Олександра Матвійчук: «Ми документуємо людський біль»

Розвінчувати сповнені брехні й ненависті до українців російські наративи може лише одна сила у світі – незалежні журналісти й чесні медіа. На цьому наголосила під час зустрічі в Національній спілці журналістів України Олександра Матвійчук – голова «Центру громадян­ських свобод» – організації, яка стала лауреаткою Нобелівської премії миру. Упродовж багатьох років правозахисниця використовує право для захисту людини, її гідності та свободи. Однак, зазначає юристка, вже 9 років триває ситуація, коли ця прерогатива не працює.

– Українці борються за свободу в усіх її сенсах, – наголосила Олександра. – За свободу бути незалежною державою. За свободу мати власну ідентичність. За свободу мати демократичний вибір. Тобто будувати суспільство, в якому права кожної людини захищені, де влада підзвітна, суди незалежні, а поліція не б’є мирних демонстрантів студент­ських зібрань. Зараз ми платимо за це найвищу ціну.

Слідкуйте за нами в Telegram та Viber !

«Центр громадянських свобод», який очолює Олександра Матвійчук, засновано 2007 року. На той час Україна була одним із небагатьох винятків серед держав, які утворилися після розпаду срср.

– Наша організація засновувалась для роботи на двох рівнях одночасно: національному і міжнародному, – пояснила очільниця «Центру громадянських свобод». – Ми розуміли, що всі виклики, з якими ми зіштовхуємося, – це відображення негативного тренду, де законодавцем цих авторитарних моделей є росія. Тому ми тісно співпрацювали із правозахисниками з росії, Польщі, Грузії та інших країн, щоб на міжнародному рівні укріпити систему захисту прав людини.

Але в Україні, на жаль, почалися негативні процеси.

– Для нас євроінтеграція – це не просто приєднання до якоїсь міжнародної організації, – зазначила Олександра. – Звичайні люди не знають, що таке євроінтеграція та Євросоюз. Це ціннісний вибір. Це була амбіція людей – повернутися до європейського цивілізаційного простору. Тоді ми командою створили ініціативу Євромайдан SOS і працювали 24 години на добу, надаючи допомогу переслідуваним учасникам протесту.

Підтримку від ініціативи Євромайдан SOS отримали сотні людей. Юристи опрацювали близько 16 000 запитів про допомогу.

– З того часу я знаю, що звичайні люди мають набагато більше впливу, ніж вони уявляють. Усю подальшу роботу ми будували на масовому залученні пересічних громадян, – додала правозахисниця.

У 2014 році «Центр громадянських свобод» був першою організацією, яка скерувала мобільні групи в Крим, Луганську та Донецьку області. Відтоді й донині її члени документують воєнні злочини і найсерйозніші порушення прав людини. Роблять це незалежно від сторони конфлікту.

– Для нас, як для правозахисників, у центрі уваги – людина, права якої порушено, – заявила Олександра Матвійчук. – Права людини не вимірюються у відсотках, і їх порушення навіть стосовно однієї людини треба розслідувати. Тому, якщо ми документуємо такі кейси, наші партнери подають відповідні звернення до державних органів. І тут іще одна величезна різниця, – пояснює вона. І додає, що Україна перебуває на шляху побудови правової держави та створення ефективних державних інституцій. Але українці мають усі інструменти для цього, а відтак і шанси домогтися справедливості.

Особливу увагу Олександра приділила інформаційному виміру російсько-­української війни. Вона підкреслила: більшість повідомлень про так звані звірства українських військових є спеціально вигаданими фейками, які поширюють російські ЗМІ. І навела конкретні приклади зі своєї практики.

Юристка торкнулася й такої чутливої теми, як порушення в українській армії. Вона зазначила, що у світі не існує ідеальних армій, тож відхилення від правил трапляються скрізь. Однак українські військовослужбовці, чиї права було порушено, мають можливість звернутися до наших журналістів, щоб «підсвітити» ці проб­леми й домогтися справедливості.

