Олександр Горшков: «Шварценеггер для мене – взірець»

Доля мешканця Запоріжжя Олександра Горшкова (Олекси Сича) гідна пера письменника та уваги сценариста. Нащадкові давнього козацького роду, талановитому спортсмену довелося пережити складну операцію на мозку, клінічну смерть. Та завдяки неабиякій силі волі він досяг неможливого – повернувся у спорт, став чемпіоном України з бодібілдингу, знявся в кількох художніх фільмах. Про це та багато іншого Олександр Горшков розповів в ексклюзивному інтерв’ю «Вістям».

«Матусин ­синочок»

– Духовна міць, сміливість, відвертість та надзвичайна воля – так характеризують Вас друзі та знайомі. Звідки берете сили, Олександ­ре Володимировичу?

– Їх дає рідна земля, любов до неї. Народився у Запоріжжі, живу в старій частині міста, що пам’ятає мужніх лицарів-козаків. На цих землях здавна мешкали мої пращури, які походили з коза­цьких родів Власенків, Сінченків та Лисоконів. Тож маю давні січові корені й пишаюся цим. Нині я ще й полковник Війська Запорізького Низового, голова ради ветеранів.

– Чому вирішили займатися культуризмом?

– Це – заслуга батька. Розповім про нього. Коли бабуся була вагітною, захворіла тифом, приймала міцні ліки. Тоді лікарі попередили: дитина може мати вади. Тато народився без пальців. Проте зроду не падав духом, усе життя доводив собі й іншим, що він – сильна людина. Я народився в 1954-му, був дуже слабкий, такий собі «матусин синочок», часто хворів і жахливо кашляв. Рідні возили мене в Кирилівку, де раніше була дуже чиста вода, загартовували. Згодом я одужав, захопився спортом. Батько займався з литими гантелями, ось і я потроху почав качатися. Тобто до спорту заманив мене тато – Володимир Горшков. Першою ж штангою став держак від лопати з прив’язаними до нього чотирма гантелями. У радянські часи культуристів сприймали вороже, говорили: «Це ніякий не спорт, а лише милування собою, і така поведінка суперечить моралі радянської людини». Проте ми з друзями продовжували займатися, згодом нашим тренером став Валерій Пономаренко.

У Таллінн – за картоплю

– Навіть їздили в Таллінн помірятися силою з іншими спортсменами…

– Так. У 1971-му ми, 17-річні хлопчаки, без тренера, поїхали на змагання в Таллінн, де культуризм був найпередовішим у Радянському Союзі. На третій відкритій першості Естонії в категорії юніори я став третім. Цю поїздку пам’ятаю й досі. То була справжня пригода. Грошей на подорож не мали, тож пішли на станцію «Запоріжжя-2» й розвантажили кілька вагонів із картоплею.

– Як сталася біда у Вашому житті?

– У 1988 році набрав дуже велику вагу: в мене рука була 53 сантимет­ри – майже така як у Шварценеггера. І вага приблизно така ж, як у нього. Загалом, Шварценеггер для мене тоді й сьогодні – взірець. Перед черговими змаганнями у Прибалтиці, до яких серйозно готувався, сталася біда. Зламав у трьох місцях ногу і довелося ходити з спицею. Коли гіпс зняли, права нога від коліна до ступні майже не працювала. Та участь у змаганнях я все ж таки взяв і посів шосте місце. Після повернення тяжко захворів – абсцес головного мозку, переніс складну шестигодинну операцію, видалили лівий мозочок, пережив клінічну смерть. Тоді втратив 40 кг ваги, довго був паралізований. Лікарі прогнозували інвалідний візок. Та я встав на ноги.

– Ви повернулись у спорт?

– Так. Поволі почав займатися з гантелями, відвідував секцію. Намагався зробити жим лежачи та підняв лише 40 кг (до хвороби міг 220 кг). У 2001 році  взяв участь у першості України й виборов 3-тє місце. А вже у 2003-му став першим у категорії  НАББА. У 2006 році в Запоріжжі на Кубку України в категорії ветерани теж здобув першість.

Вуса не повернув

– Ви завжди виступали з оселедцем та вусами?

– Мав то бороду, то вуса. А оселедець ношу з 2002-го.

– Крім того, що культурист, чемпіон із бодібілдингу, Ви ще й у кіно знімаєтеся. Відомі серед козацтва як Олекса Сич…

– Так. Крім культуризму, захоплююся вивченням козацької зброї, побуту козацтва. Брав участь у зйомках фільму режисера Володимира Бортька «Тарас Бульба» та картини Петра Пінчука і Євґена Березняка «Дума про Тараса Бульбу».

Пригадую, під час зйо­мок «Тараса Бульби» виносив хоругву з Георгієм Побідоносцем із церкви – зявилося  відчуття, ніби справжня козацька рада відбувається. Запам’яталось, як ми кілька годин на Хортиці знімали сцену січі. Так намахалися шаблями, що руки опус­калися. Все думав – як же козаки билися? Міцні то люди були.

Пам`ятаю кумедну ситуацію. Мене майже не гримували – маю власні вуса й оселедця. Після зйомок прибігає до мене костюмерка і кричить: «Чоловіче, Ви що, не збираєтеся повертати мені вуса та оселедець?» Кажу: «Не віддам». Вона ще більше розсердилася. Тоді пояснюю їй із гумором: «Вони – мої, власні!»

– Ви народились в один день із Тарасом Шевченком. Відчуваєте зв’язок із видатною особистістю?

– Я ще не на такому духовному рівні, як був Тарас Шевченко. Маю «Кобзар», читаю. Дуже поважаю цю людину, його творчість, яка нині актуальна. Мрію, як і Тарас Григорович, про вільну щасливу Україну.

Анфіса Букреєва, фото автора та з архіву Олександра Горшкова