Катерина Білокур: писала картини, попри заборони та глузування

Її роботи вражали відомих художників, критики називали геніальною художницею, а батьки палили у печі картини доньки. Вона належала до художників-примітивістів, не здобула навіть шкільної освіти, а малювати навчилась самостійно. Катерина Білокур часом не мала дров, аби обігріти хату, і все життя прожила без паспорта.

ПОТАЙКИ ВІД РІДНИХ

7 грудня виповнилося 123 роки з дня народження української художниці, майстрині народного декоративного живопису Катерини Білокур. Вона народилась у 1900 році у селі Богданівка Полтавської області в родині заможного селянина, що мав багато землі та тримав худобу. Але, незважаючи на те, що родина мала кошти, вони вирішили не віддавати дівчинку до школи. Як згадували брати Катерини Білокур – таким чином вони хотіли зекономити на одязі та взутті.

У 7 років дівчина сама навчилася читати, а потім почала і малювати. Однак і тут батьки були проти – вони забороняли доньці малювати, адже полотна та палітра відволікали від роботи по господарству та можуть зашкодити в майбутньому, коли Катерині потрібно буде виходити заміж. На той час серед селян – друзів батьків Білокур малювання вважалось «забаганкою», що не приносить грошей і на яку тільки дарма витрачається час. Але дівчині дуже хотілось малювати і вона писала картини, потайки від рідних. Як згадувала сама Катерина Білокур, у матері вона вкрала шматочок білого полотна та малювала на ньому вуглинками, а коли картина була намальована – прала її, аби полотно знову стало білим – і вчергове малювала.

Одного разу батьки знайшли це полотно та кинули у піч і сварили доньку. Але, незважаючи на це, вона заняття малюванням не полишила, і коли їхній сусід створив удома драматичний гурток – Катерина розмалювала для нього декорації. Цікаво, що дівчина сама робила пензлі – з шерсті домашніх котів, та фарби – добувала їх із природи – овочів, опалого листя, калини, бузини, цибулі тощо. Використовувала все, що було під рукою.

БЕЗ ОСВІТИ

Через свою пристрасть до малювання Катерина Білокур майже не мала друзів – не всі сприймали це її захоплення, бувало насміхались, та і часу на дружні посиденьки в неї не було. Спочатку вона працювала по господарству, на городі, а потім бігла малювати. Батьки дорікали доньці, що через малювання ні­хто не тільки не хоче з нею спілкуватись, але й не сватається. А тоді це було великою проблемою для батьків, якщо їхня донька, досягши певного віку, не мала чоловіка. У селі це вважалось ганьбою. Постійні скандали та приниження довели Катерину Білокур до того, що вона вирішила покінчити життя самогубством – утопитись у річці. Зайшла у крижану воду, але це побачила її мати, і Катерину врятували. Після цього батьки змирились із тим, щоб донька малювала.

Кілька разів Катерина Білокур намагалась отримати освіту. Вперше це було в 1922 році – вона дізналась, що Миргородський технікум художньої кераміки набирає студентів, але туди її не зарахували, тому що Катерина не мала документа про освіту. У 1928 році ситуація повторилась – вона намагалася вступити до Київського театрального технікуму, але знову почула відмову через відсутність середньої освіти.

Художньої освіти вона так і не отримала. Навчилась малювати самостійно, і ті основи та хитрощі «професії», які викладають студентам, дізналась самостійно, з досвідом та експериментальним шляхом.

ІМПРОВІЗОВАНИЙ ТЕАТР

І хоча в селі її вважали дивакуватою, перше своє невеличке визнання Катерина Білокур отримала у 17 років, і саме у рідному краї. Сусід дуже полюбляв театр, з однодумцями він у себе на подвір’ї організував щось на кшталт театральної студії, ставив п’єси, які мали успіх серед односельчан. Декорації до вистав були намальовані саме Катериною Білокур – її особисто про це просив сусід.

Згодом вона навіть деякий час грала у цьому імпровізованому театрі. Пізніше у селі з’явився ще один драмгурток – його заснували вже місцеві вчителі. І запросили Білокур грати різноманітні ролі. Батьки дозволили Катерині бути «акторкою» лише за умови, що гра та репетиції не заважатимуть роботі по господарству. Згодом Катерина Білокур навіть сама написала п’єсу. Назва її не збереглась, як і рукопис. У творі розповідалося про життя самої мисткині, взаємини з батьками. Друкувати не стали, бо не вистачало драматичної композиції. Також у юності Білокур шила та вишивала речі людям на замовлення.

