Художниця з Дніпра малює пейзажі в українських селах (Фото)

Є художники, котрі прагнуть зображувати краєвиди, популярні серед туристів, розтиражовані. А є художники, яким більше до вподоби відкривати для себе та глядачів незвідані куточки країни. До таких належить і дніпровська мисткиня Олена Іванова. На своїй виставці «Мінливість відчуттів» у Галереї мистецтв Університету митної справи та фінансів вона представила пейзажі, виконані в українських селах. Детальніше про це — в ексклюзивному інтерв’ю.

Краса природи

— Олено, які твори Ви залучили до цієї експозиції?

— Роботи, написані з 2006 року й донині на пленерах на Полтавщині, на Хортиці, в Івано-Франківській області, селах Дніпропетровщини. Усюди траплялися такі гарні куточки, які мене надихали. І трішки є квітів, які я обожнюю малювати, вони завжди одухотворяють.

— Картини виконано в різних стилях. Із чим це пов’язано?

— Так, кожен рік стильові особливості у мене змінюються. Я маю такий характер — не можу в одному стилі писати. Буває, що починаю картину в одному стилі, потім настрій змінюється, і переходжу в інший. На цій виставці представлено тільки олійний живо­пис, але в мене є й акварелі, і я змінюю ці техніки залежно від настрою. Олійні етюди з натури треба робити швидко, бо кожні 15 хвилин стан природи змінюється, тому і треба встигнути його або зафіксувати, або запам’ятати, аби згодом у майстерні дописати. Акварельні ж роботи я пишу не прийомом «а-ля прима» (за один сеанс), а роблю їх довго, вони в мене більш детальні, багатошарові, медитативні. А олійні роботи більш експресивні, створені на емоціях.

— Чи важко обирати тему для твору?

— Якщо це пейзаж, то тема завжди знаходиться сама. В природі багато краси, мальовничих куточків. Можна стояти на одному місці й написати кілька картин. У мене є на виставці етюд-диптих. Ми поїхали у Волоське, часу було небагато, тому я написала один етюд і не пішла шукати інше місце, а просто розвернулася й написала інший. А коли при­їхала додому, побачила, що вийшов диптих. Одного разу я була в гостях у садибі видатних художників-емальєрів Бородаїв, у селі Великий Перевіз під Полтавою. Поки господарі готували частування, я оглядала краєвиди, й побачила чудовий вид, що відкривався з городу, — і мені вже ніякого чаю не потрібно було. Дуже вразили галявина з травою, що гойдалася, спокій могутніх дерев, наче скульптурних, захід сонця — я зробила етюд на картоні, а потім у майстерні намалювала картину на полотні. Є на виставці одна робота з Хортиці, написана пастозним живописом. Я рідко так пишу, бо це дорого — багато фарби йде (посміхається). Але така була гарна місцевість, ці пороги, каміння — все таке дорого­цінне, що треба було виклас­тися, бо тонке письмо не передало б усієї краси.

— Пленер, як я розумію, це можливість для художника подорожувати, відкривати передусім для себе нові місця…

— Мене пленер надихає. Любов до країни, енергія, життєствердність накопичуються у поїздках, і потім виливаються на полотнах. Майстерня мене виснажує, якщо я постійно перебуваю у чотирьох стінах. А природа надихає: запах трав, вітер, спів птахів…

Дитяче враження

— Ви самі їздите на пленери чи разом з іншими художниками?

— Самій страшно. Тому шукаю, де та які пленери відбуваються. Хоча мені деколи складно потрапити на них, бо я не є членом Спілки художників України.

— Чому?

— Мені все здається, що не достойна, що у мене мало робіт. Хоча на цій виставці —  37 робіт, 50 було представлено нещодавно у Дніпровській політехніці, і вдома ще стільки ж. Але я все одно до себе дуже прискіплива.

— У 1991 році Ви закінчили Дніпропетровське художнє училище, у 2005-му — відділення образотворчого мистецтва та дизайну ДНУ ім. Гончара, і між цими подіями, як я розумію, у Вас була творча пауза, Ви не писали?

— Так, у важкі 90-ті я народила двох діточок, викладала малювання у загально­освітній школі й малювала тільки для уроків. Але мене гнітило те, що не реалізуюся. Тому вступила до ДНУ, і з цього моменту все закрутилося. Працювала в художній школі, театрально-художньму коледжі, зараз викладаю у приватній школі.

— А чому обрали мистецьку професію?

— У дитинстві я не малювала. В родині були музиканти, тому я теж навчалася музики, а олівці мене не хвилювали. Але я мешкала на одній вулиці з відомим місцевим художником Михайлом Кубликом, хоча тоді я й не знала, що він художник. Дружила з його донькою Машею, й одного разу ми з нею гралися надворі, захотіли води попити, і вона запросила мене додому. Коли зайшли, я побачила на стінах картини — і вони мене вразили! Я подумала, що теж так хочу малювати. Закарбувався у пам’яті з дитинства і запах фарби, лаків. Я, звісно, не відразу почала малювати. Якось у школі вчителька сказала, що я талановита і маю це розвивати. Тож вступила до 1-ї художньої школи, потім до художнього училища, вчилася у відомих майстрів — Григорія Чернети та Олени Пахомової.

— Чи можете сказати, яка мета Вашого мистецтва?

— Мені воно потрібне для душі. Хочу, аби люди через мої роботи бачили прекрасне, красу України. Гадаю, мистецтво має лікувальні властивості. Навколо стільки негараздів, галасу, словесних баталій, тому хочеться, аби мистецтво відволікало людей від цього, хочеться дати насолоду їхнім очам, спонукати відчувати спрагу до життя, давати розраду, сподівання на те, що все погане минеться і настануть кращі часи.

НАТАЛІЯ РЕКУНЕНКО,

ФОТО ВОЛОДИМИРА ТАРАЗЕВИЧА