До 100-річного ювілею: унікальний театр Дніпра розкриває свої таємниці

Дніпровський академічний український музично-драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка цими днями відзначить століття свого творчого шляху. Про історію театру й таємниці мистецького світу, про бачення українського театрального мистецтва, його роль у розбудові нації — напередодні свята «Вісті» поговорили з головним режисером театру, заслуженим діячем мистецтв України Анатолієм Канцедайлом.

Містичне дзеркало

— Пане Анатолію, Дніпропетровщині пощас­тило мати найстаріший державний драматичний театр України. Але ж він був заснований у Києві? Як доля завела в наші краї?

— Так. Ми є Першим державним українським драматичним театром, який заснували у Києві 23 серпня 1918 року. Це відбулося за рішенням Уряду Української народної республіки гетьмана Скоропадського. З цього року наша держава, так би мовити, взяла на себе відповідальність за театральне українське мистецтво. Першим спектаклем стала «Лісова пісня» Лесі Українки — як бачите, для початку рівень твору дуже високий. Наш театр пережив різні часи: був у вирі громадянської війни, Вітчизняної, відчув на собі й роки переслідування українських патріотів. За Радянського Союзу театр ім. Т. Г. Шевченка став «небажаним» у Києві, тож доля завела на Дніпропетровщину. У 1927 році нам офіційно запропонували залишитися у Дніпропетровську.

— Чи є у театрі місце, яке Ви вважаєте містичним?

— Добре, що й нині перед театральним мистецтвом, його магією у глядача існує певний пієтет! Вважають, що театр овіяний містикою, це особливе місце. Сцена, гримерки, фойє…Та для мене є свій таємничий куточок. Коли проводжу екскурсії — завжди туди під­воджу гостей. Це старе дзеркало на стіні фойє. Колись воно зустрічало усіх,  хто приходив до театру (висіло на сходах, вертикально — біля портрету Шевченка на стіні). Дзеркало тут було ще з часів, коли у театрі відбувалося Дворянське зібрання Катеринослава. Воно наче поєднує минуле й сучасне. Тож коли будете у нас в гостях — обов’язково підійдіть до нього й загадайте бажання.  Воно неодмінно збудеться! А як пощастить, то ще побачите віддзеркалення минулого чи майбутнє. Хто знає… (посміхається).

— Чи змінився за ці роки глядач? Чи не став менш популярним український театр? Які обличчя ми бачимо у театральному дзеркалі сьогодні?

— Змінюється українець, його психологія. Нині вже напівнатяками до людей не вийдеш. Треба говорити зі сцени щиро, потужно, емоційно й розумно. Тоді тебе краще зрозуміють у залі. Бо насправді оця комунікація «мистецтво театру — люди» — існує постійно. І весь час треба відчувати зв’язок, підтримувати його. Буває так, що сього­дні нас глядач почув, відкрив свою душу — й ми відчули його серцебиття.  А іншого разу — мов щось заважає. Насправді, будь-який жанр народжується у залі. Що б ми не написали на афіші: драма, комедія… Буває, граємо «комедію», але, зрештою, розуміємо, що глядач усе сприймає дуже серйозно. Отже, він сам визначає жанр — «народжує» його так би мовити. Загалом українці лишилися такими ж, як і були. Однак нині, у час війни, постає складне питання: як зі сцени звертатися до матусь, котрі втратили своїх дітей; до жінки, що стоїть нині з дитиною над могилою свого чоловіка; як звертатися до тих воїнів, які повернулися додому з раненою душею?! Ці люди інакше все відчувають. Тож театр має змінюватися, йти до глядача, відчувати його душевні потреби, біль та радість.

Особливе місце

— Нині культура відвідування теат­рів змінилася? Пам’ятаю, як моя бабуся казала: ми йшли до театру, як на бал. Чи не буденно сьогодні виглядає глядач у джинсах і кофті та у чоботях?

— Так, на жаль, нині до театру одягаються не завжди відповідно. Але час такий, мабуть: людина інколи з роботи поспішає й не має часу переодягнутися. Ще впливає інформаційне навантаження. Трап­ляється, що люди не дивляться виставу, а занурюються у телефони. Звісно, хотілося б, аби глядач дотримувався певних традицій, бо ж завдяки ним зберігається й енергетика театру, його душа.

— Державі потрібні театри?

— Другий рік поспіль у Дніпрі за підтримки влади відбу­вається фестиваль «Феєрія Дніпра», тобто на місцевому рівні добре розуміють важливість та вагомість театрів, які сприяють вихованню нації загалом.

— Чи активно відвідують вистави політики? Можливо, це було б гарним прикладом для інших громадян? 

— Відвідують, але не так багато, як хотілося б. Звісно, приклад гарний і підштовхнув би інших до думки, що «театр — то особливе місце, яке збагачує душу, що похід у театр має бути особливим».

Є чим здивувати

— Про що напередодні дня народження мріє театр, його актори?

— Хочеться, аби мистецтво сцени стало популярнішим і щоб ми мали державну підтримку, змогу ставити більше спектаклів. Що потрібно нашому театру? Свій гуртожиток, тоді ми запрошували б до себе акторів з інших регіонів.

— Нині в театрі вже завершуються ремонтні роботи. Що зміниться у залі, фойє?

— Новацій чимало. З’явився у нас і пандус для людей з інвалідністю, є зміни й у гримерках, з освітленням. Багато що зміниться. Але лишиться душа наша — українська!

— Які спектаклі подарує театр глядачу в рік свого ювілею? Може, розкриєте певні таємниці?

— До кінця цього року у нас відбудуться кілька цікавих прем’єр. Перша — спектакль «Нація» за творами Марії Матіос. Далі —  прем’єра вистави про відомого грузинського художника Піросмані, будуть і прем’єри кількох моновистав на малій сцені: за творами Хемінгуея, Марії Матіос. Також готується моно­вистава за творчіс­тю письменниці з Дніпра Лесі Степовички «Свято солодкої Лободи», що присвячена 85-річчю голодомору, буде мюзикл «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», а на новорічні свята для малечі — «Снігова королева». Прем’єр багато! Театр чекає глядачів!

Програма святкувань

29 вересня, з нагоди ювілею, у театрі та на площі біля нього відбудеться велике дійство. Тут виступатимуть творчі колективи, актори, а навкруги буятиме справжній ярмарок, де можна буде придбати усе, що українцю до душі: від вишиванки до робіт майстрів. Не обійдеться й без смаколиків. Відбудеться цього дня й парад ретромобілів. А ввечері урочисто відчинить двері 101-й театральний сезон. Його розпочне прем’єра спектаклю-одкровення на 2 дії «Нація»( за твором Марії Матіос).

Анфіса Букреєва, фото з архіву театру