Дві дороги лікаря з Дніпропетровщини Олега Яковіна (Фото)

Одна дорога — на роботу до Синельниківської центральної районної лікарні, друга — додому, до сім’ї. Ось такий він — наш Олег Борисович Яковін — талановитий хірург-травматолог, справді геній у своїй професії, якій віддав уже майже 40 років життя, рятуючи травмованих пацієнтів і повертаючи їм радість життя. 2 жовтня 2019-го Олег Борисович зустрічатиме свій 60-й день народження у рідному м. Синельникове серед рідних, друзів, колег. А можливо, хтось із тих 10 тисяч його пацієнтів теж прийде чи приїде привітати з ювілеєм свого незабутнього лікаря. За календарем це станеться через кілька днів. А зараз читачі нашої улюбленої газети зможуть дізнатися багато чого про особливу людину, відомого в Україні ескулапа, і саме від тих, кого з ним звело життя і хто цінує його золоті руки і золоте серце.

Петро Васильович Довгань, головний лікар Синельниківської ЦРЛ:

— Олег Борисович Яковін прийшов до нас професійно підготовленим лікарем після закінчення орденатури в обласній лікарні ім. Мечникова. Лікар вищої категорії, згуртував біля себе таких же відданих професії лікарів і медичних сестер. Він любить своїх пацієнтів, а вони його. Нашій лікарні пощастило на талановитого хірурга-травматолога і заввідділенням травматології.

Олександр Євгенович Лоскутов, академік, голова асоціації травматологів-ортопедів Дніпропетровщини:

— Я знаю Олега Борисовича ще як активного студента мед­інституту, який закінчив успішно орденатуру і невдовзі став відомим лікарем. Він перший серед районних травматологів упровадив у практику ендопротезування кульшового суглоба у людей похилого віку з переломами шийки стегна. На Всеукраїнському з’їзді травматологів-ортопедів України йому буде вручено нагороду як кращому фахівцю в галузі травматології та ортопедії. Тож так тримати і надалі, шановний колего.

Дмитро Іванович Зражевський, голова Синельниківського міськвиконкому:

— Ми знайомі з Олегом Борисовичем Яковіним ще по депутатській роботі. Він ніколи не змінював свою життєву позицію, а вона в нього завжди принципова і відповідальна. Добра слава про талант хірурга-травматолога сягнула далеко за межі нашого краю, його знають тисячі людей, яким він повернув щастя ходити власними і здоровими ногами по землі. Він є прикладом хорошого сім’янина і вірного друга. Олег Борисович — наша гордість. І хай буде успішною його подальша доля.

Андрій Петрович Сачко, лікар-травматолог:

— Ми з Олегом Борисовичем разом працюємо з 98-го, але знаю його ще з дитинства, бо проживали в одному під’їзді, і коли пізно ввечері приїздила «швидка», то всі уже знали: Олег Борисович їде рятувати травмовану людину. Моєму однокласнику він урятував перебиті пальці руки, і той потім зміг навіть грати на гітарі. Є в Олега Борисовича крилатий вислів: лікуй солдата як генерала, а генерала — як солдата. Ми
навчилися в нього відповідальності та чесності в роботі. І це головне.

Михайло В’ячеславович Миронов, лікар-травматолог:

— Про шефа хочу сказати так: мудрий, порядний, вимогливий, але відкритий і щирий, до того ж ще й просто звичайна людина. Знали б ви, скільки всього він знає і вміє. Олег Борисович — корифей травматології, слава про його золоті руки швидко пішла по світу, і люди їдуть до Яковіна здалеку і зблизька. Хай буде так завжди, дорогий наш учителю.

Яна Михайлівна Штишенко, старша медична сестра:

— Я прийшла на практику з Павлоградського медучилища та так і лишилася у відділенні Олега Борисовича Яковіна. Згадую, як тоді ще він помітив травмований у мене лікоть, вилікував так, що стала працювати вся рука. Скажу, що він для всіх нас — приклад у стосунках із пацієнтами і колегами. Просто він людяний. Так би працювати з ним до старості.

Вікторія Василівна Мальцева, перев’язувальна медична сестра:

— Ще на практиці зрозуміла, що Олег Борисович навчить усього. Ми його називаємо батьком, хоч іще й молодий, а талант має від Бога: він лікує і бідного, і багатого, і малого, і старенького однаково. В операційній до сих пір захоплююся його роботою. Він був би ще й хорошим педагогом, усі студенти-медики його обожнювали б. Хай наша любов береже нашого керівника і вчителя.

