Говерла: красива та небезпечна

Подорож на найвищу гору України — Говерлу завжди вражаюча. Однак є в ній і плюси, і мінуси. По-перше, туристу треба ще перед поїздкою усвідомити, що Говерла, як будь-яка гора, ховає численні небезпеки. Тож розслаблятися не варто. Розчаровуватися у подорожі теж не слід. Мандри на Говерлу — неабияка пам’ятна подія! У цьому переконалася журналіст «Вістей» і поділилася своїми враженнями із читачами.

Їхати — не йти

Зазвичай шлях на найвищу гору України починається від пропускного пункту, що за 8 кілометрів від Говерли. До цього місця більша частина мандрівників дістається на транспорті турис­тичних компаній або на власних авто. Коли чотириколісний «під рукою» — це значно полегшує мандри. На жаль, з громадським транспортом у Карпатах не все гаразд. Тож якщо ви вирішили подорожувати «пішим ходом» — готуйтесь до несподіванок. До бази «Заросляк», яка розташувалась біля підніжжя Говерли, не ходить жодна маршрутка чи автобус. Від Ворохти сідайте на маршрутку «Івано-Франківськ — Верховина», зупиніть її біля роздоріжжя (одна з доріг прямує до Верховини, інша — до Говерли), а потім ще 4 кілометри чимчикуйте пішки до означеного конт­рольно-пропускного пункту. А вже від КПП вам доведеться подолати ще не менш як 8 км до підніжжя Говерли.

Але вернімося до подорожі. Біля КПП нас зустріла невелика черга з машин та людей. Справа в тому, що всі бажаючі потрапити на Говерлу повинні пройти КПП і зареєструватись там: вказати кількість людей у туристичній групі, яким маршрутом йтимуть і скільки часу він забере. Для чого це? Не турбуйтеся! Реєстрація — чиста формальність. Лише одна людина показує паспорт чи ще якийсь документ і називає загальну кількість подорожуючих. Головне на КПП — оплата: 20 грн. за дорослого, 10 — за дитину. І ви продовжуєте шлях. А ваша безпека — то вже окрема справа, бо КПП не для того, аби відслідковувати, чи ви повернулися з гір, чи ні.

Та чи може щось погане статись у Карпатах? Ні, такі думки не приходять у голову молодим та енергійним туристам. Тож гайда до Говерли! В нашому варіанті — пішки. Та це не псує настрою. Яка гарна природа навкруги: величний ліс, мальовничі урвища та вируючі потоки Прута й попереду — пряма дорога, якою не заблукає і дитина. Однак майте на увазі: про мобільний зв’язок на дорозі до бази «Заросляк», що під Говерлою, — забудьте! Він з’являється лише біля неї, деінде на самій горі та й то нечасто. Тож попереду — кіло­метри тиші. Навіть стаціонарних телефонів на випадок екстреної ситуації ніде немає. Йдемо, йдемо, йдемо, аж ноги відпадають. Але як навколо казково красиво! Над нами хитають шапками смереки, вирує Прут, ніби сміється звисока якась пташина.

Згодом проїжджі туристи таки зжалилися — підвезли нас до бази «Заросляк». Їхати — не йти. Одначе подорож на авто теж має свій екстрим у Карпатах. Через жахливу дорогу ми їхали до Говерли зі швидкіс­тю не більше 20 км на  годину. Місцеві шляхи дуже розбиті, як і місточки через річища — усе давно вже потребує уваги та ремонту, але роками ніяких змін немає.

Вибаглива гора

Ось нарешті перед нами й база «Заросляк»: з автомобільною стоянкою і сувенірним рядом, де можна знайти багато цікавинок, неподалік працює гуцульська кухня. Та не варто заглиблюватись у сувеніри і набивання шлунка! Пам’ятайте: йти на Говерлу треба не з купою сувенірів та торбою їжі, а з світлими думками і пат­ріотизмом у серці. Також не забудьте взяти з собою теплі речі, воду й плащ. Пам’ятайте: у Говерли мінливий характер, тож якщо біля підніжжя світить сонце — це не означає, що на вершечку вас не зустрінуть град та гроза.

Нам пощастило з погодою. Сонячну днину не зіпсував дощ. Тож підйом видався нескладним. На Говерлу можна зійти трьома маршрутами, що позначені маркерами: синій, зелений та жовтий. Щоб не заблукати — оберіть потрібний колір маркера та йдіть ним. Зелений — пологий, легший, але довший (приблизний час під­йому — 2,5 години). Синій — крутіший, але швидший (час підйому — 2 години). Дорога починається завжди в лісі. Тут красиво, але рухатись не так легко, бо кожен крок, як по сходинках. А під ногами — слизькі корені дерев, внизу — урвище. Та не поспішаємо, часто зупиняємося помилуватися краєвидами. Вони чарівні! Знизу в урвищах гуде Прут, шипить, стрибає валунами, над головами хитаються смереки.

Після лісу доводиться пробиратись через кущі, далі — найбільш складний шлях: між камінням. Усе вгору та вгору… Здається, що вже от-от вершечок. Тим більше, що туристи попереду «вказують шлях». Та що це! Тяжке розчарування? Ми вже майже на вершині, але розуміємо, що це — лише так звана Говерляна. До вершини Говерли йти майже стільки, скільки пройшли. На подальшому шляху кілька підйомів, які ставатимуть щораз крутішими. Але які мальовничі схили, які полонини зустрічаються! Захоплює подих від краєвиду, від чистого повітря!

Пісня про Дніпро

На підйомі нам дещо пощастило. Попереду йшли туристи з Рівненської області й співали українські пісні, пісні на слова Тараса Шевченка. Їхній спів був додатковою духовною підтримкою. Тож за якісь дві години ми на вершечку гори, де нас зустріли сонце, вітер та купа казкових білявих хмаринок, до яких, здавалося, можна рукою доторкнутися. Думаєте, що тут відсутня цивілізація? А от і ні. Вас гостинно зустрінуть, напоять кавою чи чаєм та ще й нагороду дадуть «за підйом» (усе не безкоштовно). До смаколиків і відповідні сувеніри — незмінні атрибути українського туристичного сервісу.

Трохи підкріпившись чаєм і власними бутербродами, одягши на шию медаль за 30 гривень з написом «Підкорив Говерлу», разом з іншими туристами зачаровано споглядаємо мальовничий пейзаж, що відкривається з гори. Та чуємо: поряд лунає пісня про Дніпро!  Ось так! Це ніби на нашу честь колишній воїн батальйону «Айдар» з Рівного (позивний «Баритон») співає «Реве та стогне Дніпр широкий». Слухаючи його, ніби повертаємось подумки додому. Хочеться крикнути з висоти: «Гей, як ти там, друже Дніпре! Пробудися! Говерла кличе!»

Анфіса Букреєва,

фото автора