На честь загиблого журналіста у Дніпрі встановили меморіальну дошку
На честь загиблого на Донбасі журналіста з Дніпра Олександра Чернікова в університеті імені Олеся Гончара встановлено меморіальну дошку. У відкритті пам’ятного знака взяли участь рідні, товариші по роботі, військові, одногрупники та викладачі героя.
ПОКЛИК У СЕРЦІ
Цього дня на рідний факультет «Систем і засобів масової комунікації» ніби знов повернувся журналіст Саня Черніков. Як живий, із теплою посмішкою, він дивився з меморіальної дошки на молодих хлопців та дівчат, які обрали шлях працівника ЗМІ. Олександр теж колись пішов цією стежиною, та, відчувши у серці поклик захищати рідну землю, замість камери й пера взяв до рук зброю. Думав, що тимчасово, та доля вирішила інакше. Після важкого бою під Донецьким аеропортом Олександр схилив голову на рідну землю вже назавжди. Та не схилиться ніколи душа нашого мужнього земляка перед ворогом!
Він потрапив на фронт іще під час першої хвилі мобілізації. У складі 25-ї повітряно-десантної бригади брав участь у важких операціях на Донбасі. Олександр Черніков загинув, немов за містичним збігом, того ж дня, що й Сергій Нігоян – 22 січня 2015 року. Як справжній герой, він прикрив у бою товаришів. Здавалося, попереду довге життя, та ворожий вистріл зруйнував мрії, надії…
ЗВОРУШЛИВІ СЛОВА
Гамірно у коридорі п’ятого поверху університету (9-й корпус), переповненого друзями Олександра, студентами й викладачами та раптом, коли починається урочиста частина, в закладі настає абсолютна тиша.
Ледь стримуючи сльози, говорять про загиблого товариша колеги, згадують про сміливого воїна військові.
Стиха лине розповідь старшого лейтенанта 25-ї повітряно-десантної бригади Михайла Новікова: «Саша був людиною, на яку можна покластися в будь-якій ситуації, з якою нестрашно йти в бій. Мені дуже хотілося поспілкуватися з ним у мирний час, та, на жаль, доля вирішила по-іншому. Він дійсно був справжнім героєм! Таким, про яких колись читав у книжках, про яких знімають фільми». Мужньо тримався побратим під час розповіді, та все ж часто опускав очі – аби камери не побачили хвилювання.
Ось і викладачі, які пам’ятали Сашу ще студентом, ледь стримували збентеження. «Був він особливим студентом, дуже талановитим, гарним, добрим хлопцем», – згадували вони.
З моменту трагедії минуло два роки. Донечка нашого героя вже зробила перші кроки. Як потрібний їй зараз батько, його усмішка, мудре слово, підтримка. Та все ж, він загинув не марно – за її волю, за її долю нескорену, за вільне життя на власній землі!
І ось настає той жахливий і одночасно дуже важливий момент – прапор України, яким накрита дошка, знято. З-під синьо-жовтої тканини з’явилося не замучене, мов живе, усміхнене й відкрите обличчя із задумливими добрими очима.
АНФІСА БУКРЕЄВА, ФОТО АВТОРА
