Незвичні мандри: дівчина з Кривого Рогу підкорює гірські вершини (Фото)

Дівчина з Кривого Рогу в складі групи з 11 чоловік підкорила вершину стратовулкану Кіліманджаро. Ліна  Малюга закінчила географічний факультет Криворізького педуніверситету, зараз живе в Китаї і не перестає мріяти про гори. У 2016 році її бажання здійснилося: вона піднялась у Гімалаях до базового табору Евересту (5364 м) і зійшла на гору Кала-Патхар, висота якої 5655 метрів. Про це, а також про знайомство з керівником походу на Кіліманджаро Михайлом Поддубновим, про Занзібар, Гонконг, життя-буття у Піднебесній та ще багато цікавого Ліна розповіла  в ексклюзивному інтерв’ю «Вістям».

Це тільки початок

— Пані Ліно, як виникла ідея сходження на Кіліманджаро?

— Мені хотілось би підкорити найвищі вершини усіх континентів, однак рухаюся поступово, зважаючи на реалії та можливості. Кіліманджаро — це  свідомий вибір. Інформацію побачила в Мережі, але того року тур не відбувся, тому довелося зачекати ще рік. Наш трек був розрахований на 6 днів, підкорення вершини припадало у ніч на 5-й. Увесь час африканські гіди піклувалися про наше здоров’я, особливо стежили за рівнем кисню та пульсом. Без місцевих компаній та гідів сходження майже неможливе.

— Це вже не перше Ваше сходження? Із чого все починали?

— Це лише початок. З дитинства я займалася народними танцями та з колективом об’їздила всю Україну, а коли вийшла на міжнародний рівень, зрозуміла, що хочу пізнавати світ і себе в ньому. Тому вибір спеціальності «Гео­графія та туризм» був свідомим. Після закінчення першого курсу навчання в 2009 році відбувся перший похід — на катамаранах сплав по річці Охта у Карелії (Росія). Саме там під наглядом декана географічного факультету Сергія Яркова та доцента кафедри фізичної географії Ольги Калініченко вчилася азів туризму, опановувала секрети набуття й збереження гарної фізичної форми, відчула смак туристичної романтики. Сподобалося! А далі — більше. У 2010 — 2011 роках — водний похід на байдарках по річці Псел, пішохідні походи Кримом, Карпатами, гірський похід по Центральному Кавказу, Полярному Уралу. Загалом усі студентські походи організовував туристичний клуб «Сталкер», який діяв при університеті. Із часом захотілося чогось більшого — відшукала групу людей, які теж мріяли побачити Еверест. Тож у 2016-му — Гімалаї  (Непал); популярний трек до базового табору Евересту (5364 м) та сходження на Кала-Патхар, звідки відкривається прекрасний вид на восьмитисячники разом із Еверестом. Далі побачила, що мої криворізькі туристи-похідники ходять за кордон і записала себе та маму до некатегорійного пішохідного походу «Лікійська стежка» (Туреччина, 2018 р.). Того ж року відкрила для себе нові трекінги — тури вихідного дня у Китаї, зокрема у Гонконзі. На початку 2019-го здійснилася мрія — сходження на гору-вулкан Кіліманджаро (5895 м), трек із території Танзанії. Керівник групи — Михайло Поддубнов. До речі, з Михайлом ми познайомились у Гімалаях, він вів іншу групу, я побачила його у роботі й зрозуміла, що можу йому довіряти. У горах це надзвичайно важливо!

Мрії здійснюються

— Чим Вас приваблюють гори?

—  Поки йду — долаю себе, перешкоди роб­лять сильнішою, знаходяться відповіді на запитання, а потім уже підкорюю нову висоту. Романтика туризму — це бути без Інтернету, ваблячих око нарядів, бути простою й відкритою, знайомитися з новими та цікавими людьми. Якось я сказала: «Мені хотілося б дивитися такими закоханими очима на чоловіка, якими я споглядаю на гори і довкола себе».

— Як тривало сходження вашої групи?

— Наша команда складалася з 11 осіб: більшість — українці, двоє з яких проживають за межами країни, молода пара білорусів та дві естонки (фотографи). Персонал, який із нами працював, — 42 особи (місцеве населення): 5 гідів, портери на кожного з нас, кухарі, які щодня готували щось смачненьке. Ранок починався з кави чи чаю, а ввечері давали грілки у формі зайчиків, щоб забезпечити тепло і комфорт. Наприклад, меню одного дня сходження. Сніданок — омлет, хліб, папайя, чай. Перекус — печиво, чай, банан. Обід — суп, макарони, підлива болоньєз, курка, котлета, овочеве рагу, слива, чай, хліб. Вечеря — борщ, рис із підливою, м’ясо. Дякую всім причетним до організації нашого туру, усім учасникам за мікроклімат у групі, за можливість відкрити нові обрії, насолоду кожною хвилиною в Танзанії. Мрії здійснюються!

За рамки «all inclusive»

— Чи траплялися якісь непередбачувані ситуації під час мандрів?