– В Україні тільки 9 років тому впав авторитарний режим. Нам іще треба багато зробити, щоб і армія, й інші державні інституції діяли згідно із законом і поважали людську гідність. Але ми на правильному шляху, – сказала вона.

Як фахівчиня, яка працює у сфері захисту прав людей із 2007 року, Олександра Матвійчук бачить суттєві позитивні зрушення в цій царині. З іншого боку, вказує вона, у нас дуже амбітні цілі: «Ми розуміємо, що на наше покоління випала історична відповідальність. Тому маємо завершити демократичну трансформацію і не передавати це завдання у спадок нашим дітям».

Вона розповіла історію, коли при­їхала в Осло на церемонію вручення Нобелівської премії. Біля літака її зустрічав спеціально приставлений охоронець. Це розсмішило українку, яка приїхала до безпечної Норвегії з країни, де щодня від рук окупантів гинуть люди.

– Ну яка загроза може очікувати в Осло на мене – людину, яка живе в Києві, лишалась тут у лютому-березні 2022-го, коли російські війська намагалися взяти Київ у кільце?! Людину, яка задовбалась ходити в бомбосховище, а тому спить у коридорі?.. Ми ніколи не знаємо, в який будинок цієї ночі влучить ракета, – констатувала вона.

Коли охоронець проводжав Олександру до літака перед поверненням в Україну, він сказав, що, напевно, був би більше потрібен їй у Києві…

Облишивши жарти, юристка знову стала серйозною. Сказала: я звичайна людина. До вручення Нобелівської премії миру багато українців не знали її імені, бо правозахисники – це не селебріті, як-от зірки спорту чи артисти.

Олександра наголосила: будь-які премії, які зараз отримують українці, це насамперед відповідальність. Це можливість, яку треба використати, щоб зменшити смерті людей на фронті, окупованих територіях і в тилу.

– Ця премія зробила голос правозахисників почутим. До цього 8 років розсилали наші звіти в усі міжнародні організації. Ми говорили, що люди в окупації живуть у «сірій» зоні, вони не мають жодної можливості захистити себе, свою свободу, свої права, своїх найрідніших. Але нас не чули. Повномасштабне вторгнення рф стало першим моментом, коли нашою думкою почали цікавитись. А Нобелівська премія миру відкрила нам двері в ті зали, де ухвалюють рішення, – розповіла ­Олександра.

Вона поділилася своїми планами на майбутнє, зокрема й особистими: «Я завжди хотіла мати дітей. Але тривалий час відкладала материнство, бо 9 років займаюся справами людей, які пережили катування. Мені здавалося, що це безвідповідально і може вдарити по здоров’ю майбутньої дитини. Але коли почалося повномасштабне вторгнення, я раптом зрозуміла, що в мене може не бути завт­ра. Тому, можливо, найближчим часом повернуся до цього питання. Бо ми ніколи не знаємо, скільки в нас є часу…».

Наостанку Олександра сформувала своєрідний сьогоднішній маніфест української нації: «Ми хочемо вижити. Нам потрібна зброя, щоб захис­тити себе, свою країну, свою свободу, своїх людей і свій демократичний вибір, щоб наші діти жили в мирній і демократичній державі».

P. S. Під час зустрічі в Національній спілці журналістів України відбулася «правозахисна сесія». Очільник спілки Сергій Томіленко наголосив, що головна загроза свободі слова і правам журналістів – це окупанти. Він підкреслив велику подвижницьку роботу наших колег із місцевих газет, які видають їх для земляків із деокупованих чи прифронтових територій, особливо журналістів із Бахмута, Лимана, ­Херсона, Оріхова та Снігурівки.

– В Україні є сильні традиції свободи слова, – зазначив Сергій Томіленко. – І про своє вільне майбутнє мріють у мирній Україні українські журналісти.

ПІДГОТУВАЛА ЛЮДМИЛА МАКЕЙ,
ФОТО НСЖУ

Більше на нашому каналі в  YouTube, та на сторінках у  Facebook, Instagram!