Тамара Іванівна Сокодєлова, пацієнтка:

— Спершу скажу, що Олег Борисович вилікував мені коліна, і тепер я знову зможу подорожувати і навіть сходити на Говерлу, як раніше. Мало того, що він лікар від Бога, він ще й душа будь-якої компанії. Ви б чули, як він співає, грає на фортеп’яно, а ще — спортсмен-велосипедист, лижник. Мене і мого чоловіка змусив стати на ковзани, придумав похід по р. Самарі на човні з веслами. Це просто диво, а не людина. І це правда. Та цим мало сказано, вибачте. Ми ще й дружимо сім’ями. Щасти Вам, лікарю!

Олександр Олександрович Колесник, пацієнт:

— Світла голова, гаряче серце, золоті руки хірурга-травматолога — все це і є Олег Борисович Яковін. Він вилікував мені травмовану долоню, з тих пір ми здружилися і я в його команді велосипедистів, а він — наш командир. Має високе почуття гумору, найцікавіший співрозмовник, ерудований. Хай будуть у нього тільки вдячні пацієнти, як вдячний я йому до віку. З ювілеєм і многії літа йому жити й працювати!

Дмитро Юрійович Найманов, пацієнт:

— Зустріч з Олегом Борисовичем вважаю Господнім провидінням. 2005-й — травма обох ніг, біль нестерпний, не міг ходити. 2007-й — у моєму Запоріжжі пропонують кісткову пластику. Я вже був готовий до операції й тут мій друг порадив показатися хірургу-травматологу в місті Синельниковому. Я побачив міцного вольового чоловіка, просто велетня, і враз на моїх ногах — апарат Єлізарова та півроку лікування. Тепер ходжу на своїх ногах, їжджу на машині й дякую філігранному майстру. Олег Борисович — людина-рентген і мій другий батько. Хай йому повсякчас здоровиться!

Я все більше спиняю своє перо, бо газетну сторінку не розширити, але ж іще хочеться почути від найрідніших про героя нашої повісті та його особисте слово про себе. Тож про це далі.

Людмила Євгенівна Яковіна, лікар-ендокринолог, дружина:

— Я не боюся сказати вголос, що я щаслива жінка, бо через пережиті літа впевнена — такого найкращого чоловіка подарував мені сам Господь. І це правда. Я щиро вдячна його мамі Таїсії Іванівні, татові Борису Григоровичу (світла йому пам’ять) за свою таку жіночу долю. Мій Олег Борисович будував нашу сім’ю на взаємоповазі, взаєморозумінні, взаємодопомозі та любові. Він — особливий лікар, син, батько наших дітей, а більшість його пацієнтів стають його друзями, бо він — вроджений лідер, його серце завжди переповнене добротою і любов’ю до всіх, хто поруч із ним. І дітей своїх — сина і доньку — виховав люблячими, уважними і відповідальними. Він любить і нашу невісточку Машу як рідну дитину. Бо він для всього на світі цікавого і неповторного просто народився. Будь здоровим і живи довго, мій єдиний!

Максим, син, юрист за професією:

— Мені дісталася хороша генетика від моїх батьків. Тато навчив ставитися до людей по-людському. Він ніколи не користувався авторитетом дідуся як голови колгоспу, а всього досягав самостійно і працював навіть на трьох роботах, щоб збудувати власний будинок. Я теж, коли підріс, допомагав йому, замість того, щоб «погуляти» з однолітками. Учив робити так, щоб не нашкодити іншим, бути справедливим і якщо пообіцяв — дотримай слова. І це далеко не вся татова наука нам, його дітям. Але одне хочу сказати, що Олег Борисович Яковін народився під щасливою зорею і я ним горджуся. І ще: приклад моїх батьків згодився і мені уже для створення власної сім’ї. І це важливо. Я приєднуюсь до твого ювілею, тату, разом з твоїми здоровими пацієнтами.

Анастасія, донька, філолог іноземних мов:

— Відразу скажу, що мій тато — найкращий у світі: учив писати шкільні твори, їздити на велосипеді, керувати авто, грати на фортеп’яно і ще багато чого. У нього безліч талантів та найголовніший — це вміння любити рідних, друзів і своїх пацієнтів. А як він любить нашу маму! Якби всі були такими чоловіками, як мій тато, скільки б щасливих жінок було на світі та щасливих дітей поруч. Ми тебе любимо, тату.

