Ілля Федосов: «Треба перемогти дракона так, щоб самим не стати драконом»

«WAR: Моя війна у фото». З такою назвою у Дніпрі відбулася виставка світлин, зроблених на фронті на мобільний телефон. Автор – боєць Ілля Федосов, який повернувся з фронту. Через свої глибокі роботи він намагався донести людям, що на фронті все набагато складніше, ніж ми собі уявляємо. В ексклюзивному інтерв’ю «Вістям» український захисник розповів, які виклики постали перед ним та його побратимами, що таке фронт, яку підтримку потребують військові, а також звернувся до українців від імені усіх бійців.

«СТРІЛЯНИНА ПО ЦІЛЯХ»

– Пане Ілле, розкажіть про свій вибір – захищати державу на фронті. Що «фронт» означає для вас: громадянський обов’язок чи поклик серця? Знаємо, що захищати державу ви пішли сім’єю.

– Моя історія служби в армії починається від 24 лютого, а до повномасш­табного вторгнення рф я займався волонтерством. Я, мій батько та хрещений моєї сестри пішли добровольцями до лав ТРО. Добровільно мобілізувалися. Ще до цього у нас було розуміння, що у випадку повномасштабного вторгнення ми візьмемо зброю до рук, а рішення бути разом і піти на фронт також разом прийнято одностайно.

– На яких напрямках фронту ви перебували? Чи продовжуєте службу зараз?

– Наш підрозділ виконував завдання у Донецькій та Запорізькій областях. Зараз я демобілізований за станом здоров’я.

– Як ви опишете свої будні на фронті? Чи виправдалися ваші очікування або все виявилося набагато складніше, ніж собі уявляли?

– Моє уявлення про війну склалося із прочитаних книг, переглянутих фільмів, сюжетів та розповідей. Коли у нас був перший виїзд до Донецької області, я спитав у побратима, який служив в АТО не один рік, як він ставиться до того, що відбувається, чи схоже воно з тим, що було в нього раніше. Він відповів, що це Counter Strike якийсь. (Counter-Strike – серія комп’ютерних ігор у жанрі командного шутера від першої особи. Шутер або стрілянка – жанр відеоігор, основу ігрового процесу якого складає стрілянина по цілях. – Прим. авт.).

– Наскільки для військових важлива наша підтримка з тилу? І як на фронті цінується побратимство?

– Війна для мене – це хаос, руйнування, смерті, біль, адреналін, а також – це побратими, які є ­уособленням непохитності сили духу, відданості та взаємопідтримки. Також підтримка народу, а саме звичайних людей, волонтерів відчувалася дуже добре. Пам’ятаю, на початку, це було 25 лютого 2022 року, ми на околиці Дніпропетровської області будували фортифікаційні споруди. Тоді місцеві почали підвозити їжу, воду, цигарки, одяг, інструменти, надавали техніку, привезли дрова, самі допомагали будувати. Я зрозумів, що головна сила українців – це єдність.

– Наскільки змінилося ваше життя від початку повномасштабної війни? Як фронт вплинув на ваше бачення світу, ставлення до рідних та друзів?

– Повномасштабне вторгнення рф докорінно змінило життя, бо остання моя цивільна посада була пов’язана з офісом, а у війську зовсім інший темп життя, починаючи від раціону і закінчуючи завданням, яке треба було виконувати. Війна допомагає осмислити та зрозуміти, що є головним у житті. Для мене – це сім’я, і я дякую своїм близьким за їхню підтримку.

– Що на фронті підбадьорює і мотивує особисто вас не опускати руки?

– На фронті мене мотивувало таке: думка про рідних, праця із побратимами та усвідомлення того, що роблю важливу справу. І вагомим елементом, звісно, залишається гумор, без нього нікуди.

РЕАЛЬНИЙ ФРОНТ

– Які завдання ви повинні були виконувати на фронті? Які виклики відчув ваш батальйон?

– Я був солдатом в одному із батальйонів. З перших днів війни підрозділ займався облаштуванням та займанням оборонних позицій, також проходили бойове навчання, поводження зі зброєю та відточували медичні навички. Перші бої відбувалися на межі Донецької та Запорізької облас­тей, було поставлене завдання – захопити та утримувати село Времівка. Я був разом зі своєю ротою у Великій Ново­сілці і виконували завдання, які ставили: займався зв’язком тощо. Тоді, як і після, брав участь в оборонних операціях у Запорізькій області (східна час­тина). Виконували завдання з несення служби на спостережних пунктах: на ротному опорному пункті я провів тривалий час, був під обстрілами. Підрозділ брав участь у боях, оборонялися, а також контратакували ворога. Серед нас є загиблі, поранені, багато побратимів отримали нагороди.

