їх далі. Це велика відповідальність. Бо музика формує сприйняття. І вона має бути чесною.

– Чи відчуваєте ви відповідальність, коли пишете такі пісні?

-Так, і ця відповідальність дуже велика. Я розумію, що працюю з реальними історіями. І не маю права їх спотворювати. Це змушує бути уважною до кожного слова. І постійно перевіряти себе. Я думаю про тих, хто буде слухати. Особливо про військових. І хочу, щоб вони відчули, що їх зрозуміли. Це складне завдання. Але дуже важливе. І воно вимагає чесності.

– Що ця пісня означає для вас особисто?

-Це одна з найважливіших робіт у моєму житті, і я відчуваю це не лише як автор, а й як людина. Вона стала для мене своєрідною точкою внутрішнього переходу – від емоції до глибокого усвідомлення. Я відчула, що стала більш зрілою – не тільки у творчості, а й у ставленні до життя і до тих, хто нас захищає.  Ця пісня – про повагу, але не декларативну, а глибоку, внутрішню, вистраждану. Про вдячність, яку неможливо виміряти словами. Про тих, хто стоїть на межі між хаосом і порядком, між небезпекою і безпекою для інших. Спецпризначенці – це люди особливого складу, це тиша, за якою стоїть дія, це холодний розум у найгарячіших точках. Вони не шукають визнання, але саме вони часто стають тією невидимою опорою, без якої не було б стійкості держави.  Для мене ця пісня – це спроба доторкнутися до цієї сили, не порушуючи її. Це бажання говорити про них так, щоб не зрадити правду їхнього досвіду. Я дуже багато відчула під час роботи: і повагу, і тривогу, і захоплення, і глибоке внутрішнє мовчання, коли слова здаються недостатніми.  Це пісня, яка пройшла через мене, змінила мене і залишила після себе відчуття великої відповідальності.

– Що ви хочете сказати українцям?

– Я хочу, щоб ми не втрачали зв’язок із реальністю, навіть тоді, коли нам хочеться від неї сховатися. Щоб ми пам’ятали, завдяки кому ми маємо можливість жити, працювати, обіймати близьких і будувати плани на завтра. Дуже важливо не звикати до війни, не дозволяти їй стати фоном, бо за кожним днем стоїть чиясь боротьба, чиясь витримка, чиясь жертовність. За кожним нашим спокійним ранком стоять люди, які провели ніч у небезпеці. Я хочу, щоб у нас була глибока, щира повага до військових – не формальна, не лише в словах, а у ставленні,  вчинках,  внутрішньому усвідомленні їхньої ціни. Бо це люди, які взяли на себе відповідальність за більше, ніж власне життя. Люди, які щодня обирають залишатися там, де найважче. І ця повага має проявлятися не тільки у вдячності, а й у нашій поведінці – у єдності,  взаємній підтримці,  небайдужості. Ми маємо бути гідними тих, хто нас захищає. Гідними їхньої сили, їхньої стійкості і їхньої тиші, за якою стоять складні рішення і велика мужність. Нам важливо не роз’єднуватися, не втрачати людяність і не забувати, що ми всі – частина однієї країни, одного фронту, навіть якщо цей фронт виглядає по-різному. Бо тільки разом ми можемо вистояти. Тільки разом ми можемо зберегти те, що для нас є справді важливим: нашу свободу, нашу гідність, нашу пам’ять і нашу країну. І найменше, що ми можемо зробити – це пам’ятати, поважати і підтримувати тих, завдяки кому це все ще можливо.

Ярослава Хлєбникова,
фото з архіву Валерії Охтирчанки

Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини