Дніпро може з’явитися у новому романі Андрія Куркова (Фото)

Він написав понад два десятки книг для дорослих і дітей (переважно російською), більш як 20 сценаріїв  документальних і художніх фільмів. Його романи перекладено 37 мовами і вони потрапляли до топ-десятки  європейських бестселерів (книг, що найкраще продаються). Цього літа Андрій Курков у Дніпрі, на другому  книжковому фестивалі «Book Space», зустрівся із читачами й представив свої твори останніх років — «Дневник Майдана и войны», «Серые пчелы», «Шенгенська історія». «Вісті» поспілкувалися із письменником.

Повертати до гуманізму

— Пане Андрію, на цьогорічному фестивалі багато говорили на тему «Пропаганда і культура: що перемагає?». Зрозуміло, що пропаганда зараз перемагає. Щоб перемагала культура, що потрібно?

— Треба, щоб закінчилася війна, щоб зникли напруження і соціальний стрес у людей, щоб вони не очікували погіршення ситуації. Тоді громадяни шукатимуть собі заспокійливі культурні «ліки», пропаганда відійде на другий план, але мілітантність (від militant — войовничий. — Н.Р.) залишиться, бо і письменники, і представники культури звикли зараз до того, що культура має захищати. І свідомість захищати, і лояльність до держави, і патріотичні почуття… Насправді, у культури має бути проактивна роль, а не просто розважально-освітня.

— Ви своє завдання як письменника бачите в тому, щоб давати відповіді чи лише ставити запитання?

— Я завжди думав, що своїми книжками провокую якусь дискусію чи переоцінку вже усталеного бачення чогось. У «Сірих бджолах» і «Шенгенській історії» я намагався повертати людей до ідей гуманізму: не піддаватися бажанню одразу записувати когось у вороги, а когось — у «наші», тому що під час війни суспільство, звичайно, розділяється. І люди втрачають розуміння, що найвищою цінністю є людське життя, і що мати інший політичний погляд — це не є злочин, бо це не дія.

— А якщо цей погляд веде до дій?

— Тоді це перехід в іншу категорію. Це вже карна справа, це розгляд з позиції впливу на політичну ситуацію.

Міноритарна література

— Розкажіть, будь ласка, про свою теорію міноритарних письменників.

— Коли я закінчив роман «Пікнік на льоду», то розіслав рукопис по всьому світу і, зокрема, у якесь видавництво в Москву. І звідти зразу ж отримав відповідь: дуже подобається роман, перепишіть, будь ласка, місце дії на Москву. Я запитав: а якщо я захочу видати у Білорусі, мені доведеться переписати на Мінськ? Кожен письменник пише про свою країну. Чому українці, якщо узагальнювати, зараз перестали читати Донцову й Полякову? Тому що щоденна російська реальність стала чужою, невпізнаною. Виявляється, для росіян уже тоді, коли я написав «Пікнік на льоду» (середина 1990-х), наша реальність була чужою, але вони думали, що її можна переписати на їхню. Мало хто знає, що в Україні є понад 40 письменників, які пишуть угорською мовою. Вони живуть у Закарпатті й зображують у своїх творах закарпатське життя — частину країни, про яку знає незначна кількість українців. Ми їх не помічаємо, але і в Угорщині їх не читають, бо вони не пишуть про Угорщину. Це парадокс. Те саме відбувається і з кримськотатарськими письменниками, котрих більш ніж 80, які пишуть рідною мовою і не інтегровані у загально­державну літературу, — ми не можемо назвати прізвища кращих кримськотатар­ських письменників, вони не на слуху. З російськомовною літературою в Україні проблем немає, тому що російська поки що залишається мовою міжнаціонального спілкування. Але є автори, котрі пишуть росій­ською і соромляться називати себе українськими письменниками та намагаються не виходити за коло свого регіону. В Одеській області я знаю немало письменників, які й хотіли б бути відомими у Києві, і водночас у них є певний комплекс неповноцінності, тому що вони усвідомлюють, що є міноритаріями (міноритарій — акціонер компанії, розмір пакета акцій якого не дає змоги йому брати участь в управлінні). Мажоритарна — основна, україномовна — культура в Україні розвивається і розширятиме свій ареал, але залишаються представники літератур-міноритаріїв, котрі мають бути акціонерами загальної української культури. Якщо ми не інтегруємо малі літератури, які належать культурі держави Україна, то вони залишаться у замкненому просторі, на острові, в гетто.

Роман вплинув на життя

— Не можу не запитати про Вашу «Львів­ську гастроль Джимі Хендрікса», яку я нещодавно прочитала і яка є певною рекламою Львова. Це реальна історія?

— Вигадана. Але історія про хіпі реальна, хоча дещо про них я вигадав. А потім хіпі написали мемуари і те, що я вигадав, подали як правду, — те, що руку Хендрікса поховали на Личаківському кладовищі, що на цій могилі вночі збиралися. Це мені сподобалося (посміхається).

— Міський голова Садовий був задоволений романом? Я ж так розумію, що Ви на його запрошення писали роман?

— Він тільки запропонував, але грошей не давав, тому мене не цікавило, як він сприйняв роман. А від львів’ян було багато відгуків, що книжка стала культовою. І про Аліка Олісевича зняли документальний фільм після неї. І, до речі, завдяки моїй книзі знову зібралася ця рок-група «Супер Вуйки», через 30 років по тому, як у них КДБ відібрало гітари й заборонило їм грати. Поки писав, я з ними познайомився, вони вирішили знову зібратися й зіграти те, що грали у 80-х, і я був на цьому концерті. Так що роман вплинув на життя міста.

— Чи не було пропозицій до Вас написати роман про Дніпро?

— У мене були пропозиції писати про Херсон, Донецьк (до військових подій), Одесу і Дніпро.

— І що?

— Хтозна. На окремий роман, думаю, у мене не вистачить сил і часу, бо, щоб писати такий роман, треба два роки їздити до міста, заглиблюватися у нього й забути про все інше. Але за два фестивальні дні я дуже добре погуляв дивними вуличками Дніпра, відчув, нарешті, атмосферу міста, так що Дніпро може з’явитися в романі, але не як єдине місце подій, а як одне з них.

Наталя Рекуненко,
фото Володимира Таразевича