Олена Щербань: «Закохую українців в етнологію, відтворюючи історію»

Етнологиня, докторка історичних наук Олена Щербань із селища Опішня Полтавської області презентувала в Німеччині свою книгу «365 борщиків». Іще з дитинства пані Олена захопилася історією рідного села, буттям і традиціями українців. Із двохтисячних років почала досліджувати етнологію, випустила серію наукових праць, монографій, книг. Згодом створила Етно Садибу «Лялина Світлиця». Проводить етнофестивалі, присвячені борщу і весільній випічці. Про своє захоплення українською етнологією та культурними проєктами Олена Щербань розповіла в ексклюзивному інтерв’ю «Вістям».

ЖИТТЯ СЕЛА

– Пані Олено, коли ви зацікавилися україн­ською етнологією? Чим вас захоплює ця наука?

– Ще із 14 років я повідомила своїм батькам, що буду історикинею, що хочу навчатися в Полтавському національному педагогічному університеті імені В.Г. Короленка. Дякуючи батькам, після закінчення школи я таки вступила на історичний факультет зазначеного вишу. Від 2002 року працювала на Полтавщині в Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному. Тоді ж почала писати кандидатську дисертацію на тему «Гончарські школи», яку захистила у 2012 році. Тема докторської ди­сертації, захищеної у 2018-му – «Глиняний посуд у культурі харчування українців Наддніпрянщини». Жила і живу у цьому етнографічному середовищі з дитинства. Згідно із записами, я народилася в Малій Данилівці Дергачівського району Харківщини, але насправді – на хуторі поблизу Диканьки Полтавській області.

Я виросла у бабусі Марії Карпівни Яковенко. Вона родом із Диканського району. Бабуся змалку привчала мене до печі, домашнього господарства. І я малою до цього всього звикла. Піч у хаті, пироги з квасолею, хліб – це і є життя сільське, цікаве, це і є етнологія. А власне методика етнології – це дослідження у польових умовах, записи старожилів на певну тему. У більш свідомому віці я збирала конкретні матеріали для кандидатської та докторської дисертацій, і на сьогодні це стало основою декількох монографій – «Гончарні школи Опішні», «Глиняний посуд у культурі харчування українців», «365 борщиків від Олени Щербань». Мені дуже цікаво досліджувати побут і життя людей, традиції краю. Захоп­лююсь етнографічним процесом, народним буттям, сільською культурою – я це дуже люблю. Як жив народ, як розвивалася культура, тяжію і до гастрономічної культури.

– Ви народилися і живете на Полтавщині. З любов’ю говорите про свій рідний край. Що для вас означає культура?

– Моя Полтавщина – це моя батьківщина, мальовничий мій край. Вона у стереотипних уявленнях вважається духовною столицею. Все своє життя я мешкаю тут. Живу в селищі Опішня, за 16 кілометрів від місця мого народження. Українська культура – це моє єство, частина мене. Культура важлива, так само як мова та історія. Я все бачу через призму української культури, через призму українки, через призму моїх предків, мого роду. Цінність мого роду – свобода, гідність, честь, доброчесність, дружба, вірність, любов, добро, сім’я, плідність, діти, батьківщина, правда. Ось це для мене є українська культура.

ДОСЛІДЖЕННЯ ПОБУТУ

– Ви маєте багату добірку наукових праць, серію монографій, видання. Звідки черпаєте інформацію?

– Основним інструментом інформації є робота в полі, тобто спілкування. Не існує нецікавих людей. Дуже цінно натрапляти на таких «інформаторів», які ще пам’ятають, як, наприклад, готували певну страву їхні бабусі або дідусі. Етнографія – наука відносно молода. І з другої половини ХІХ століття, коли вона зародилася, етнографами були винятково чоловіки. Мине пів століття, коли жінки трішки додадуть своїх наукових досягнень. Саме через це гастрономічні дослідження не такі поширені, адже чоловіки небагато вивчали «борщиків» і «горщиків». Етнологія захоплює мене людьми. Це спосіб комунікації зі світом: я в світі; моє місце в світі; минуле, яке збереглося в усній народній пам’яті тощо.

