Микола Вінграновський: талановитий, людяний, неповторний…

З Миколою Вінграновським, точніше, з його поезією, я познайомився ще в юності, в далекому тепер 1961 році. Якось мій товариш І однодумець Володимир Бондаренко дав мені свіжий номер «Літературної газети» (зараз це – «Літературна Україна»): «На ось, почитай. Тут на цілу сторінку вірші якогось Миколи Вінграновського. На мій погляд, здорово, самобутньо… Мабуть, молодий поет, заголовок он який – «З книги першої, ще не виданої». Згадану газету тоді редагував наш земляк, відомий письменник Павло Архипович Загребельний. Таким чином він презентував і відомих нині поетів – Ліну Костенко, Івана Драча, Миколу Сингаївського та Євгена Євтушенка.

ВРАЗИЛА СВОЄРІДНІСТЬ

Я прочитав вірші Миколи Вінграновського раз, потім другий, третій… «Це,- кажу другові, – щось, дійсно, незвичайне, зовсім не схоже на те, чим ми захоплювалися раніше». Поетичні рядки вражали самобутністю і новизною, а певні ускладнення надавали їм якоїсь загадковості. Крім того, вірші цього поета (не всі звичайно) були по-домашньому близькі, теплі і зрозумілі, ніби в них йшлося про наше село, край, про близьких нам людей. Особливо запав у душу один вірш поета – «Сиві могили в зеленому полі», який потім чомусь не ввійшов до жодної його збірки. Ми були переконані, що тут ідеться про дві старовинні могили, розташовані неподалік нашого села, в степу. Ось так іще в ранній юності сприймали ми поезію неповторного Миколи Вінграновського.

НЕЗАМІННИЙ ПСЕВДОНІМ

Того ж року нас обох призвали на військову службу. Другу випало служити в Союзі, а мені – у «братній» Польщі. За нинішніми мірками я вважався окупантом… Та не про це мова. Мало не в кожному листі я запитував про новини на літературному й мистецькому фронтах, особливо цікавила творча доля улюбленого поета Миколи Вінграновського. Товариш надсилав мені його свіжі поезії, переписані від руки. Також надсилав і критичні матеріали на поетів-шістдесятників, до яких зараховували і Вінграновського. Діставалося йому ніби-то за «штукарство», «закучерявленість» та ускладнення в його поезіях. Як на мене, керівництву літпроцесом не подобалися їхні волелюбні, часом гострі, випади і настрої.

Стало відомо, що Вінграновський іще й кіноактор: закінчив ВДІК, був учнем О.П. Довженка і в фільмі «Повість полум’яних літ» за сценарієм Вчителя майстерно грав роль українського солдата-переможця Івана Орлюка. В армії мені пощас­тило побачити цей фільм і я був цілковито захоплений образом Орлюка. Пізніше, коли вже став професійним журналістом, мав незмінний творчий псевдонім «Іван Орлюк». До речі, коли згодом зустрівся з Миколою Вінграновським і сказав про псевдонім, він був у захваті. Сказав: «Це я вперше таке почув, мені це дуже приємно, як і те, що мої вірші друкує районна (наша) газета».

ПІДГРУНТЯ ДЛЯ ДРУЖБИ

Після армійської служби я став студентом філологічного факультету Дніпропетров­ського державного університету і познайомився там із багатьма любителями поезії, з поетами. Серед них були Григорій Маловик, Олесь Завгородній, Іван Сокульський, Семен Ковальчук та інші. Найближче я зійшовся і міцно подружився з Григорієм Маловиком, який щойно закінчив університет і працював редактором на обласній студії телебачення.

Першопричиною дружби стало те, що Григорій був знайомий із Миколою Вінграновським. Знайомство відбулося тоді, коли той по закінченню ВДІКу працював режисером на кіностудії ім. Довженка й одного разу прибув у Дніпропетровськ у пошуках акторів для свого майбутнього фільму «Ескадра повертає на захід». Якось ми зустрілися з Григорієм, прихопив пару пляшок «Біоміцину», – так студенти охрестили свій улюблений (бо дешевий) напій – біле міцне вино. Обрали глухе, затишне містечко поблизу гуртожитку і Григорій мало не пів дня захоплено розповідав про Вінграновського. До речі, Маловик і сам був талановитим поетом, цікавою самобутньою особистістю і всебічно красивою людиною. Його неважко було уявити запорозьким козаком, павлоградським гусаром (родом він був із Павлоградщини), Іваном Орлюком і сучасним інтелігентом. Узагалі, – людиною – вогнем, людиною – борцем, правдолюбом…

Нерідко Григорій телефонував Вінграновському, розпитував про новини, над чим працює, що в моїх очах надавало ще більшої поваги до товариша. Він обіцяв, що колись зможемо поїхати в гості до поета в Київ. І ось така нагода трапилася…

ПАМ’ЯТНА ЗУСТРІЧ

На зимових канікулах 1966 року ми вибралися до Києва. Поїхали не одні, а, здається, душ семеро: Іван Сокульський, Олесь Завгородній, Юрій Булава, Віктор Зінченко, Глушко… Словом, – ціла бригада любителів поезії. Не секрет, що прихопили всього, що потрібно в подібних випадках. Думали, що зустрінемось і поспілкуємось зі своїм кумиром десь у кафе, чи ще в якомусь місці, однак, Вінграновський запросив нас додому. Кажуть, таких гостей у нього було багато.

