Господар з Дніпра створює казкові вітряки (Фото)

У передмісті Дніпра, на території селища Ігрень, є справжній зачарований двір, що міг би стати окрасою й фільму про Гаррі Поттера. Невеличкий акуратний будиночок оповиває садочок, огортає квітник. А над усім цим, між дерев, над голівками квітів вивищуються чудернацькі рухливі фігури: молекули, млинчики, прапорці, кулі… Це так звані «артвітряки». Творець такого казкового вітрякового різнобарв’я — корінний мешканець Дніпра Борис Шевченко. Чоловік люб’язно називає свої творчі винаходи «Веселими залізячками з вулиці Відпочинку». Журналісту «Вістей» пощастило побачити будиночок із вітряками та побувати в гостях у справжнього «керівника вітрів».

Вони весь час у русі: крутяться, гудуть, мов про щось таємниче наспівують; мрійно гомонять із вітром. Споглядати подібне диво, слухати розмову вітрів можна годинами. Хто вперше бачить «зачарований будинок», його вітряки — ніби в дитячі мрії поринає, молодіє душею.

Веселі залізячки

Так, вулиця, на якій мешкає пан Борис, має позитивну назву — Відпочинку! Чи то з дива якого, та у селищі Ігрень, що у передмісті Дніпра, часто вулиці носять веселі, мрійні, квіткові чи то навіть казкові назви. Й вони виправдані! Ось і будинок пана Бориса знаходиться поруч із місцевою лікарнею, та не на вулиці ж Хвороби чи Лікарняній він розташувався — на Відпочинку! Тому не дивно, що відпочивати душею люди йдуть саме до цього подвір’я, де стоять вітряки. Навіть хвороби ніби відступають, коли бачиш подібне диво — технічне й мистецьке.

«Вікна стоматологічного кабінету виходять на моє подвір’я й лікарі кажуть, що пацієнти менше нервують, коли дивляться на наші вітряки. Дехто навіть без знеболювального під час лікування обходиться! — розповідає пан Борис, та додає з посмішкою: А сусідка, вікна якої виходять на мій двір, теж говорить, що добре засинає, як споглядає мої вітряки».

Тож «чарівні вітряки» вже не один рік гомонять із вітрами коло будинку й дарують посмішки людям та трохи казки. Офіційно ж ці пристрої іменують «артвітряки». Зазначене захоплення, за словами майстра, дуже популярне у світі. Та в Україні  не так часто зустрінете — бо ж створення вітряків потребує не тільки грунтовних знань із математики й фізики, механіки й динаміки, але й треба мати неабияку терплячість під час роботи з металом.

Потрібен метал

Більшу частину свого життя Борис Шевченко працював інженером-електромеханіком, створенням «артвітряків» почав займатись уже після виходу на пенсію.

«З’явився час. Хтось бізнесом із моїх знайомих захопився, а я ось — вітряками. Та й не тільки ними. До цього майстрував телескоп, землерийну машину… Але найбільше мені припали до душі саме «артвітряки». Вони ж покращують настрій людям. Приємно дивитися, як перехожі зупиняються, посміхаються: розглядають мої «веселі залізяки», запитують про них. А дітям як подобається! Мені приємно робити людям добро бодай таким чином», — ділиться враженнями пан Борис.

Наш земляк спершу вчився робити вітряки, знаходячи інформацію про них в Інтернеті. Але весь час додає щось нове — не лише копіює роботи інших майстрів, а й сам вигадує власні новації. «Намагаюся додати у свої роботи  щось особливе. Щоразу доводиться вигадувати, розмірковувати над тим, як зробити краще, домислювати, як воно працює технічно тощо. То постійний творчий пошук! У мене дві однакові «вертушки» ви не знайдете. У чомусь завжди є різниця: або у конструкції, або в оформленні. Звісно, нові образи шукати складно, але цим займаюся щодня!» — розповідає майстер вітряків.

Єдине, за що шкодує, — металу, потрібного для виготовлення вітряків, не вистачає, а то зробив би більше. Адже треба, щоб матеріал був і міцний, і водночас гнучкий та не іржавів. Тоді можна із нього виготовити щось таке, що вітру буде «цікаве», бо ж має й легко «крутитися». Зазвичай для вітряків пан Борис використовує лист алюмінію, бо цей метал легко обробляється. Та не завжди по кишені він майстру. Друзі й знайомі вже знають, що кращий дарунок для нього — лист неіржавіючого металу.

Дехто навіть посуд та відра старі приносить. І цьому пан Борис радий. «Аби підходило на вітряки, аби з вітром «гомоніло». Усьому радий. Будь-якому шматочку металу».

Від батька — до сина

Перший вітряк з’явився у пана Бориса з бажання «підкорити повітря» — робити установку для вироблення енергії за допомогою вітру. Однак та «вітрова станція» не запрацювала настільки ефективно, як бажалося! «Живемо у низині селища, в яру, серед дерев, будинків-вітру в нас тут не дуже багато. Тож освітлювати хату не вийде», — посміхається господар.

Та наш герой не розчарувався, вирішив робити вітряки для душі. Рідні його підтримали. Донька Ольга розуміє творчий пошук батька й допомагає, чим може. Вона теж творча особистість — малює, вишиває бісером, оповідання пише, а син Олексій — поет.

Загалом у родині Шевченків — усі майстровиті та талановиті. Це ще від батька пана Бориса повелося (який був за професією електриком), перед війною він своєму синові змайстрував чимало цікавих рухливих іграшок, що не тільки рухалися, а й навіть струм виробляли під час руху.

Ті іграшки стали справжньою гордістю хлопця, що виховувався без тата — батько під час Вітчизняної загинув. Мабуть, розглядаючи татові роботи, хлопчина й собі вирішив — пора творити добро, дива. Й уже на пенсії знайшовся час. Виготовляє вітряки пан Борис у невеличкій майстерні, що поруч хати. Творчість нелегка — треба затійливо зігнуті метал, розфарбувати, з’єднати усі частини, перевірити, як працює вітер. А якщо вітру немає, деякі вітряки майстер обладнав іще й невеличкими двигунцями. Аби безвітряної погоди вони не стояли без діла! «Але цього року вітру вистачає», — радіє митець. Тому щодня крутяться вітряки біля хати Шевченкової… «Хочеться вчити молодь, дорослих людей створювати вітряки, але, на жаль, багато дивляться, радіють та не кожен готовий витрачати зусилля на таку копітку працю», — жаліється майстер. Мріє створити щось разом з учнями, яких чекає вже давно, аби передати свою майстерність новому поколінню «підкорювачів вітрів».

Анфіса Букреєва-Стефко,

фото автора