Блокадна арифметика війни: 77 років тому завершилася 900-денна блокада Ленінграда

Дати нашої історії різні. В одних випадках від гордості за них аж плечі розправляються, а буває й інше: коли такі дати стають на поріг, витерши сльозу, хочеться просто помовчати. І сказати всьому білому світові, щоб подібне ніколи й ніде не повторювалось.

Ось як у цьому випадку: 77 років тому завершилася 900-денна блокада Ленінграда (нині Санкт-Петербурга), яка під час Великої Вітчизняної війни, як зазначено в низці документів, «здійснювалася німецькими, фінськими та іспанськими військами, а також добровольцями з військово-морських сил Італії та Північної Африки».

Не кругла дата. Але стільки болю, стільки роздумів вона викликає! Спробуємо згадати її факти. На жаль, нині багато з них або призабуті, а то й взагалі викреслені з історії. Але нічого забувати й викреслювати не можна. Війна!.. Вона стільки горя й лиха принесла тим, хто жив у той період. Та й зараз оте минуле в багатьох ще так болить, ще так болить… Бо хіба можна забути оті гітлерівські гасла, які в одному з німецьких видань надруковані ще в 1941 році? Там було вміщено директиву начальника штабу військово-морських сил Німеччини за №1601 від 22 вересня 1941 року під назвою «Майбутнє міста Петербургу».

Ось деякі цитати звідти. В другому пункті цього кривавого документа, зокрема, сказано: «Фюрер прийняв рішення стерти місто Ленінград з лиця Землі… подальше існування цього великого населеного пункту не має ніякого інтересу…». В пункті четвертому цього ж документа визначено, як саме місто на Неві треба було стирати з лиця Землі: місто «оточити тісним кільцем і шляхом обстрілу з артилерії всіх калібрів і безперервного бомбардування з повітря зрівняти його з землею… В цій війні, яка ведеться за право на існування, ми не зацікавлені в збереженні хоча б частини населення».

Однак місто вистояло. Воно не було стерте з лиця землі. Важко, але все-таки вижило. Хоч ціна виживання була, що називається, страшною: за різними даними, за 900 днів блокади загинуло й померло від голоду та холоду від 800 тисяч до 1,5 мільйона чоловік. Точної статистики немає. Як свідчить ще один документ, «на Нюрнберзькому процесі було названо цифру 632 тисячі чоловік».

Є й інша статистика, не менш страшна: від бомбардувань (а тільки авіабомб за час блокади було скинуто на місто понад 255 тисяч) тут загинуло лише 3 відсотки населення, а це означає, що 97 відсотків загинули від голоду й холоду.
Є й таке ось свідчення американського політичного філософа Майкла Уолцера: «…в осаді Ленінграда загинуло більше мирних жителів, ніж у пеклі Гамбурга, Дрездена, Токіо, Хіросіми і Нагасакі, разом взятих». Пошлюся ще на деякі цифри і факти. «Більшість померлих в блокаду… захоронено на Писаревському меморіальному кладовищі… Площа кладовища складає 26 гектарів… В довгому ряду могил лежать жертви блокади, число яких лише на цьому кладовищі складає приблизно 500 тис. чоловік».

Своєрідною ілюстрацією цієї страшної надлюдської трагедії є щоденник одинадцятирічної ленінградки Тані Савічевої. Він дуже короткий. Лише кілька сторінок, на кожній з яких тільки одне коротке речення. Але який тільки болючий і страшний їхній зміст!

На очах дівчинки померли бабуся, мама, брат, сестра і два дяді… Ось вони, ці сторінки.

«Женя померла 28 грудня о 12.30 год. ранку 1941 р.», «Бабуся померла 25 січ. 3 год. дня 1942 р.», «Лека помер 17 березня о 5 год ран. 1942 р.», «Дядя Вася помер 13 квіт. о 2 год. ночі 1942 р.», «Дядя Льоша 10 травня о 4 год. дня 1942 р.», «Мама 13 травня о 7.30 ранку 1942 р.», «Савічеви померли», «Померли всі», «Залишилася одна Таня». На жаль, дівчинка, яка створила цей своєрідний щоденник жаху, також не вижила.

Ми ніколи не повинні забувати про надлюдські трагедії. Інакше, як стверджує історія, вони будуть повторюватися. І донедавна їх ще пам’ятали. Мені пригадується січень 2014 року – тобто 70-річчя прориву Ленінградської блокади. Тоді у нас на Дніпропетровщині в школах, вишах та ветеранських організаціях зі сльозами на очах згадували цю подію.

