Мирослав Вантух: «Світ пізнав Україну по ансамблю імені  Вірського»

Українське танцювальне мистецтво, без перебільшення, визнають на кожному континенті. І цим ми завдячуємо Національному заслуженому академічному ансамблю танцю ім. Павла Вірського. Колектив усюди збирає повні зали, зриває гучні овації і захоплює навіть найвибагливіших глядачів. 26 травня артисти завітають до Дніпропет­ровська. Чим вони вражатимуть жителів та гостей міста, ексклюзивно «Вістям» розповів генеральний директор, художній керівник ансамблю Мирослав Вантух. Крім того, з інтерв’ю видатного хореографа ви дізнаєтесь, як відреагував на виступ танцюристів у Монако принц Альберт і хто може стати учасником знаменитого колективу.

Глухий почує

— Мирославе Михайловичу, в чому головна цінність ансамблю ім. Вірського для українського мистецтва?

— Будь-який творчий колектив цінний високою виконав­ською майстерністю: своєю образністю, характером, манерою та репертуаром. Наш ансамбль знаний не тільки в Україні, але й далеко за її межами. Ми проїхали 80 країн, у багатьох із них виступали по 20-30 разів. Не пам’ятаю жодного вільного місця у залах. Провідні зарубіжні видання пишуть, що сьогодні ансамбль ім. Вірського — №1 у світі. « Всі піднялися й аплодували так, що і глухий почув би», — цитую «The New York Times». А Рене Сірвін — колишній танцівник « Гранд-Опери», мистецький оглядач французької газети « Le Figaro» — зазначив: « Таку ідеальну виставу парижани можуть побачити один раз за 10 або 20 років. Хто ще не знає, що таке Україна, подивіться спектаклі ансамблю ім. Вір­ського».

— Як вдається зберігати традиції ансамблю упродовж багатьох років? Продовжуєте життя постановок засновника колективу?

— Звичаї, традиції та обряди існують тільки тоді, коли їх розвивають. Павло Вірський був дуже мудрим керівником і талановитим балетмейстером. Він не лише створив колектив, але й сформував його творче обличчя. Тому, звичайно, ми намагаємося зберігати засновані ним традиції. По-перше, ансамбль носить ім’я фундатора; по-друге, постановки Вірського завжди актуальні.

— Що побачать дніпропетровці під час концерту 26 травня?

— Наш тур присвячений 110-й річниці від дня народження  Павла Вірського. Тому переважно представимо його номери: «Ми з України», «Хміль», «Шевчики», «Київські парубки», «Запорожці», «Вишивальниці», «Гопак», «Чумаки» тощо.

По коліна у квітах

— Артисти лише танцюють чи влаштовують на сцені певне теат­ралізоване шоу?

— Відверто кажу, я не люблю слово «шоу». Одразу виникає асоціація з усім тим брудом, який демонструють по телебаченню. Наприклад, у «Танцюють усі» є все, що завгодно, крім українського. Ми ж розповідаємо про рідний батьків­с­ький поріг і викликаємо захоплення у всього світу. Наші концерти відвідують королеви, прем’єри, президенти… Свого часу тричі завітав Фідель Кастро. В Парижі був Жак Ширак, у Монако — принц Альберт. До речі, під час виступу в зірковому залі принца артисти стояли на сцені по коліна у квітах, зібраних з усіх столів. Пам’ятаю, тоді вельмишановний Альберт потиснув мені руку, повів пальцем по залу і каже: «Оці ситі мільйонери та мільярдери стоять тут удруге. Перший раз вони піднялися 10 років тому, коли співав Лучано Паваротті. Ми знаємо, що в українського народу багато економічних проблем. Але якщо ви маєте таку високу культуру — впораєтеся з усіма негараздами».

— Чим україн­ський танець приваблює закордонного глядача?

— Своєю неповторністю. Наприклад, гопак — квінтесенція української хореографічної культури. Проте його танцюють навіть чорношкірі.

— Ви були знайо­мі із засновником колективу? Яким пригадуєте Вір­ського?

— Ми зустрічалися десятки разів. Я був у нього вдома. Пам’ятаю, сиділи до півночі, говорили про мистецтво, балет і танці.  Павло Павлович приходив до мене на репетицію, дуже тепло відзначив мій перший колектив «Юність» і добре охарактеризував творчі доробки в журналі «Соціаліс­тична культура». Одне слово, для мене він не тільки митець, але й близька, дорога людина. До речі, раніше ніколи не думав, що мені доведеться продовжувати справу великого майстра.

— Як Ви відреагували на таку пропозицію?

— Вперше мене запросили керувати ансамблем ім. Вірського у 1975 році, одразу після смерті Павла Павловича. Проте я відмовився. Не хотів залишати свій колектив, який «з нуля» створив. До того ж, відверто кажучи, боявся йти на місце Вірського. Говорив: « Не хочу по Хрещатику ходити з опущеною головою». Через 5 років мене знову покликали. Мовляв, «Юність» — це добре, але гине державний колектив. І я поїхав. Звичайно, тоді мені дісталося. Були роки, коли писали анонімки, називали «бандерівцем», «націоналістом». Але все ж, мабуть, мені судилося працювати з цим ансамблем майже все своє творче життя.

Здивували японців

— Мирославе Михайловичу, Ви — строгий керівник?

— Кажуть, що так. Я дійсно строга людина, перш за все, вимогливий сам до себе. За 56 років своєї діяльності нікуди не спізнився ні на хвилину. Зранку артисти ще в дорозі, а я вже на роботі. Увечері вони вдома, я — ще на роботі. Мене не треба заставляти працювати. Це — моя життєва потреба. До речі, наші танцюристи теж ніколи не спізнюються. Пам’ятаю, в Японії організатори призначили нам зустріч на 40 хвилин раніше. Мовляв, ми знаємо радянських артистів, вони завжди приходять пізніше. Проте і перший раз, і другий, усі артисти з’явилися у назначений час. Японці дуже здивувалися. Дисцип­ліна ще нікого не зіпсувала.

— Чим сьогоднішні артисти відрізняються від попередніх поколінь?

— Усі вони мають спеціальну хореографічну освіту. Ми з дружиною організували школу хореографії, де наразі навчаються 280 дітей. Набираємо юних танцюристів за конкурсом. Вони вчаться 10 років, а потім, знову ж таки, на конкурсній основі вступають до студії, організованої Вірським півстоліття тому.

— Тобто шлях до ансамблю тільки через школу і студію?

— Так, зі сторони практично нікого не беремо. Танцівники, які після 12 років  хореографічної освіти потрапляють до ансамблю, ще три роки практикуються. І тільки тоді їх можна вважати майс­т­рами своєї справи. Мистецтво танцю — надзвичайно важкий труд, який не кожному підвладний.

— На що, в першу чергу, звертаєте увагу, приймаючи нових учасників у колектив?

— Важливу роль відіграють фізичні дані. Людина повинна бути зовні красива — з гарними формами, рисами обличчя, довгими руками і ногами, м’якими м’язами. Крім того, звертаю увагу на відчуття ритму, музичний слух — без цього не буває мистецтва.

Олена Ткач,

фото з мережі Інтернет

Добавить комментарий