На Дніпропетровщині мешкав єдиний аграрний Герой України

Вуйчицького знають на Дніпропетровщині як єдиного аграрного Героя України, депутата багатьох скликань обласної та районної рад, депутата Верховної Ради СРСР останнього скликання. І, звичайно ж, як керівника агрофірми «Дружба» — одного з найпередовіших господарств Новомосковщини. Але мало кому відомо, що всі сільгосппрацівники з середини 80-х років завдячують йому пільговою пенсією… Про це та інше ексклюзивно «Вістям» розповів у своєму останньому інтерв’ю Анатолій Вуйчицький.

«Не дочекаєтесь, відпочивати поки що не збираюся!»… На жаль, ці слова не стали пророчими. Лише два роки минуло відтоді, коли я розмовляв з Анатолієм Станіславовичем. Як виявилося, востаннє… Він помер у жовтні 2020-го. А торік у грудні йому могло б виповнитися 85 років

— Анатолію Станіславовичу, розкажіть про батьків, своє дитинство…

— Народився в 1936 році на Магдалинівщині, в селі Мар’ївка, у доволі незвичайній для того місця і того часу сім’ї. Моя мама, Ганна Андріївна, вісім років (із 1914-го до 1921-го), працювала за наймом у Німеччині. Батько був сільським інтелігентом, завідував бухгалтерією на птахофабриці в Перещепиному, важко хворів і помер у 1942 році. Це був другий мамин чоловік, першого вбили бандити в Дніпропетровську. Виховання трьох дітей — я серед них був найменший — лягло на плечі мами, яка до кінця життя так і не вилікувалася від важкого ревматизму.

Читайте нас в телеграмм-канале t.me/vestidpua

Починаючи з раннього дитинства, пережив усі голодомори, які звалилися на Україну, і вижив завдяки маминій строгості й дбайливості. Вона примушувала нас не жувати, а смоктати, як льодяники, крихітні шматочки сала, які щодня відрізала від прихованого нею великого шматка. Так само було й з картоплею, яка невідомо звідки бралася. Із семи років я вже по-дорослому допомагав по дому і на городі: заготовляв хмиз, копав грядки, доглядав за садом, косив траву, пас корову… Робив усе це не з-під палки — мені подобалося хазяйнувати, особливо порядкувати на городі.

Таку незвичну для дитини особливість помітив наш родич, який працював інструктором у Магдалинівському райкомі партії. Саме він відмовив мене вступати до гірничого інституту, що приваблював сільського хлопчака чорною формою із золотистими погончиками, яку видавали тоді студентам-гірникам. Натомість порадив вивчитися на агронома і напророчив бути… головою колгоспу. Але спочатку я вирішив освоїти професію електромеханіка у ремісничому училищі від Південмашу, де згодом і отримав роботу за спеціальністю.

На вступних іспитах до сільгоспінституту на стаціонар до прохідного не добрав один бал. Засмутився до відчаю, але все той же райкомівсько-партійний родич порадив звернутися до ректора. Мовляв, людина він хороша, має допомогти. І допоміг — порадив переписати заяву на заочне навчання. Продовжував трудитися на Південмаші, поки не забрали в армію. Служив зв’язківцем на ракетно-випробувальному полігоні в Капустиному Ярі. Мене навіть кілька разів відпускали на навчальні сесії. А на четвертому курсі той же ректор наполіг: якщо хочеш стати хорошим агрономом, прощайся із заводом і їдь кудись у колгосп.

Так у 1960 році я почав працювати у сільському господарстві. Мене направили в радгосп «Видвиженець», де директор порадив пройти місячний курс молодого бійця — возити на бричці гній на поля. Нічого, не переломився — провозив, як кажуть, від дзвінка до дзвінка, хоч попервах ніс відвертав. Коли дізналися, що зі школи дружу з математикою, перевели в бригаду обліковцем. А незабаром поставили бухгалтером радгоспу. На той час я вже оженився. Жили дуже бідно: дружина в декреті, у мене 48 карбованців зарплати, а там і дочка народилася… Я до директора, мовляв, скоро зуби на полицю покладемо. Він виділив нам двох поросят, і ми потихеньку стали виживати. Дехто мені тоді казав: замість того, щоб скаржитися, виводь бухгалтерію на свою користь і отримуватимеш більше. Я на це категорично не йшов. І не тільки через особисте чистоплюйство: знав, що через приписки радгоспу можуть збільшити норми, людей під монастир підведу! А ці люди мені крутили пальцем біля скроні… Потім нам дали квартиру і мене призначили агрономом відділення.

