Дмитро Снітько: «Частина мене й досі там, на Донбасі»

Політолог за освітою, а нині — викладач філософії і кандидат наук Дмитро Снітько ще два роки тому навряд чи міг уявити, що стане мінометником. До цього його причетність до армії обмежувалась університетською військовою кафедрою. Нову спеціалізацію він здобув в АТО. Напередодні Дня ракетних військ і артилерії України, який відзначають 3 листопада, наш земляк, котрий служив у 25-й повітряно-десантній бригаді, ексклюзивно розповів «Вістям», чому хоче знов пізніше побачити Донбас, як важко повертатися до мирного життя, і про свою просту зрозумілу мрію

Армія і філософія
— Дмитре, як саме Ви потрапили до армії, а потім в АТО?
— Ще після Криму я був морально готовий, що оголосять мобілізацію, отримаю повістку. І це сталося 21 березня минулого року. Зібрав речі. Але в частину поїхав аж 23-го, на день народження батька. Нас відвезли у Гвардійське. Здивувався тоді, що тепер не лише військовий, а ще й десантник. Знав, що це почесно. Потрапив у артилерійський підрозділ, там пробув перші місяці. А власне бойовий шлях розпочав наприкінці червня під Слов’янськом.
— Коли отримали повістку, Ви саме писали дисертацію на кафедрі філософії і соціології ДНУЗТ ім. Лазаряна?
— Дисертація була готова майже на 95 %. Уже йшла мова про те, що десь у травні — червні маю її захищати. Та оскільки потрапив до армії, із цим довелося зачекати. Мої колеги спочатку не могли повністю оцінити ситуацію, тому якийсь час запитували: «Ну, що Ви там, над дисертацією працюєте, скоро ж захищатися?» Але розпорядок військового такий, що ти фактично сам собі не належиш. Я демобілізувався 18 березня цього року, 19-го вийшов на роботу. Захист же відбувся 30 червня. У листопаді повинен отримати документи про присвоєння наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальніс¬тю «Історія філософії».

«Натівські» зразки
— Дмитре, а як Ви взагалі стали мінометником?
— Наприкінці травня чи на початку червня 2014-го, вже точно не пам’ятаю, більша частина нашого дивізіону виїхала в зону АТО. Я був замполітом, а тоді панувала думка, що користі від нас там ніякої. Тож поки що залишався в частині. Невдовзі прийшов наказ про формування мінометних батарей у підрозділах ВДВ. Мав виконувати обов’язки командира мінометного розрахунку, а на додаток — заступника командира мінометної батареї. Практично за два тижні нас навчили стріляти з мінометів, обслуговувати їх, наводитися.
— Поясніть для цивільних, що собою являє міномет?
— Я особисто мав справу із батальйонним мінометом зразка 1937 року калібру 82 мм. Власне, це така труба, що спирається на двоногу, має приціл і деякі прилади для наведення. Другий міномет, із яким працював, — автоматичний під кодовою назвою «Васильок» зразка 60-х років. Його великий плюс — швидкострільність, можливість працювати прямою наводкою, тобто вражати легкі броньовані цілі. Взагалі, міномети виглядали як маленькі гармати. Під час навчання всі дивувалися, що воно таке, і навіть жартували, що вже почали надходити «натівські зразки озброєння».

Боги війни
— Сьогодні нерідко згадують вислів: «Артилерія — бог війни». Чи поділяєте Ви цю думку?
— Моє особисте переконання, що період активних бойових дій був війною артилерій. Танки, машини, піхота, важка техніка були задіяні в разі якихось наступів, контратак, за необхідності дати відсіч супротивнику. Пригадую, коли приїхали в Авдіївку в січні 2015 року, те, що там відбувалося, шокувало не тільки мене, а й мого командира — безперервні свист, залпи… Справді вражала кількість артилерії, особливо з боку ворога. А коли ми стояли безпосередньо біля аеропорту, я якось почув роботу «Градів». Це було настільки жахливо, що розумів — на летовищі справжнє пекло. Таке враження, що в них снарядів, як насіння — сиплять і сиплять.
— А чи вважаєте Ви нині себе представником цієї військової спеціальності?
— Стосовно мінометників, то військові казали щось на кшталт: «Курка — не птах, міномет — не артилерія». Трішки кепкували з нас. Але коли ми прикривали піхоту, бійці потім дякували. Мій міномет міг щонайдальше стріляти на 4200 м. Тобто, ми стояли близько кілометра — двох за піхотою, і працювали по тих цілях, які загрожували нашим бійцям, або по мінометних батареях супротивника. Чи вважаю я себе артилеристом? У мене немає відповідної освіти. Але я виконував свою справу на фронті, захищав Україну і випробував себе як артилерист.