– Наскільки реальна картина фронту відрізняється від тієї уяви, яка є в нашому суспільстві сьогодні?

– Громадська думка не співпадає з реальністю, люди не можуть чітко уявити події, якщо там не побували. Тому пісні про «Ваньку-Встаньку» або культ Арестовича, або жарти про «Чмобіка» – це все не відповідає дійс­ності, тому формується хибне уявлення про реальний стан. Насправді, немає такого: вийшов ти один на поле бою та перебив усіх. Усе, що відбувається, – це шлях, политий кров’ю та працею солдатів і офіцерів. Там усе не так: усе розбите, постійно гинуть люди, наші люди… Тут, у відносно мирних великих містах цього не відчувається: горить світло, працюють різні заклади, їздять машини. А такого, на жаль, неможливо побачити на фронті, люди цього не розуміють. Хоча, коли у цивільних містах є загрози ракетних обстрілів, їхні мешканці можуть побачити і відчути цей дух війни, але частково, бо він з ними не постійно, і це більше страх очікування, ніж безпосереднє перебування.

МОЄ ХОБІ

– Ваші світлини, зроблені на війні на мобільний телефон, виглядають дуже професійно. Чи мали ви досвід у мистецтві фотографії?

– Скільки себе пам’ятаю, завжди подобалося фотографувати, згодом це переросло у хобі. Фотографував, як на дзеркальний фото­апарат (здебільшого людей), так і на телефон – архітектуру, природу тощо, завжди шукав цікавий ракурс. На своїх світлинах показую прості речі з незвичного боку. Мій нік в інстаграмі: @korvin_trend.

– Чи допомагало ваше хобі на фронті? Що хочете показати людям через свої світлини?

– Фотографія є моєю віддушиною, бо на фронті може трапитись різне у будь-який момент. Інколи фото допомагає відволіктись, деколи – це бажання щось знімати, творити, іншим разом ти просто хочеш закарбувати цей момент, розуміючи його цінність. На моїх світлинах ви можете побачити: побратимів, природу, тварин, побут – усе те, що бачив я сам. Я можу виділити основні питання, відповіді на які можуть дати мої світлини: «Як виглядає війна очима солдата? Що він відчуває перед боєм? Як побачити гармонію в охопленому вогнем, зруйнованому середовищі?». Можливо, такі роботи дадуть відповіді на ці питання тим, хто живе за лінією фронту у відносно мирних українських містах і селах. Допоможуть зрозуміти тих, хто відстоює наше спільне життя на полях війни.

– Як виникла ідея провести виставку в Дніпрі? Хто допомагав з організацією заходу і де його проводили?

– Це цікава історія. Коли я пере­бував на фронті приблизно пів року, мені запропонували фотовиставку у Франції, але щось «не зрослося», відтоді мене не полишала ця ідея. Цією історією я поділився зі своїми друзями. Вони, своєю чергою, потай від мене вирішили організувати фотовиставку в Дніпрі, про яку я дізнався за півтора тижні до її початку. Це моя перша експозиція. Але, незважаючи на цей факт, на невідповідний час для подібних заходів, мене здивувала реакція людей. Я не сподівався прийняти кілька десятків відвідувачів. За першу годину прийшло 25 відвідувачів, трохи згодом – 50, а через невеликий проміжок часу – 100. Усього гостями виставки стали кілька сотень відвідувачів. Іще одним із факторів, що вразив мене, став зворотний зв’язок – спілкування, підтримка, бесіди, щирий інтерес до теми. Усе це свідчить про природне єднання українців довкола головної мети – перемоги над ворогом. Фотовиставка проводилась у фотостудії Сергія Дубільєра. Усього на заході було представлено 48 робіт.

– Що хотіли б сказати нам, людям у тилу, від імені військових?

– Мені хотілося б, щоб люди в тилу і на фронті були об’єднанні єдиною ідеєю й єдиною метою. Ідея – це створення України, в якій би люди жили за принципами свободи, справедливості, добробуту; не сварилися між собою через дрібниці; мали один вектор розвитку. Для того, аби максимально відійти від росії та туди ніколи не повернутися, треба намагатися перемогти дракона так, щоб самим не стати драконом.

Хочу звернутися до людей, щоб не опускали руки, щоб допомагали один одному, підтримували військових, бо там іще гірше, і вони очікують на підтримку і словом, і ділом. Тому не втрачаємо віру, єднаймося, і ми обов’язково переможемо.

МАРГАРИТА СОПІЛЬНЯК,
ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ ІЛЛІ ФЕДОСОВА