Справжніх етнологів-дослідників, на жаль, дуже мало в Україні. У нас є лише два університети за цими напрямами, колективи науковців невеликі, але мають свої друковані органи, в яких вчені можуть повідомляти про свої здо­бутки. Я єдина практикуюча дослідниця-етнологиня на Полтавщині, Сумщині, Черкащині, в Запорізькій області. Докторка історичних наук саме за спеціальністю «Етнологія», яка безпосередньо займається цим напрямом. Я маю понад 200 наукових, науково-популярних публікацій. 5 монографій. Це зі мною до кінця життя, етнологія мене не відпус­тить, бо я не відпущу її. Я готова навчати інших, готова передавати свій досвід і знання. Це є у мене в планах.

Напрями моїх наукових напрацювань – етнографія, етнологія, український народний побут, матеріально-духовна культура, обрядова, звичаєва культура українців, гастрономічний аспект, гончарство,, народне мистецтво, весільний побут. Я люблю етнографічний період в історії і його відтворюю. Закохую інших у цей часовий проміжок. Життя-буття бабусь-прабабусь наших. Запрошую усіх бажаючих під своє наукове крило.

– Крім наукових напрацювань, ви також проводите традиційні фестивалі. А найголовніше – створили місце сили українського народу – Етно Садибу.

– У галузі етнології навчаюся від двотисячних років. Я дослідниця, збирачка, займаюся відродженням українських традиційних обрядів, звичаїв. У грудні 2010 року в селищі Опішня створила проєкт: Етно Садиба «Лялина Світлиця». Це три музеї, які є матеріальною спадщиною. Все починалося з однієї хати – Музею ляльки-мотанки. Зараз є ще кілька хатин – Музей живого хліба, Музей звареного борщу, керамічна хата, різд­вяна хата, весільна хата. Тобто, у мене є матеріальні речі, на базі яких я можу демонструвати всі ці обряди, звичаї. Не просто віртуально розповідати, а показувати. Там усе відбувається досить цікаво: у садибі вишиваємо, місимо хліб, варимо борщ, куштуємо смаколики та багато іншого. Етно Садиба відкрита для гостей. Раді будемо вас бачити, чути, раді обмінятися силою українців і українок.

Ми – незвичайний музей, відтворюємо свій унікальний музейний продукт. У нас можна і борщу поїсти з печі, і відпочити, і на ніч залишитись. Основна мета – передати свої знання за час нашого спілкування. Наштовхнути людей на дослідження своєї родової історії, культури, мови. Відвідують нас не лише українці, а й гос­ті з-за кордону. Працюють над цим проєктом я і моя родина. На сьогоднішнй день у нас немає найманих працівників, хоча ми цього потребуємо, нам потрібна допомога. Крім власного розвитку, заняття наукою, народження синів, я ще проводжу фестиваль.

2014 року, 13 серпня, відбувся перший етнофестиваль «Борщик у глиняному горщику». В 2023-му цей етнофестиваль відбувся уже дев’ятий раз. Під час першого заходу ми готували 12 видів борщу, а зараз приготували вже 90 різновидів. Запрошую усіх 10 серпня 2024 року на фестиваль «Борщик у глиняному горщику», де зваримо 100 різновидів борщу.

– Етно Садиба «Лялина Світлиця» з різноманітними хатами та музеями має значну кількість атрибутів. Які предмети побуту можна там побачити? Як ви їх збирали?

– Стосовно обладнання садиби – маю зараз 5 хат. Це окремі садиби, усі вони розташовані на одній території, наповнені старожитностями, любов’ю моєю, моїх дітей, мого чоловіка. У нас спеціально побудовані печі, різноманіття глиняного посуду. До речі, тема глиняного посуду дуже припадає мені до душі, моя улюб­лена тема, це те, що мене тішить, хочу передавати це іншим. Усе, що знаходиться в Етно Садибі, – це сімейні колекції, є речі з родин моїх пращурів, родин чоловіка, деякі ми докупили.

Садиба оздоблена рушниками, килимами, виробами з дерева. Чоловік багато і сам майструє, але в такому стилі, щоб це не виходило за межі етнографічного періоду. Іноді навіть важко відрізнити річ, яка зроблена моїм чоловіком, від історичної. Наприклад, якось він виготовив жорна, камінь використав само­бутній автентичний, а приробив до нього дерев’яні деталі. Люди завжди думають, що це старовинне, але воно новеньке. От навіть новий горщик береш, двічі-тричі зварила борщ у печі, і він вже як треба, засмалений.