У 1965-му обрали головою колгоспу «Вперед» у Новостепанівці, де я відпрацював 14 років і 7 місяців. За цей час забуті богом і запущені попередніми керівниками господарство й село перетворились на оазис Новомосковщини. Побудували школу-десяти­річку, дитячий садок, магазини, виробничі приміщення, гаражі, пункти техобслуговування, майданчики з твердим покриттям, контору, сільраду, заасфальтували дороги… За це мене нагородили орденами Жовтневої революції та «Знак пошани».

— Напевно, завдяки Вам і «Дружба» стала процвітаючою в усіх іпостасях?

— Колгосп «Дружба» був у передовиках завжди. Потім він став КСП «Дружба», зараз ТОВ агрофірма «Дружба». Я прийняв гос­подарство в 1985 році і можу відверто сказати, що зараз ситуація набагато складніша і ще більш невизначена, ніж бувало раніше. Сільськогосподарський прогрес у державі практично зупинився — науки не видно, новацій мало, особливо в селекції сортів і гібридів.

— Зараз господарство живе, процвітає чи виживає?

— Життям це назвати важко, швидше — житуха. Причому, якась «багатовекторна». Нема стабільності, нема системи, нема поступального руху вперед. Варимося в сумбурі, у плутанині й у постійному чеканні від когось пакості, підлоти чи ще чогось такого. Дуже багато навколо хижаків крутиться, тому правди про стан справ в агрофірмі від мене не чекайте. Ми живі, а це — головне! Скажу лише, що на сьогодні маємо 3600 га орних земель. Це на 1000 га менше, ніж торік, — низка пайовиків захотіла стати одноосібниками. Хоча ми вчасно і непогано платили їм за землю. Впевнений, ейфорія у них скоро мине, а усвідомлення вчиненого прийде восени, коли не тільки курчат, а й урожай рахують…

— На чому спеціалі­зується господарство?

— В основному, на зернових і технічних культурах. Ми розробили і користуємося кількома агротехнічними системами. Наприклад: обробка ґрунту поверхневим способом, пере­важно без плуга; особлива система підбору добрив, засобів захисту рослин, на що витратили понад 20 мільйонів гривень. Також запровадили власний метод збирання врожаю і післяжнивний комплекс. Усе це приносить доволі відчутні результати.

На жаль, із тваринництвом розсталися ще в 2002 році, після того, як не змогли врятувати корів від туберкульозу. Відновити більш як чотиритисячне поголів’я тоді не було коштів — господарство понесло близько мільйона збитків. Та й хороші тваринники «розчинилися» в пошуках кращої долі. З часом під ніж пустили і тритисячне поголів’я свиней.

Звання Героя України, відоме прізвище якось допомагають вирішувати виробничі питання?

— Нині на регалії рідко хто дивиться. Навпаки, норовлять обманути, нажитися… Тому потрібно досконально володіти ситуацією, в якій варишся, знати ринок, продавців, покупців і бути насторожі. Самому за всім устежити неможливо. Благо, у мене працюють професіонали, яким я довіряю.

— Ви були депутатом Верховної Ради СРСР останнього скликання. Чим запам’ятався цей час?

— То були незабутні для мене два з половиною роки. Познайомився з багатьма цікавими і, головне, корисними для колгоспу і мого виборчого округу людьми. Серед них директори великих підприємств, керівники промислових галузей і міністерств, з якими можна було домовитися про взаємовигідні купівлі, бартер, поставки і взагалі про співпрацю. Наприклад, вдалося дістати дефіцитні тоді газо- і водопровідні труби — понад 800 тонн, сотні тонн залізобетону, плит для дорожнього покриття і багато чого іншого. В результаті проклали 38 км газопроводу з Попасного в Багате, газифікували п’ять сіл, кожне з яких забезпечили газовими котлами і колонками.