Зустрів він нас досить привітно. Простора його квартира здалася нам зовсім пустою, без меблів. Виявляється, Микола щойно переїхав до Києва з Одеси і ще не встиг належним чином обжитися. Розташувались ми просто на підлозі – на доріжках і килимках. Наше «сидіння» тривало до самого вечора. Хіба ж можна було стежити за часом у компанії з таким цікавим співрозмовником. Він читав нам свої вірші (декламатором був неперевершено натхненним, просто таки полум’яним), розповідав про цікаві випадки з життя свого і своїх колег, про творчі плани. Взагалі, багато дечого такого, що ми слухали б і слухали… Для мене це було перше спілкування з такою великою людиною, і чи не найбільша подія в житті духовному і не тільки. Тут, на підлозі, на тих доріжках і килимках ми ночували, а наступного дня Вінграновський повів нас на кіностудію.

ЗНАЙОМІ ОБЛИЧЧЯ

Яке це було диво, скільки ми побачили там облич, знайо­мих по кіно. Здавалося, потрапили в якесь чарівне неземне царство… Особливо запам’яталася коротка зустріч з Іваном Миколайчуком: швидкою ходою актор крокував коридором студії. Ми з Іваном Сокульським наздогнали його, вибачилися, представилися, хто ми і звідки і трохи поговорили. Миколайчук тоді знімався в Батурині у фільмі «Бур’ян» за романом Андрія Головка. Розповів, які труднощі чекали його в місцях зйомки, про те, що робота над фільмом наближається до кінця і колись він, можливо, презентуватиме її в Дніпропетровську.

Так воно й трапилося, однак, мені на тому дійстві побувати не вдалося, на жаль. Того дня ми ще погуляли по Києву, були з Вінграновським у гостях у літературознавця і критика Володимира П’янова, пограли там у карти. Вигравали ми з Григорієм, а Микола раз за разом вигукував: «Оце так-так! Я самого Малишка обігрував, а вас ні….». Увечері ми вже від’їздили з Києва. Вінграновський провів нас на вокзал, попрощалися вже в поїзді. Ми щиро дякували йому за гос­тинність, висловлювали побажання нових творчих удач і сподівання на нові зустрічі. На превеликий жаль, Григорій Маловик у травні 1970 року помер від тяжкої хвороби. Я ж зустрівся з Миколою Вінграновським через 17 років, коли навчався у вищій партшколі в Києві.

ДОРОГІ РЕЛІКВІЇ

Наш земляк, письменник Анатолій Хорунжий дав мені номер телефону Миколи Степановича. Я з ним поспілкувався й отримав запрошення в гості. Тоді він працював над історичним романом «Северин Наливайко», та щоразу, коли я заходив до нього, гостинно приймав мене. Жодного натяку, що, мовляв, зайнятий, пишу, дорога кожна хвилина тощо… Мене приємно дивувала така гостинність і доброта письменника, а зустрічались ми не менше десятка разів. Вінграновський поставив автографи на всіх своїх книгах, які були в мене, подарував фото Івана Орлюка (кадр із фільму), пізніше надіслав з дарчим написом і роман про Наливайка. Потім ми ще довго, хоч і не регулярно, листувалися.

Всі його листи я бережу, як дорогі реліквії. З великою втіхою зустрів я звістку, що в цент­рі Києва буде споруджено пам’ятник Вінграновському. Було б розумно й доцільно перейменувати місто Перво­майськ Миколаївської області, де народився Микола Степанович, на Вінграновськ – він цілковито гідний таких почестей. Моя мрія – читати і перечитувати, пере­глядати чудові твори письменника, поета і кінодіяча, заслуженого діяча мистецтв України, лауреата Державної премії ім. Т.Г. Шевченка. А ще – побувати на могилі дорогої людини, що на Байковому кладовищі в Києві, і стати на коліна перед нею.

ВОЛОДИМИР ПРОЦАН,
ЧЛЕН НАЦІОНАЛЬНОГО СОЮЗУ ЖУРНАЛІСТІВ УКРАЇНИ