ЩАСЛИВИЙ ВИПАДОК

Відомою Катерина Білокур стала завдяки щасливому випадку. Якось по радіо вона почула пісню «Чи я в лузі не калина була», яку виконувала оперна співачка Оксана Петрусенко. Пісня та спів так її потрясли, що художниця написала співачці лис­та, в який вклала невеличке полотно з намальованою картиною. Малюнок вразив співачку. Вона стала листуватись із Катериною і, дізнавшись про її долю, побачивши малюнки, посприяла кар’єрі художниці. Вже незабаром у Полтавському будинку народної творчості була відкрита персональна виставка Білокур. На той час у Катерини було лише 11 картин, всі вони експонувались. Захід мав успіх.

Уже через чотири роки, в 1944-му, Музей українського народного декоративного мистецтва купив у Білокур кілька картин, там же відбулася і ще одна її виставка. У 1949 році Катерина Білокур стала членкинею Спілки художників України, а в 1951-му – заслуженою діячкою мистецтв України, у 1956-му – народною художницею України.

УЛЮБЛЕНІ КОЛЬОРИ

До кінця життя Білокур сама робила собі пензлі. Викорис­товувала для цього коров’ячу та котячу шерсть, вишневі гілочки і навіть консервні банки – вона різала їх настільки тонко, що залізо нагадувало малесенькі голки. Цікаво, що для кожного кольору в неї був свій пенз­лик. Також вона користувалася нетрадиційним способом закріплення полотна на підрамнику. Для кожного малюнка зазвичай робиться індивідуальний підрамник, але це було дуже дорого для Білокур, тому вона сконструювала багаторазовий підрамник, який нагадував п’яльця вишивальниць. Вона кріпила полотно на нього тільки під час роботи над картиною, а коли та була завершена – знімала і кріпила туди іншу.

Улюбленими кольорами художниці були ультрамариновий та кобальтовий синій. Коли вже стала відомою художницею – малювала олійними фарбами. Найбільше їй подобалось малювати квіти, але в доробку мисткині є порт­рети та пейзажі. Як свідчать друзі Катерини Білокур, квіти вона дуже любила і вважала їх живими істотами – ніколи не зривала. Щоб знайти квітку для малюнка, ладна була пройти декілька кілометрів полів. І малювала тільки з натури, не робила ескізів, не наносила контурів, а «прописувала» свої роботи деталь за деталлю.

ВИСТАВКА У ФРАНЦІЇ

Деякі дослідники творчості та життя Катерини Білокур засвідчують, що їй не подобалось бути «народною художницею» або примітивістом. Вона мріяла про те, щоб її роботи визнали професійні митці, а самі картини – продавались. У 1954 році полотна Катерини Білокур були залучені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці у Парижі. Там їх побачив Пабло Пікассо і, як зазначають свідки, сказав: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили би заговорити про неї цілий світ».

Її ставили в один ряд із Марією Приймаченко, Анрі Руссо, Серафін Луїс. 1950-ті роки виявились найпліднішими у творчості Катерини Білокур. Вона багато писала, пробувала нові техніки – почала працювати з аквареллю.

БЕЗ ПАСПОРТА

Усе життя Катерина Білокур прожила у рідному селі, в батьківській хаті. Вона мріяла мати власне житло – квартиру у великому місті, але не змогла її отримати. У 1948 році помер батько Катерини, вона мусила взяти на себе господарство. Займалась важкою сільською працею, часто не мала дров, аби розтопити піч у домі. Все це заважало працювати над картинами. На той час по законодавству селяни не мали права мати паспорт, тож відома українська художниця заробляла гроші, її картини вражали художників зі світовим ім’ям, але сама вона поїхати нікуди не могла. Паспорти селянам стали видавати тільки через 8 років після смерті Катерини Білокур. Сама вона померла у 1961 році від раку шлунка. Катерина мала багато друзів – художників, мистецтвознавців, але заміж так і не вийшла. У 1977 році у хаті родини Білокур у Богданівці відкрили Музей-садибу.

ТАМАРА БЄЛКІНА,
ЗА ІНФОРМАЦІЄЮ ­ІНТЕРНЕТ-ДЖЕРЕЛ,
ФОТО ІЗ ВІДКРИТИХ ДЖЕРЕЛ