Коли колонії стали пастками: історії примусового етапування під час окупації
Наприкінці травня 2022 року ранкова тиша у виправній колонії на півдні України розчинилася в гуркоті військової техніки та криках озброєних людей. Десятки ув’язнених поставили на коліна, дали кілька хвилин на збори і під дулами автоматів запхали у вантажівки. Вони не знали маршруту, не знали причин і, як зізнаються тепер, не вірили, що переживуть дорогу.
Свідчення колишніх в’язнів та працівників колонії описують примусове переміщення як частину ширшої системи контролю над пенітенціарними установами на окупованих територіях України. Міжнародні юристи вважають такі дії потенційними воєнними злочинами.
«Ми думали, що нас просто розстріляють»
Коли 28 травня 2022 року російські військові оточили Снігурівську виправну колонію №5, 34-річний ув’язнений Андрій Лисенко (ім’я змінено) прокинувся від вибухів.
«Ми вже звикли до обстрілів. Але цього разу звуки були ближчі. Потім двері камер почали вибивати прикладами. Нас виводили в коридор, били, змушували ставати на коліна», – згадує він.
За словами Лисенка, військові наказали збирати речі за кілька хвилин. Але навіть те, що засуджені встигли взяти, незабаром відібрали.
«Нам сказали: беріть тільки документи і те, що в руках. Один чоловік просив узяти ліки – його просто вдарили і потягнули далі», – говорить він.
Ув’язнених заштовхували у кузови військових вантажівок так щільно, що деякі втрачали свідомість іще до початку руху.
«Ми стояли один на одному. Один хлопець був на інвалідному візку – його просто підняли і кинули зверху на людей. Він кричав усю дорогу», – каже Лисенко.
За даними українських правоохоронців, того дня примусово перевезли майже сотню засуджених.
Колонія як військовий об’єкт
Працівники установи згадують той день як миттєвий колапс системи, яка роками працювала за чітким розкладом.
Світлана Назаренко (ім’я змінено), співробітниця бухгалтерії, розповідає, що військові заблокували колонію ще до світанку.
«Нас загнали до актової зали, відібрали телефони. Вони поводилися так, ніби ми вже не працівники, а заручники», – каже вона.
За її словами, озброєні люди вимагали особові справи ув’язнених, ламали двері кабінетів і погрожували зброєю.
«Вони діяли швидко і впевнено. Було відчуття, що все це давно підготовлено», – додає вона.
Інший співробітник колонії, черговий інспектор Ігор Романюк (ім’я змінено), пригадує застосування світлошумових гранат.
«Людей залякували, щоб не було спротиву. Я працюю багато років у системі, але такого етапування ще не бачив. Це була не процедура – це була військова операція», – говорить він.
Коли персонал через кілька годин відпустили, колонія вже спорожніла.
Дорога без напрямку
Колону з ув’язненими доставили до установи на території Херсонської області, яка на той момент перебувала під контролем окупаційних сил. Для багатьох це стало лише початком подальших переміщень.
Лисенко каже, що умови утримання там змінилися миттєво.
«Нас били просто так – щоб показати, хто головний. Могли вивести на подвір’я і змушувати стояти з піднятими руками кілька годин. Якщо хтось опускав руки – його били», – згадує він.
Їжа, за його словами, була мізерною, а медична допомога майже недоступною.
«Люди втрачали вагу, втрачали здоров’я, втрачали надію. Ми перестали рахувати дні», – говорить він.
Родини – в інформаційній блокаді
Поки засуджені намагалися вижити, їхні близькі жили в інформаційній ізоляції.
Мати одного з ув’язнених, Ганна Ткаченко (ім’я змінено), каже, що місяцями не знала, чи живий її син.
«Я телефонувала всюди – у колонію, у служби, писала заяви. Ніхто нічого не казав. Потім він подзвонив через кілька місяців. Я ледве впізнала голос – говорив тихо, ніби боявся, що його почують», – розповідає вона.
За її словами, син описував перевезення як приниження і катування.
«Він казав, що їх вантажили стоячи, що люди непритомніли від задухи. Я слухала і не розуміла, як він узагалі вижив», – додає вона.
Сестра іншого засудженого, Оксана Гринчук (ім’я змінено), каже, що її брат повернувся із серйозними проблемами зі здоров’ям.
«Він майже не бачить і ледве ходить. Це вже інша людина», – говорить вона.
Оцінка міжнародного права
Експерти з міжнародного кримінального права зазначають, що примусове переміщення ув’язнених із окупованих територій може кваліфікуватися як серйозне порушення норм міжнародного гуманітарного права.
Юристка з міжнародного кримінального права Наталія Вербицька пояснює, що навіть засуджені особи залишаються під захистом Женевських конвенцій.
«Окупаційна влада не має права насильно переміщувати цивільних осіб, включно з ув’язненими, за межі окупованої території без вагомих підстав безпеки або медичної необхідності. Якщо такі переміщення здійснюються системно і без законних підстав, це може становити воєнний злочин», – говорить вона.
За її словами, додатковим порушенням можуть бути умови транспортування та утримання.
«Застосування насильства, катування, нелюдське поводження або створення умов, що загрожують життю та здоров’ю людей, підпадає під окремі категорії міжнародних злочинів», – додає юристка.
Міжнародний правник Олексій Гнатенко зазначає, що відповідальність у таких випадках може бути індивідуальною.
«У міжнародному кримінальному праві відповідають не лише ті, хто безпосередньо виконував накази, а й ті, хто їх віддавав або організовував систему, що давала можливість здійснювати злочини», – пояснює він.
За словами Гнатенка, документування свідчень потерпілих відіграє ключову роль.
«Саме такі особисті свідчення часто стають основою для розслідувань Міжнародного кримінального суду або національних судів, які застосовують принцип універсальної юрисдикції», – каже він.
Колонії під новим контролем
За даними українського слідства, після окупації частини південних територій була створена окрема структура управління пенітенціарними установами. Очолив її колишній український посадовець, який перейшов на бік окупаційної адміністрації.
Центральний районний суд міста Миколаєва визнав його причетним до організації примусового переміщення ув’язнених та засудив до 12 років позбавлення волі за порушення законів і звичаїв війни.
Юристи наголошують, що такі рішення можуть стати частиною ширшої системи притягнення до відповідальності за міжнародні злочини.
«Ми залишалися людьми – але нас хотіли зламати»
Після звільнення частини територій деякі засуджені змогли повернутися під контроль України. Інші залишаються розкиданими по різних установах або досі шукають можливість повернення.
Лисенко говорить, що найважче було усвідомлення власної беззахисності.
«Я постійно думав: навіщо ми їм? Ми відбували покарання, але ми все одно були людьми», – каже він.
Після паузи додає тихіше:
«Там вони намагалися довести, що ми ніхто. І найбільший страх був не померти – найбільший страх був повірити в це».
Авторка: Тетяна Володарська,
фото з відкритих джерел
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
