Дар’я Чумак: «Жодні гроші не зрівняти з тими емоціями, коли люди кричать тобі “браво!”»

Від початку повномасштабної війни свідомі українці продовжують нести свій фронт – свою соціальну місію. Хтось надає інформаційну підтримку, хтось – матеріальну, хтось – психологічну. Продовжує працювати і Дніпровський національний академічний український музично-драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка. Актори волонтерять, збирають необхідні речі та військове обладнання, їздять із концертами на передову, підбадьорюють дніпрян та вимушених переселенців у своїх стінах театру. За цією діяльністю стоять звичайні люди – актори. В ексклюзивному інтерв’ю «Вістям» Дар’я Чумак, молода і талановита акторка театру Шевченка, розповіла про свій творчий шлях та роботу на великій сцені.

НЕЗАБУТНІ ПОЧУТТЯ

– Дар’є, коли ви захопилися акторською майстерністю? Чи уявляли себе акторкою у дитинстві?

– Уперше я захопилася акторською майстерністю у підлітковому віці. Тоді займалася у музичній школі по класу скрипки. Мені це подобалось, тому захотіла бути в такому творчому русі і просторі, замислилась над акторством. Потім вступила до теат­рального коледжу. Чи уявляла я себе акторкою у дитинстві? Мабуть, так, тому що завжди хотіла бути ким завгодно, цікавили різні професії.

– Хто був вашим першим учителем? Розкажіть про свій подальший шлях.

– Я вступила до Дніпропетровського теат­рального коледжу і там навчалася у свого майстра Григорія Фео­досійовича Богомаза-­Бабія. Три з половиною роки ми навчалися, дуже плідно працювали. Потім розпочався Covid-19, пандемія, але ми вдало і дуже успішно все закінчили. А зараз я продовжую навчання у Харківському національному університеті мистецтв імені І.П.Котляревського, навчаюсь теж на акторство, за спеціальністю «акторка драми», щоб мати вищу освіту.

– Чим вам найбільше подобається ваша професія?

– Моя професія мені найбільше подобається, що можна бути ким завгодно, можна пере­втілюватися в кого завгодно, відчувати ті емоції, які ти відчуваєш, граючи певну роль на сцені. Коли після вистави виходиш на уклін і тобі кричать «браво! браво!». Це заслуговано, це найдорожче за все, жодні гроші не зрівняти з цими емоціями, коли люди кричать тобі «браво!».

НА ВЕЛИКІЙ СЦЕНІ

– Коли ви приєдналися до команди теат­ру Шевченка?

– Я працюю у театрі вже два роки і прийшла туди одразу після випускного з коледжу. 8 лютого 2022 року я була на конкурсі у театрі, аби влаштуватися до команди. Мене одразу взяли, а потім почалася повномасштабна війна.

– Чи пам’ятаєте, коли ви вперше ви­йшли на сцену? Які це були емоції?

– Якщо казати про театральний коледж, то я вже не згадаю, як виходила на ту маленьку сцену. А взагалі, якщо пригадати минуле, коли навчалася ще у музичній школі, я дуже не любила виступати на сцені. Я так боялася, категорично відмовлялася від сцени, щоб не виходити на публіку і не грати на сцені, але згодом я це поборола. У коледжі вже зовсім не страшно було. А коли вперше виходила на велику сцену як актриса вже на роботі у театрі, то перший раз боялася, а коли вийшла, вже нічого не боялася і працювала, відчувала, що все в моїх руках.

– Упродовж тривалого часу роботи, що вас найбільше захоп­лює на сцені?

– Я не можу виокремити щось одне, що мене захоплює на сцені, адже те, що відбувається там і в залі – все захоплює: співпереживання, взаємодія з іншими акторами, улюблені дуети, пісні – це неперевершено.

– На сцені акторам необхідно «проживати» усі емоції свого героя. Наприклад, якщо сьогодні ваш настрій не співпадає з образом героя, як вдається пере­завантажитися та вжитися в роль?

– Ти повинен себе пере­бороти і працювати заради усієї команди, щоб усе було вдало. Немає такого, що «ой, мені погано», а мій герой на сцені повинен бути веселим. Я «включаюсь», виходжу, вистава йде, і я вже не Даша, я вже Оксана з «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки», або я Аза із «Циганки Ази». Я не скажу, що це складно, перевтілення є і завжди буде.

ТЕАТР – ЖИТТЯ

– Який ваш головний принцип у роботі?

– Ніколи не здаватися, не опускати ніс і йти до останнього. Якщо почала, хай там якісь незгоди або погано, або хтось когось не розуміє – байдуже, ти йдеш до останнього і не здаєшся.

– Що для вас означає театр?

– Театр – це моє життя, це єдине, що мені дає наснагу і радість, це моє все! Я обожнюю свій театр, навіть під час відпустки сумую за роботою і хочу повернутися, щоб почати працювати над новими виставами.

– Скільки репетицій проводять актори заради виступу на сцені?

– Коли маємо нові музичні концерти, репетируємо упродовж тижня. Звичні нам вистави граємо кілька разів перед показом, а якщо це прем’єра, то маємо 2-3 місяці безперервних репетицій.

– У яких ролях ви вже спробували себе на сцені театру Шевченка? Які це були вистави?

– Я дуже багато де задіяна, тому перерахувати усі вистави буде складно, пів репертуару на мені точно є, також і головні ролі. Вважаю, що мені, мабуть, пощас­тило грати майже всі головні ролі. Я це дуже ціную. Ролей дуже багато, але найулюбленіші – циганка Аза, Оксана з «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки», до вподоби «Сільва» – я там граю Стасі, «Маріцу» полюбляю – там граю Лізу.

