Правосуддя проти війни: вироки за знущання над цивільними і зламане дитинство

Коли російські війська залишили Бучу навесні 2022 року, на вулиці Яблунській лежали тіла. Для мешканців це були сусіди, батьки, сини.

Для слідчих – докази. А для одного російського десантника, чия справа сьогодні слухається без нього, – вирок, який може переслідувати його все життя.

Солдат із Пскова

Назвемо його Іллею Соколовим. Йому 37 років. За документами – військовослужбовець повітряно-десантних військ росії, уродженець далекого Магадана, який кілька років мешкав у Пскові, місті, де базуються елітні десантно-штурмові полки.

Навесні 2022 року Соколов опинився в Україні – у складі підрозділу, що зайшов у Бучанський район Київської області. Село Андріївка, де він служив, понад місяць перебувало під контролем російських військ.

Саме там, згідно з матеріалами суду, він  разом з іншими військовими брав участь у діях, які  прокуратура кваліфікує як жорстоке поводження із цивільним населенням.

«Не рухайся…»

Увечері 26 лютого 2022 року, близько двадцять першої години Соколов разом з іншими солдатами зайшов на подвір’я будинку, де мешкала родина Олексія Марченка – цивільного, без зброї, без жодного зв’язку з армією.

Під час обшуку Соколов навів автомат на живіт чоловіка, демонстративно дослав патрон у патронник і наказав не рухатися.

Цей жест – рутинний для війни – для цивільного означав одне: повну втрату контролю над власним життям.

Через два тижні схожа сцена повторилася в іншому будинку. Цього разу – з Іриною Коваль, жінкою, на яку автомат навели вже в ділянку голови.

«Він питав, чи є в нас українські військові, – свідчила вона в суді. – Я боялася поворухнутися».

Камери, що не мовчать

Справу Соколова відкрили не лише через свідчення. Ключовим доказом стали відеозаписи з камер спостереження, на яких зафіксовано розстріл дев’яти беззбройних чоловіків на тій же вулиці Яблунській у Бучі.

Соколов був ідентифікований як один із військових, присутніх під час страт.

Судовий процес відбувається in absentia – без обвинуваченого. Він перебуває поза межами України і, ймовірно, під захистом російської держави.

«Наказ» як лінія захисту –  і її крах

Юристи з міжнародного кримінального права зазначають: такі справи мають значення далеко за межами України.

«Міжнародне гуманітарне право чітко визначає: погроза вбивством цивільного, навіть без фізичного насильства, вже є воєнним злочином», –  пояснює Анна Вайс, юристка з міжнародного кримінального трибунального права.

Посилання на накази командирів, за її словами, не звільняє від відповідальності.

«Женевські конвенції прямо засвідчують: якщо наказ є очевидно злочинним, солдат зобов’язаний його не виконувати. Це один із найважчих, але фундаментальних принципів після Нюрнберга».

Вирок, який не закінчує історію

Макарівський районний суд Київської області визнав Соколова винним у порушенні законів та звичаїв війни і засудив його до 11 років позбавлення волі.

Але цей вирок – радше символ, ніж фінал.

«In absentia – це сигнал, –  каже Валентина Парцхевич, експертка з міжнародного кримінального права. – Це означає: навіть якщо держава не видає своїх солдатів, їхні імена залишаються у правовому полі. І час працює проти них».

Пам’ять вулиці

Сьогодні на Яблунській тихо. Будинки відновлюють, дерева знову цвітуть. Але мешканці пам’ятають дні, коли автомат був аргументом, а життя – випадковістю.

Історія Іллі Соколова – це не лише історія одного солдата. Це історія про те, як війна перетворює наказ на злочин, а камери – на свідків.

І про те, що навіть за відсутності підсудного право на ім’я і відповідальність нікуди не зникають.

