Олександр Бондаренко з Дніпропетровщини створив унікальний музей (Фото)

У багатьох родинах зберігаються сімейні реліквії — своєрідні свідки минулого, то ж кожен із власників цих раритетів певною мірою причетний до свята — Дня етнографа, який відзначається сьогодні, 17 липня. Своїми роздумами в ексклюзивному інтерв’ю «Вістям Придніпров’я» про День етнографа і музейні будні ділиться один із збирачів і оберігачів української старовини, наш молодий краянин, художник і педагог, краєзнавець і етнограф Олександр Бондаренко — господар музею — садиби  в селі Ковпаківка Магдалинівського району, що на Дніпропетровщині.

17-го липня  День етнографа в Україні, зокрема, почали відзначати в 60-х-70-х роках минулого століття. Започатковано це професійне свято на честь дня народження етнографа і мандрівника Миколи Миколайовича Миклухо-Маклая, котрий вивчав життя і побут корінного населення Південно-Східної Азії, Австралії, Океанії, папуасів північно-східного берега Нової Гвінеї, який в літературі колишнього союзу називають берег Маклая.

ЗНАКОВИЙ РОДИЧ

— Олександре, на воротах до вашого музею — садиби  відвідувачів зустрічає колоритний півень, витесаний з дерева. Розкажіть про цей витвір докладніше?

— Цього півня, і стовпи там є гарні різьблені, робив гончар Сергій Пелих із Чернеччини. Це теж мальовниче село на Магдалинівщині, від Ков­паківки лежить десь за 20 км. Сергій Павлович — професійний гончар, у нього гончарні печі і вироби його гарні. А півень на вході до обійстя, наскільки я знаю, це традиція українського села. Також у нас в селі стоїть давно встановлений півень, який співає на три області, позначаючи місце сходження Полтавської, Дніпропетровської і Харківської областей. То ж півень, який стоїть у мене на воротях, він знаходиться якраз навпроти свого знакового родича, перегукуючись, за нашими  народними традиціями.

— А що наспівує Вам когут цього дня, бо 17 липня — це професійне свято етнографів? Як Ви плануєте його відзначити?

 — Особливої уваги ніколи не приділяв цьому святу. Взагалі, плани цілком приземлені: буду працювати в музеї, формувати нову експозицію. А перед тим треба прибрати приміщення. З початком літа частіше приїздять до мене екскурсанти, попередньо зідзвонюючись. Більшість відвідувачів мого музею-садиби — це жителі Магдалинівського району, є з області, й з дальших країв, але таких поки-що менше.

ДОПОМІГ ХУДОЖНИК

— Хто надихнув на створення такого музею? З чого все почалося?

— З 2015 року я проводжу екскурсії в своєму музеї-садибі, почали приїздити діти, студенти, працівники культури, митці… А створенням експозиції займаюся з 2009 року. До цього в мене була колекція, розміщена в одній із кімнат батьківського будинку. Мій шлях і художника, і збирача старожитностей  почався із знайомства з Олександром Григоровичем Нем’ятим (прим.авт.: талановитим художником і викладачем театрально-художнього коледжу). Я познайомився з ним в 2000 році, ходив тоді до другого класу. В нашому селі є його дача, він малює краєвиди нашої мальовничої місцевості вже з років тридцять. Я малював у школі. Перемагав на конкурсах місцевих, районних. І до нього мене повела мати. Олександр Григорович почав вчити мене і надихнув ідеєю створення музею. Бо старовинні речі — вони унікальні, рідкісні. Це народне надбання, яке треба зберігати. Було мені десь років дев’ять, коли я під впливом Олександра  Нем’ятого почав збирати старовинні речі для його музею. А приблизно в 13 років я вирішив, що буду збирати старожитності для свого майбутнього музею. Він готував мене і до вступу в коледж. За його порадою я пішов навчатися на факультет народно-прикладного мистецтва.

— Коли людина збирає, колекціонує, досліджує, вона так чи інакше втрапляє в русло етнографії, за допомогою надбаних речей розповідаючи, що ми за народ такий, увиразнюючи ті чи інші характерні для українців риси. Бо ж недарма етнографію визначають як науку про людей, а не про речі. Як  Ваші  історико-, краєзнавчо-, етографічні  пошуки  сприяли створенню музею-садиби?

— Музей-садибу відкрито на обійсті, зведеному всередині 19 століття, десь 150 років тому. Це — глинобитна хата на сохах. Побудована на два відділення і має дві печі. Вони відновлені, функціонують і зараз, також є сарай  на три відділення і погрібник. Як це мені дісталося? Там жила родина Овсієнків і остання мешканка цієї хати була Овсієнко Галина Андріївна — інвалід дитинства, яка ще за життя заповідала, щоб в її будинку був створений музей, бо тут бували різні митці, формувалося  культурне середовище. Сумніву не було, що музей буде. Мої батьки — Валерій Анатолійович  і Світлана Миколаївна мене дуже підтримують і допомагають у цій справі, в цьому захопленні. То ж сукупність обставин і посприяла створенню музею-садиби.