– Ви зіграли чимало ролей і образів. У яких із них відчуваєте себе максимально комфорт­но?

– Найулюбленіша роль, яка мені найближча, тобто емоційно я розумію цю героїню, я розумію, що з нею відбувається в житті, які є складнощі – це циганка Аза. Деякі ситуації в цій п’єсі схожі на моє життя, тому дуже люблю цю героїню, її історії. І саму виставу обожнюю.

– Безліч вистав, безліч емоцій. Напевно, усі запам’ятовуються. Проте чи є та, яка справила найбільше враження? Як відчуваєте зв’язок із пуб­лікою?

– Напевно, «Циганка Аза» – це враження, яке не передбачити, тому що там я віддаю всю себе і ридаю по-справжньому, але найкраще відчувається зв’язок із залом під час вистави «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», бо люди дуже добре сприймають її, дарують оплески, кричать «браво!»…

ПІДТРИМКА ВІЙСЬКОВИХ

– Театр Шевченка завжди відстоює національну ідентичність, акторський склад грає українські вистави, одягає автентичне вбрання. На вашу думку, наскільки це важливо зараз і чи відчуває це глядач?

– Я гадаю, що це дуже важливо, тому що ми повинні цінувати нашу етнічну форму, красу чи то природи, чи то одягу; ми повинні показувати все українське людям, щоб це не було забуто: історію, вбрання, традиції, життя людей, емоції. Це все дуже правильно. Ми повинні це робити для майбутнього наших дітей.

– Також актор­ський склад виїжджає на гастролі, зокрема і до військових, щоб підбадьорити їх. Розкажіть про це детальніше, будь ласка.

– Нещодавно ми виїжджали на гастролі, їздили на передову. Три групи людей, які грали концерти у різних містах. Це, насправді, дуже складно. Коли ми їхали, десь було видно задимлення від ракетних ударів. Бачили наслідки, де все розвалено і розбито. Це настільки жахливо бачити і відчувати. Якщо ми живемо у Дніпрі і такого жаху, як на фронті, ніколи не бачили, то коли ти приїжджаєш туди, думаєш:«Господи, як там люди живуть, як вони сприймають усе це?» Сльози навертаються на очі. Тому дуже добре, що ми цим займаємося, що думаємо про наших військових, завжди допомагаємо, волонтеримо, підбадьорюємо їх. Ми завжди з ними.

– Актор на сцені не лише грає роль, він водночас і співак, і танцюрист. Де навчають цих навичок?

– Усе це ми завжди робили і нас навчали цього: і танця, і співу, і фехтування, і багато іншого. Упродовж років навчання ми опановували все у коледжі. Хочу сказати, що ми приходимо до театрів досить підготовленими, але потрібно ще плідно працювати над собою безпосередньо на сцені. Будучи студентами, ми багато чого не знали з практики, що робимо зараз у театрі. Тому і навчання у закладах освіти, і робота на сцені – це дуже важливо для справжнього актора.

– Вагому роль під час вистави відіграють декор і костюми, аби вони тематично підходили під ту чи іншу епоху та історичні межі, які зображуються у виставі. Як ця атмосфера створюється у театрі Шевченка?

– У нашому театрі є декораційний цех, столярний цех, реквізиторський, костюмерний та художній цехи. Тобто, всі займаються своєю справою і дуже майстерно. Шиють нам гарні костюми, роблять чудові декорації. Це дуже складна, плідна і кропітка праця,яка заслуговує окремої подяки.

– Нам здається, що найпопулярніше питання у багатьох глядачів театру : як акторам вдається запам’ятовувати такі великі тексти та репліки?

– До речі, це питання я вже не вперше чую і воно справді цікаве. Отак просто сидіти і заучувати текст – це марна справа, так не робиться, я вважаю. Коли ти довго репетируєш,або просто прийшов ввечері, прочитав перед сном ці 7-8-10-15 сторінок, тоді воно запам’ятовується дуже швидко. Я це помітила нещодавно, тобто, наприклад, маю текст на 3 сторінки, три репетиції проводжу з текстом, а далі воно само все поринає в голові і залишається там. Дуже добре запам’ятовується, коли ти одночасно робиш якусь дію на сцені і при цьому говориш текст, тобто, текст запам’ятовується разом із дією. Наприклад, якщо я підійду до якогось предмета і щось із ним зроблю, то одразу згадаю, що в мене тут є такий текст. Заучувати – це теж варіант. Кому як зручніше. Але мені краще запам’ятовувати текст, коли я репетирую на сцені.

– У вересні – 107-й сезон у театрі. Що очікувати глядачам? Які прем’єри готуєте?

– У липні ми почали працювати, два місяці репетирували та готувались. Нова вистава «Баядера» – це оперета. Буде щось іще цікаве, адже плануємо випустити чотири прем’єрних вистави. Буде, як завжди, цікаво, насичено, різні емоції; і для дорослих, і для дітей, і для молоді; і більш історичні, і більш комедійні, романтичні і трагічні. Кожен глядач знайде виставу для себе. Любимо своїх глядачів і завжди радо їх чекаємо. Зустрінемось у 107-му театральному сезоні!

МАРГАРИТА СОПІЛЬНЯК,
ФОТО З АРХІВУ ДАР’Ї ЧУМАК