Ми могли собі це дозволити, бо за моєї участі наприкінці 80-х років у СРСР відбулася мало кому відома революція в прийманні хліба. За понадплановий урожай держава почала розраховуватися з колгоспами інвалютою. А вартість одного такого карбованця на аукціоні коливалася від 21 до 32 і навіть 40 «дерев’яних». Завдяки цьому багато господарств поправили свою економіку. Наприклад, на рахунку нашого колгоспу «Дружба» було близько 15 мільйонів радянських карбованців. Щастя, що внаслідок тодішньої грошової реформи ці мільйони не згоріли! Ми встигли купити трактори, комбайни й іншу техніку, яка прослужила нам до останнього часу.

— З ким із вищого керівництва Союзу вам випало зустрічатися?

— Практично з усіма першими особами, зокрема з Горбачовим, Рижковим, Лук’яновим. Не лише зустрічався, а й неодноразово розмовляв, сперечався, щось доводив, а потім по-дружньому обіймалися. Особливо мені подобався як спеціаліст і людина голова Ради міністрів Микола Рижков. Завдяки його підтримці був прийнятий історичний закон про зниження пенсійного віку для працівників сільського господарства — до 50 років жінкам і до 55 чоловікам. Ми удвох із дніпропет­ровським депутатом Миколою Бабченком давно наполягали на розгляді цього законопроєкту, але його постійно гальмували. А тут підвернувся випадок: неждано-негадано почали розглядати такий же закон, що стосувався… стюардес. І тут, із подачі Рижкова, вклинюємося ми. Мовляв, стюардесам необхідно раніше йти на пенсію, а що, у хлібороба чи доярки праця легша?.. І цей докір із трибуни вищого законодавчого органу СРСР пролунав на всю країну. Крити було нічим — пенсійний вік зменшили і стюардесам, і колгоспникам. У цьому, мабуть, моя найбільша заслуга як депутата Верховної Ради СРСР.

— Розкажіть про свою сім’ю.

— Дружина, Людмила Яківна, у грудні відзначить 80-річчя. На жаль, хвора на артроз і далі кухні не виходить. У нас дві внучки, внук і п’ятеро правнуків.

Дочка Раїса пішла моїм шляхом, закінчила сільгоспінститут і працювала в сусідньому колгос­пі. Потім переїхала до нас у Багате. Її син також закінчує сільгоспінститут, а дочка стала лікарем.

Син Юрій був військовим, вийшов у відставку в званні підполковника. Помер сім років тому, йому було всього 44 роки. З його вдовою і дочкою ми з дружиною ще більше зріднились, їздимо до них в Одесу. І вони, за можливості, до нас приїжджають.

— Що любите з домашньої кухні?

— На сніданок — обов’язково суп. Люблю з галушками, з квасолею, гречкою, вівсянкою. Але найулюбленіший — гороховий. В обід зазвичай борщ і друга страва — якась каша чи макарони. Ще люблю курчат табака з власних молодих курочок — їхні кісточки можна жувати, як м’ясо. Вирощування курей-бройлерів стало моїм, як зараз кажуть, хобі. Усю зиму вони несуться, ну й дієтичним м’ясом сім’ю забезпечують.

— Ви розміняли дев’ятий десяток, а віку Вашого Вам ніхто не дасть…

— Зарядку вранці не роблю — ніколи: вдома сад, город, кури. Нічим особливим не харчуюсь. Правда, зовсім не їм картоплі і свинини, від яких у мене підвищуються цукор і тиск. Не п’ю самогон — із молодості організм не приймає. Сало? Я ж українець, а як же без нього! Але потроху і нечасто. Одне слово, не діждетеся, відпочивати поки що не збираюся!

ЄВГЕН ЄВТУШЕНКО