Відбувся тоді такий День пам’яті (офіційно конференція) і в середній школі №114, що в Амур-Нижньодніпровському районі обласного центру. На цей захід було запрошено їхнього земляка Петра Павловича Овчаренка. Свого часу він закінчував саме цю школу. Був керівником району, народним депутатом, міністром. І це з його ініціативи тут, у школі, встановлено меморіальні дошки землякам – Героям Радянського Союзу Миколі Григоровичу Невгодовському та Івану Миколайовичу Пені. А прийшовши на День пам’яті і виступаючи перед присутніми, він поклав на стіл чорну хлібину. Поряд – ніж, ваги. Потім запросив одного з учнів відрізати від отого буханця 125 грамів хліба. Адже саме такою була добова пайка хліба для дітей і непрацюючих матерів голодного Ленінграда.

В своїй публікації «Блокадна пайка. Гірка й понині…» я тоді писав: «Бачили б ви, як трусилися руки в того хлопчини, який відрізав оті малесенькі окрайці хліба… Не Ленінград! Не блокада! А в класі – тиша й мовчання. Й погляди присутніх – тільки сюди, на оті два малесенькі окрайці хліба. Їх потім зважили: 125 грамів. Протягом усієї конференції оті два окрайці так і залишалися на столі. І чи то чиїсь виступи, чи то демонстрування документальних кадрів блокадного періоду, а погляди – тільки сюди, на оті 125 грамів…».

125 грамів хліба! До речі, з різними нехлібними додатками. І це не можна забувати. Ніколи! Щоб такі ось 125 грамів чорного хліба ніде й ніколи більше не повторювалися.

Як не можна забувати й про тих, хто відстоював блокадне місто від фашистів. А таких у нашій області, як і в інших, донедавна було чимало. Лише один факт все з того ж Амур-Нижньодніпровського району. У колишнього сільгоспінженера Олега Олексійовича Гладиря (остання його посада – голова Петриківської райдержадміністрації, а нині через мізерну пенсію підробляє на прожиття нічним сторожуванням) батько, Олексій Семенович Гладир, будучи на той час військовим, відстоював місто від фашистів. Синові запам’яталася розповідь батька про те, що коли блокада тільки-тільки починалася, його вага була 82 кілограми, а коли закінчилася, лише 46. Що – дрібненький, скажете, факт? Ще й який тільки вагомий! Відстоюючи місто від фашистів, він вижив. Як і батько дружини Гладиря Валентини Петрівни – Петро Данилович Білан, який також усі 900 днів стояв на сторожі блокадного міста, а згодом дійшов аж до Берліна. Таку пам’ять ніколи не можна на вітер!

В Амур-Нижньодніпровському районі зберігся список ветеранів Великої Вітчизняної війни, які були учасниками оборони Ленінграда. Ось ще одні імена цих людей: молодший сержант Іван Михайлович Молчанов, сержант Ганна Іванівна Худенко, старший сержант госпіталю «Михайлівський замок» Вікторія Спиридонівна Михайлова, старший лейтенант медслужби Клавдія Іванівна Степанець.

В Амур-Нижньодніпровському районі, як і в інших районах області, існує організація ветеранів-блокадників. Тобто це ті колишні, коли так можна сказати, блокадні діти, яким пощастило вижити в ті страшні для них роки. Зінаїда Іванівна ­Компанієць, яка очолює тут таку районну структуру (на початку блокади їй було лише рік від роду), з болем говорить про те, що донедавна таких блокадників у районі було 31, нині – лише 10.

Тамара Олексіївна Башкирова очолює Раду ветеранів-блокадників. Не так давно вона доповідала в Київ, що у нас в області було 486 її побратимів-ветеранів, згодом – 99, нині, на жаль, ця цифра ще менша – 90. Сувора арифметика! Адже за кожною такою цифрою – людське життя. І як тільки хочеться, щоб у тих людей, які ще нині живі, їхній вік був довгим-довгим. Адже вони таке перенесли у своєму житті, чого нікому не побажаєш.

І на завершення. Торік відзначали 75-річчя атомних бомбардувань Хіросіми та Нагасакі. Однак про це фактично ніхто не згадував. Навіть у Сполучених Штатах, які й бомбили оті японські міста. Тепер – День пам’яті блокадного Ленінграда. Зніміть шапки. Схиліть голови. І передайте всім прийдешнім поколінням, щоб подібне ніколи й ніде не повторювалось. А тим, хто противиться цьому: сядьте на оті 125 грамів хліба хоча б на тиждень-другий…

Олександр Пільонов
фото: з відкритих джерел