Іван Кочерга: українець, що перевершив Бернарда Шоу

Світова творча спільнота 6 жовтня відзначила 141 рік з дня народження видатного українського драматурга Івана Кочерги. Його творча спадщина, що вміщує найрізноманітніші жанри, серед яких – віршовані трагедії, водевілі, гротески, вистави й дитячі п’єси, збагатила золотий фонд української літератури.

ЧЕСНІСТЬ У СПАДОК

Іван Кочерга народився 6 жовтня 1881 року в містечку Носівка на Чернігівщині в сім’ї колишнього штабс-капітана, а на той час – залізничного службовця. Від свого батька, Антона Петровича, він успадкував принциповість, чесність і старанність. Цікавий факт: під час турецької війни, коли голодуючі росій­ські солдати билися на перевалі Шипка, високі військові тилові чини вирішили вкрасти у кожного з по рублю з коштів, які виділялися на провіант, одяг і зброю. Цю аферу викрив невідомий штабс-капітан. Він відмовився від нечуваних на той час 40 тис. рублів, запропонованих «за мовчання», і подав на корупціонерів і злодіїв відповідний рапорт. За чесність його «відзначили» вигнанням з армії та словесним супроводом: «Нехай дякує за те, що не судили за наклеп на ясновельможностей».

Від матері Іван успадкував дар імпровізації і втілення власних мрій у твори, які з часом ставали все більш досконалими. Вона часто розповідала хлопчикові історії з героїчного минулого України і він уявляв себе на полях битв в оточенні безстрашних лицарів і відважних борців. До речі, принциповість батька була причиною частих змін місць його роботи. Коли він влаштувався залізничним службовцем, переїзди практично не припинялися, сім’я кочувала від станції до станції. Лише коли Іванові виповнилося десять, вони осіли у Чернігові.

ЛІТЕРАТУРНОЮ СТЕЖКОЮ

Саме тут він закінчив гімназію, а потім подався до Києва і вступив на юридичний факультет університету. Отримавши професійну освіту, повернувся до рідної домівки й влаштувався працювати чиновником контрольної палати. У «товаристві» безкінечних цифр і розрахунків Іванові було важко, бо душа прагнула чогось високого і прекрасного. Через це у вільний від роботи час майбутній драматург почав друкуватися на шпальтах місцевої періодики з рецензіями на театральні постановки. Згодом наважився написати російською мовою власну п’єсу «Пісня в келиху», але тоді, як і пізніше у перекладі Павла Тичини, її постановка не принесла йому жодного визнання.

Така ж доля спіткала й інші твори Івана Кочерги – успіху вони не мали. Можливо, хтось інший, покинув би писанину й зосередився на професійній кар’єрі, але він уперто прямував літературною стежкою і, врешті-решт, домігся свого. Комедійна п’єса «Фея гіркого мигдалю» стала доказом його таланту й переломним моментом у творчості. З того часу головними мотивами для Кочерги стали історія та національні традиції. Однією з визначних робіт драматурга є історична драма «Алмазне жорно», в якій він описав події Коліївщини 1768 року та придушення повстання російськими вій­ськами.

ПОВЕРНЕННЯ ДО КРИТИКИ

Під час гастрольних виступів театру української музичної комедії і драми під керівництвом Дмитра Гайдамаки у Житомирі Іван Кочерга вирішив повернутися до критики. Менше ніж за місяць написав 11 рецензій, які отримали схвальні відгуки, як статті глибокозмістовні. Водночас продовжує створювати власні п’єси. Починаючи із 1930 року, одна за одною виходять водевілі, поеми й гротески, але тільки в 1935 році Іван Кочерга отримав визнання.