Їх вчили бути солдатами: як Україна судить за зламані дитячі долі 

У залі Солом’янського районного суду м.Києва того травневого ранку не було ані підсудного, ані його адвокатів. Але вирок, який тут зачитали, стосувався тисяч дітей, котрі зростали під російською окупацією в Криму, слухаючи розповіді про «героїв Росії» і навчаючись тримати автомат раніше, ніж підручник з історії України. 9 травня 2025 року суд визнав Дмитра Полковникова винним у порушенні законів і звичаїв війни. Як директор окупаційного «Регіонального центру з підготовки до військової служби та військово-патріотичного виховання», відомого як «Кримпатріотцентр», він роками формував у кримських підлітків лояльність до російської армії – структури, що веде війну проти їхньої держави. Полковников отримав 12 років позбавлення волі. Вирок буде виконано після його затримання.

«Нам казали: або ти з ними, або проти»

Аліна (ім’я змінено з міркувань безпеки) була ученицею 9-го класу в Сімферополі, коли її клас уперше повели на «військово-патріотичний захід».

«Нам показували фільми про чеченську війну, про “героїв Росії”, –  згадує вона. – Казали, що справжній чоловік має воювати. А якщо ти не хочеш – значить, ти зрадник».

В одному з таких фільмів, досліджених судом, Полковников постає як «ветеран першої чеченської кампанії і наставник молоді». Камера фіксує, як він говорить із підлітками мовою солдата, не педагога: про війну як честь, про армію як єдиний шлях «справжнього громадянина».

Для багатьох дітей це був не вибір, а примус, зазначають правозахисники.

«В окупації не існує нейтральної освіти, – пояснює юристка з міжнародного гуманітарного права Олена Марченко. – Коли держава-окупант формує світогляд дітей на користь власної армії, –  це не просто пропаганда. Це використання цивільного населення в інтересах воєнної машини».

Коли пропаганда стає воєнним злочином

Суд посилався не лише на фільми, а й на матеріали сайта «Кримпатріотцентру», статут організації та російські нормативні акти щодо «патріотичного виховання». Експертний висновок був однозначний: висловлювання Полковникова містили публічну агітацію за залучення дітей до служби в армії рф та глорифікацію агресії проти України.

За словами професора міжнародного кримінального права Михайла Савчука, справа має принципове значення.

«Міжнародне гуманітарне право прямо забороняє державі-окупанту вербувати або ідеологічно готувати дітей з окупованої території до служби у своїх збройних силах, — пояснює він. — Це порушує Женевські конвенції та може кваліфікуватися як воєнний злочин».

Уперше в українській судовій практиці пропаганда серед дітей визнана не просто інформаційним злочином, а складником воєнного.

Покоління, виховане на війні

Для багатьох родин у Криму «патріотичні центри» стали символом безвиході.

«Мій син повертався додому і казав, що Україна –  ворог, – розповідає Сергій, батько двох підлітків із Бахчисарая. – Я не знав, що йому відповісти, бо за будь-яке слово могли прийти».

Такі історії – не виняток. За оцінками правозахисних організацій, через системи мілітаризованого виховання в Криму пройшли десятки тисяч дітей.

І хоча Полковников не був єдиним архітектором цієї системи, його вирок став першим сигналом: відповідальність може наздогнати навіть тих, хто ховався за словами «виховання» і «традиції».

Правосуддя без підсудного

Сам Полковников на суд не з’явився. Він перебуває на території росії або окупованого Криму. Його судили заочно –  практика, що стала звичною для українських судів у справах про воєнні злочини.

«Це не символічні процеси, – наголошує Марченко. – Це юридичні факти, які формують доказову базу для міжнародних судів. І кожен такий вирок – цеглина у майбутньому трибуналі».

Після вироку

Для Аліни цей суд – не просто новина.

«Це означає, що те, що з нами робили, було неправильним не лише морально, а й за законом, – каже вона. – Ми не були “матеріалом для виховання”. Ми були дітьми».

І, можливо, саме це – головний сенс вироку: повернути дітям Криму право бути не солдатами, а просто дітьми.

Тетяна Володарська,
фото з відкритих джерел