– Крім серпневого фес­тивалю, присвяченого борщу, ви проводите й осінні фестивалі.

– Так. Доброю традицією стало влаштовувати кожну другу суботу жовтня «Коровай-фест» – фестиваль, присвячений випіканню весільного обрядового печива.

– Чи маєте бажання і надалі розширювати таку незвичайну Етно Садибу?

– Є у мене великі плани. Зараз дуже зацікавилася гастрономічною культурою. Є ідея, яку виношую в голові, і вірю, що вона буде втілена.Хочу відкрити в Опішному на базі своєї садиби Українську гастрономічну академію. Основна мета буде – здорова, плідна і довголітня нація. Загалом можна сказати, що я втілюю етнопроєкти і по-чесному провідна популяризаторка українських народних традицій, зокрема гастрономічних, на Полтавщині та Слобожанщині. До речі, з цікавинок, основною стравою українців є не борщ, а хліб – це зерно і всі похідні з борошна, все, що виготовляється із зерна.

ТИСЯЧА БОРЩІВ

– Нещодавно у Німеччині ви презентували свою книгу «365 борщиків». Скільки часу працювали над збіркою?

– У Німеччині, 18 жовтня 2023 року, я презентувала у Франкфурті книгу «365 борщиків» – одна з моїх монографій. Видання цікаве, популяризує Україну, зокрема, приготування борщу та інших страв. 365 борщів – це 365 різновидів до кожного дня. До кожного борщу у книзі додаються і окремі страви, наприклад, буряковий квас, сирівець, галушки, шпундра, мандрики тощо. Під час написання дотримувалась календаря і по сезонах, згідно з обрядами і звичаями українців, написала книгу. Понад 5 років працювала над нею. В мені сиділа ця ідея, всім розповідала про неї, а світ вона побачила тільки у вересні 2023 року. Наступний мій проєкт – «1000 і 2 борщики від Олени Щербань». Я запрошую всіх: долучайтеся і діліться своїми рецептами. Цю книгу я вже пишу.

– Різновидів борщу – велика кількість, і кожен рецепт унікальний. Який із них особливий для вас?

– Рецептів борщу існує рівно стільки, скільки гос­подинь і господарів його готують. Виділяють десятки мільйонів різновидів борщу, тому написати книгу на 1000 і 2 різновиди борщу складнощів не бачу. На мою думку, щось говорити про борщ можна, тільки дегустуючи його. Мій найулюбленіший – моєї мами. Хоч би який він був, моя мама Катерина готує його найсмачніше. Я знаю борщі зелені, білі, чорні, жовті, коричневі, червоні, з галушками, таранею, із щукою, коропом, із грушами, полуницею, черешнями і вишнями. З чим завгодно. Досліджуйте, будь ласка.

– Ви зазначаєте, що книга «365 борщиків» – не стільки кулінарна, як етнографічна.

– Саме так. Книга про Україну, про наше буття, про особливість, про борщ. Але ті, хто вміє куховарити, за моєю книгою зможуть приготувати ці страви. 365 різновидів. Чітких рецептів там немає, скільки пропорційного чого треба додавати, там – опис. Вона дійсно етнографічна. Я додаю до описів борщів етноматеріал стосовно періодів, коли готується цей борщ, на які свята, які обряди і звичаї пов’язані. Вона написана доступною легкою мовою для читачів, щоб їх не відлякати від етнографії, а навпаки – закохати і зацікавити.

– Серед ваших захоп­лень – іще і створення ляльок-мотанок. Як давно познайомилися з цією технікою?

– У 2010 році я відкрила Музей ляльки-мотанки. Їх я не досліджую, а мотаю. Найпростішим способом, із використанням ганчірок, ниток і ножиць. Вважаю, що це іграшка для дітей. Люблю ляльку-мотанку. До речі, запитайте у своїх пращурів, як у вашому роді її виготовляли. Це може бути для вас дуже цікавим відкриттям. Для мотанки я використовую лише нову тканину. Жодного сенсу мої ляльки не несуть, окрім того, що це забавка для дітей, хоча десь не без того. Моя лялька приносить плідність, це вже перевірено. До багатьох дівчат, які мотають зі мною ляльку-мотанку, потім через короткий проміжок часу залітає лелека.

МАРГАРИТА СОПІЛЬНЯК,
ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ ОЛЕНИ ЩЕРБАНЬ