ЖИВИЙ МУЗЕЙ

— Якою була Ваша найперша знахідка, що запам’яталася? І які саме речі Вас цікавлять?

 — Це, напевне, була не одна знахідка, тим паче, що перші роки я збирав для колекції Олександра Григоровича. Мої перші надбання — це найпростіші і найбільш вживані речі: глечик, рушничок якийсь простенький, рубель, чавунна праска, ікона, яка належала нашій родині. Моя спеціалізація — народний побут, народне мистецтво, мене цікавить те, що зроблене своїми руками, в одному екземплярі і бажано, щоб ця річ походила з нашого регіону, а саме, відшукана в Ковпаківці чи в селах нашого Магдалинівського району. А найбільш цікаві для мене — це розписні скрині: є така, що знайшов ще дитиною, а остання знахідка з’явилася десь тиждень назад, мені її подарували ковпаківці.  І зараз не я йду, а до мене надходить інформація, що в кого є для музею, бо всі вже знають, чим я займаюсь стільки років. В мене велика колекція дерев’яних речей, є вироби з каменю, полотна, є килими, рушники, сорочки, ковальські знаряддя… Ткацький верстат привіз з Котівки, придбав у «алкашів». На жаль, вони мені не розкажуть, хто на ньому ткав, їх цікавить зовсім інше. Пошуки раритетів не завжди проходять гарно й красиво. На початках я обходив все село, пізніше мене батько вивозив в сусідні села і я йшов вулицею, придивляючись, де більш старі хати, де люди живуть. Заходив, представлявся, розповідав, чим займаюсь, що мене цікавить, за гроші ці речі купував і таким чином поповнював своє зібрання. Але й зараз є люди, які хочуть мені щось подарувати, а є такі, що хочуть продати якусь річ.

— У музеї зібрана вже певна кількість речей, які можуть розповісти про побут, рід занять твоїх односельців у різні часи. Наша етнографічна наука досліджує також, як розвиваються сучасні етнічні процеси, як використовуються національні традиції в сучасному житті. До Вас приїжджають школярі, студенти, як вони реагують на незвичні для них експонати? Чи можна застосувати ті речі, приладдя, знаряддя праці, що використовувалися нашими предками, в сучасному житті?

— Абсолютна більшість виходить після екскурсії зацікавлена і запитують про побачене, залежно від віку, статі. Хлопці-школярі більше цікавляться військовою історією, захоплюються гвинтівками, шаблями. У мене музей живий, тому можна роздивлятися і навіть деякі побутові речі взяти до рук, спробувати повторити те, що робили з їхньою допомогою пращури. Скажу, що не дай Боже, якийсь армагедон трапився, я зі своєю колекцією вижив би. Є повний, комплексний набір інструментів для  всіх сфер життя: від плуга до ткацького верстата. Є і віз, ярма, серпи,  ціпи, віялки, жорна… Весь цикл — від гайки до брички…

— Коня і вола  не має…

— Хотілось би… А для того, щоб вийти на ширший простір, щоб сюди навідувались туристи з усієї України і з-за кордону, одного музею замало. Треба,  щоб були якісь розваги, і кухня обов’язково, і приміщення для ночівлі. А Оріль — це один з головних плюсів для приїзду туристів. У планах також проведення майстер-класів, зокрема, з гончарства і створення крамнички з продажу  різних виробів. Запрошуємо на зустрічі в музеї із митцями, письменниками, музикантами і співаками. Нещодавно у нас виступав Микола Шапа — кобзар, слухали всі. І Сергій Пелих — гончар виступав і показував свою майстерність на гончарному крузі.

ЗАВІТАТИ ДО КОВПАКІВКИ

— Про що Ви мрієте? Чого б хотіли більш за все?

— Перед музеєм-садибою ростуть високі осики, в садку — старі груші, яблуньки, перед хатою посадив калину, вишні, липи, верби в огороді. Хотілося, щоб більше дерев різних було. Хочу, щоб не тільки музей, а й Ковпаківка, район наш Магдалинівський, наша область і Україна жили й розвивалися, щоб він приваблював людей, щоб не зникло наше село, а він був форпостом  автентичності нашого краю, гарним місцем, навколо якого збираються гарні люди і робляться гарні справи.

А подолати відстань у майже 100 км від Дніпра до Ковпаківки і побувати в музеї-садибі Олександра Бондаренка треба обов’язково. Побачити все, як кажуть, на власні очі і поринути у світ історичного минулого. Адже маршрутки курсують туди чотири рази на день.

Таїса Ковальчук,

фото з архіву Олександра Бондаренка