— Із непередбачуваного була лише негода, це ускладнило наше сходження. Пронизливий вітер і сніг крупинками. Щодня ми долали висоту близько 1 км, це «било» по голові: такий перепад викликає сильний головний біль, у фізичному ж плані трек нескладний. Саме сходження тривало 8 годин, а спуск — лише 2,5 години.

— Що підбадьорювало Вас у процесі сходження?

— Радісно було від думки: я вже тут! Бачити вперше нову місцевість. Задоволена організацією та групою, і це надзвичайно важливо.

— Після вершин Кіліманджаро Ви ще відвідали острів Занзібар, батьківщину легендарних «Квінів» Фреді Меркюрі?

— Острів Занзібар, який є автономним регіоном у складі Танзанії, вразив своєю бідністю — більшого зубожіння ніде не бачила. Туристи, які прилітають погрітися на березі Індійського океану й виставити фото мальовничої частини узбережжя, чомусь не розповідають, що 1,4 млн місцевого населення проживають у халупах без вікон і дверей, а відстань 2 км по бездоріжжю від готелю до готелю на таксі коштує 10 доларів.

З нашою командою ми провели три чудові дні в гарному готелі з видом на океан у безпечному тихому місці. Цікаво було вийти за рамки «all inclusive», тому ходили на іншу частину острова подивитися на захід сонця, поїсти кальмарів та лобстерів.

Інша Піднебесна

— Як Ви опинилися у Китаї?

 — Я полетіла туди працювати за контрактом.

— Перші враження? 

— Шанхай був моїм першим містом. Відразу вразили парки своєю кількістю, чистотою та розмірами. У вільний час відкриваю нові турис­тичні маршрути, інколи подорожую по роботі.

— У яких містах довелося пожити?

— У Пекіні та Гуанчжоу. Подорожуючи навіть маленькими містами, усюди бачу якісні дороги, дуже радують моє око дбайливо доглянуті узбіччя й фантастичні клумби, чого бракує в Україні.

 — Як давно там мешкаєте? Чим займаєтеся?

 — Уже восьмий рік у Китаї. Вивчала китайську мову 5 семестрів — курси при університеті, маю сертифікат, який засвідчує рівень володіння, достатній для навчання в магістратурі. Працюю на китайському ринку послуг.

— Складно було призвичаїтися у ­чужому світі?

 — Звичайно, спочатку було складно без знання мови, коли не могла знайти певну адресу, бентежило фотографування на вулиці з китайцями. Вони можуть підійти до іноземця й запропонувати разом сфотографуватися, а для мене це було незрозуміло.

Наразі пишу книгу з власних спостережень про Китай. І в планах — показати нашим співвітчизникам трохи інший Китай, багатоликий, включно з організацією авторських турів.

— Які вони, китайці, за характером, звичками?

 — Китайці — працьовиті, шанують свою родину. Згадується зі щемом випадок: дорога до буддистського храму серед міста, літня жінка і зовсім старенька бабуся перепочивають, потім молодша нахилилася, і перехожі допомогли їй підсадити на спину старшу, напевне, маму. І так невисокого зросту худорлява літня жінка, зігнута майже до колін, понесла стареньку, яка сама не здатна подолати дорогу, на зустріч із Буддою. Ще китайці галасливі, вміють радіти всьому, добре рахують гроші, здебільшого на свою користь, не вміють плавати і не люблять засмагати .

— Ви бували в Гонконзі, чим він вразив?

— Насправді, Гонконг охоплює 240 малих островів, які гуртуються довкола нього. Окремий острів повністю займає аеропорт. Лише літаки, літаки, літаки… В Україні, зокрема в Дніпрі, на автовокзалі значно менше автобусів і маршруток, ніж у Гонконзі на летовищі літаків.

Гонконг — багатоликий. Бізнесова й адміністративна частина міста вражає розкішшю будинків-велетів, там же знаходиться й порт. У зеленій час­тині — відпочинкові території, атракціони, пляжі… А щільно заселений Колун — житлові квартали, торговельні комплекси. Отже, це й економічне диво із західним обличчям, і пляжно-курортна зона, і традиційний Китай, що вміє важко працювати, водночас.

— Живучи у Пекіні, чи відвідували «Пурпурове заборонене місто» — найбільший палацовий комплекс у світі?

— Гугун — «заборонене місто» — головний палацовий комплекс китайських імператорів від XV до початку XX століття. Розташований у центрі Пекіна, на північ від головної площі Тяньаньмень  і на схід від озерного кварталу (резиденції сучасних керівників країни). Звідси Піднебесною правили 24 імператори династій Мін і Цин. Тут красиво, велично. Це місце, куди хочеться повертатися.

— Що напланували на цей рік?

— Про плани не люблю говорити й зараз не буду, пам’ятаючи відомий вислів: «Розкажи Богу про свої плани, хай він посміється». Висот (не лише гір!), ще не підкорених, чимало. Я до них іду.

Володимир Думанський,

фото з архіву Ліни Малюги