Непросте повернення
— Дмитре, а чи були речі, які після повернення із АТО ображали чи дивували?
— Ці враження нині часто описують у своїх статтях психологи. Там ти спав у багнюці, у підвалі чи землянці, яку викопав сам, на снігу, під дощем, ризикував життям… А тут раптом бачиш людей, які насолоджуються життям. І на тебе у військовій формі ніяк не реагують. Дехто зовсім не задумується про війну, інші свідомо уникали походу до армії. І тобі це незрозуміло… Спочатку дуже дратувало, коли казали, що у нас зараз громадянська війна, повторювали якісь пропагандистські тези. Ти кажеш: я там був, можете запитати в мене… Але дехто абсолютно несприятливий до цього. Мене ще й досі переконують, що там у нас воюють іноземці, техніка вся американська, таке інше.
— Важко було вписатися у ритм цивільного життя?
— Там ти звикаєш до того, що всюди чатує небезпека. Спиш одягнений, із пістолетом, автоматом. Ще й нині інколи мурашки бігають по шкірі через скрип трамвая, гучний ляскіт. І досі сниться війна, але вже не так чітко все пригадую. Ще одна важлива проблема — ніби втрата подальшого сенсу буття. У мене родина, двоє дітей, є чим займатися. Друзі також підтримували, батьки… А ось самотнім хлопцям дуже важко проходити період адаптації, позбуватися посттравматичного синдрому.

Мирні мрії
— Дмитре, чи доводилося Вам у мирний час бувати на Донеччині?
— Це був єдиний куточок України, де я не встиг побувати. І ось моя мрія «здійснилася». Найперше я потрапив під Слов’янськ, який славиться своїми курортами. Споглядав ці ліси, невеличкі гори, що трохи нагадують кримські, річку. Вперше в житті побачив терикони, шахти, поспілкувався зі справжніми шахтарями. На жаль, це відбулося в таких обставинах. Ми з хлопцями часто говорили, що потрібно буде приїхати сюди після війни, пом’янути загиблих, просто походити спокійно.
— А як ставилися місцеві до українських вояків?
— Більшість людей там просто стали заручниками ситуації. Часто траплялося так, що вони, особливо пенсіонери, просто благали, щоб усі ми — і ті, й інші — пішли, дали їм спокійно жити. Але я виразно запам’ятав два моменти. Перший — коли наша колона майже підійшла під Шахтарськ, нам зустрілася жінка на велосипеді, яка закричала: «Гоните эту сволочь с Донбасса, ребята!». Другий, здається, в селі Комишеватка. Повз нашу батарею проходила бабуся років вісімдесяти. Вона зупинилася, та й каже : «Синочки, я молю Бога за вас, щоб ви залишилися живі». Там є люди, які чекали нашого приходу, люблять Україну. Минулоріч 24 серпня прийшли жіночки, принесли нам помідорів, яблук, огірків, привітали із Днем незалежності. А в містах, наприклад, в Авдіївці, було більше людей, які негативно налаштовані стосовно української армії. Мені здається, це пов’язано із попереднім впливом російської пропаганди.
— Всі ми наразі мріємо про мир у нашій країні. А чи є у Вас ще одна заповітна мрія, проста і побутова?
— Займатися улюбленою справою. Щоб у моїй родині все було гаразд. Вдячний дружині, вона багато робить для цього. Хочеться спокійно виховувати дітей, приділяти їм час, бути поруч — я рік не був із сім’єю. І повернутися нарешті з фронту додому, бо частина мене й досі залишилася там, на Донбасі.

Галина Єрмоленко, фото із особистого архіву Дмитра Снітька

Добавить комментарий