А тепер знайомтесь — буде говорити ніби вголос наш ювіляр, хірург-травматолог, заввідділенням травматології Синельниківської ЦРЛ Олег Борисович Яковін. Зрозумійте, що в кожному слові — його душа. І це чесно. Я теж давно його знаю таким, як тут написано.

Олег Борисович Яковін:

— Ще давно-давно говорив мені батько так: будь ким завгодно, хоч чоботарем, але щоб лівий каблук підбив краще за всіх. Дуже хотів, щоб я вивчився на агронома, як він, але переважила свята медицина, якій усе життя служила моя мама, сільська фельд­шер, до якої і сьогодні звертаються за порадою і допомогою наші земляки. Кажуть люди, що схожий на маму, але характером пішов у батька, який в усьому мав міру і часто повторював для нас, своїх дітей, просту істину: завжди прислухайтеся до розумних людей, біля них і самі станете розумнішими. Згадую свій мед­інститут і вчителів, яким вдячний за науку. У О. П. Мізіна (к. м. н.) навчився його неймовірної працездатності; під керівництвом Ю. Ю. Колонтая (д. м. н.) закінчив клінічну орденатуру; О.Є. Лоскутов, академік Української АМН, допоміг освоїти метод ендопротезування суглобів у тяжкотравмованих, навчив знаходити той єдиний вихід, що зможе повернути пацієнта до практичного життя. У молодості йшов на роботу з радістю, прагнучи більше і більше пізнати закони своєї професії, і додому теж поспішав до коханої дружини Людмили Євгенівни і до маленьких дітей. Скажу так: мені пощастило в сімейному житті, вона у мене дуже щира в усьому, весела по натурі, мабуть, тому й народилася 1 квітня. Але буває і серйозна, бо теж лікарка, і талановита, а ще ж подарувала мені спочатку сина, потім донечку і обох 17 серпня. Так буває і саме в мене, як на замовлення. Я хотів би усім сказати так: люди, любіть одне одного, робіть одне одному добро, не чекаючи винагороди, бо за все у світі воздається самим Всевишнім. Процитую колись давно почуті рядки: «Черные мысли вернутся недугом, а светлые мысли божественным светом, если не думал, подумай об этом…» І це життя.

А я ж зізнаюся, що в дитинстві мріяв стати льотчиком, навіть спробував Мінське суворівське — не пройшов, був молодшим на три дні, чи не абсурд?.. Та, може, то було так треба. Тепер я вже усе своє життя в рідній медицині і не розкаююсь за жоден день, відданий травматології. А ще хочу згадати про особливу епоху: діти керівників, як мій тато був головою колгоспу, зобов’язані були і краще вчитися в школі. Тож я змушений був вийти із золотою медаллю, але любив усі предмети, виконував усі доручення як комсорг, як староста класу, і це все теж пригодилося в студентські роки. Дякую своїй сім’ї, батькам, учителям, друзям, що так склалися мої дві дороги: одна — на роботу, друга — додому. Я люблю свій день народження 2 жовтня, бо бабуся моя завжди говорила, що я прийшов у Божий світ недаремно і «в цей день усіх зустрічай і пригощай». Хочу, щоб хтось із моїх онуків продовжив мою дорогу в медицину; хочу, щоб подовше мене називали сином, щоб мама була жива і здорова, бо тата уже немає з нами. Щоб друзі мене і надалі розуміли і приймали мій порядок і мій увесь характер. Люблю рідну Україну, люблю подорожувати нею, відвідувати музеї разом із дружиною і друзями. Дивлячись на красу рідної землі, хочу вірити, що і я доживу, коли в державі моїй буде справді земний рай, коли будуть європейські дороги, державна турбота про наш роботящий народ; щоб іграшки для маленьких українців були не з китайської шкідливої пластмаси, а гумові, які колись виробляв завод у Дніпрі, де він тепер?.. Чому в сусідній Білорусі натуральні продукти, а ми змушені споживати хімізовані? Згодьтеся, а жити всім хочеться довго і при здоров’ї. Це вже я дозволив собі таку відвертість, хоча багато чого і не встиг сказати, особливо, за що радіє моя душа, а за що болить. Хочу ще багато зробити в травматології й обов’язково у своїй лікарні, у рідному Синельниковому і в рідній Україні. Не відрікаюся від рідної землі, але прошу любові для всіх українців. Навіки ваш Олег Яковін.

Лілія Данилюк