Поема «Свіччине весілля», яку він написав іще в 1930-му, викликала захоплення пуб­ліки й розпочала тріумфальну ходу по різноманітних театрах. В основу сюжету закладено події, що відбулися в 1506 році. А саме – заборона з боку Великого Князівства Литовського, до складу якого входили україн­ські землі, запалювати в домі свічки, щоб не спалити міс­то, тоді як замок воєводи «палав» вогнями. Кочерга чітко прописав у сюжеті символічне значення світла: боротьба за право запалити є нічим іншим, як боротьбою за звільнення від гноблення, символом національного прозріння, по­збавлення від влади пітьми. Критики наперебій вихваляли «Свіччине весілля», писали: «Це нове досягнення драматурга, якому вдалося широко показати засобами сценічної дії народний рух і його героїв», – наголошуючи на тому, що в історії театру вперше було розкрито одну із хвилю­ючих сторінок історії України.

ПОРИНУВ У ТВОРЧІСТЬ

Перебуваючи у Києві, Іван Кочерга поринув у творчість: писав сценарії, займався перекладами. З початком війни 1941 року евакуювався до Уфи, де продовжив працювати над п’єсами. Критики вважали їх непоганими, дотепними, але великим творчим досягненням вони не стали. Повернувшись до Києва, він написав одну із найвизначніших своїх робіт – романтичну драму «Ярослав Мудрий». У ній яскраво визначена вся майстерність автора, якому вдалося гармонійно поєднати історію й сьогодення, водночас витримати напругу інтриги і до останньої краплини зберегти гостроту сюжету.

До речі, ідею створення драми «підказали» саме німці. На той час вони активно розповсюджували думку про походження слов’ян від норманів. У драмі Кочерги Ярослав Мудрий уособлює всіх слов’ян, а український народ є творцем власної землі, який із гідністю проніс крізь тисячоліття біди та негаразди і переміг чергового агресора. «І помилки робив я неминучі, і сто разів зривався я із кручі. Завжди мене мій рятував народ…».

У 1948-му Кочерга написав свою останню п’єсу «Пророк», яку присвятив Тарасу Шевченку. За два роки потому драматург був удостоєний звання – «Заслужентй діяч мистецтв України». 29 грудня 1952 року Іван Кочерга пішов з життя і був похований на Байковому кладовищі.

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

П’єси Кочерги і досі є одними з основних у репертуарі провідних українських театрів, бо вони навіть більш популярні, ніж п’єси М. Островського, Б. Шоу, А. Грибоєдова, Лопе де Вега, Г. Ібсена , В. Гюго, П. Меріме і багатьох інших відомих драматургів. Класики україн­ської поезії та прози, Максим Риль­ський і Остап Вишня, вважали його людиною «бездоганної душевної чистоти, яка володіє благородним талантом». З ними згодні професійні театральні критики і літературознавці, що ставлять Івана Кочергу в один ряд з титанами української літератури і культури – Л. Українкою, М. Кулішем, І. Карпенко-Карим, І. Котляревським, М. Кропивницьким, М. Старицьким та іншими. Сам митець говорив про свою творчість і славу досить стримано. Варто зазначити, що Кочерга також був автором наукових статей з теорії драматургії, писав критичні статті, виступав у ЗМІ з матеріалами про театр, рецензіями на постановки вистав.

Він відкрив для українців безліч таємничих сторінок багатої історії нашої країни, показав своїми творами самобутність народу, який за тисячоліття нікому не підкорився, тому що ніколи не був підкорений його високородний дух. Творчість Івана Кочерги відзначено двома орденами Трудового Червоного Прапора, званням заслуженого діяча мистецтв України. У пам’ять про великого українського драматурга в Києві, на фасаді будинку, де він жив і працював, установлено меморіальну дошку. Його ім’я носить Житомирський академічний український музично­драматичний театр. Також на честь Кочерги в Києві, Чернігові, Луцьку, Житомирі названо вулиці.

ЦІКАВІ ФАКТИ

• Іван Кочерга всіляко уникав велелюдних зібрань, інтерв’ю, внаслідок чого складалося враження про нього, як про відлюдника.
• «Сусідами» на його робочому столі були череп, старовинні середньо­вічні манускрипти, пісочний годинник і червона троянда.
• Першу п’єсу українською мовою («Фея гіркого мигдалю») драматург написав у 44 роки.

ПОЛІНА ДМИТРІЄВА

(ЗА ІНФОРМАЦІЄЮ ІНТЕРНЕТ – ДЖЕРЕЛ)