Роздуми справжнього господаря з Дніпропетровщини (Фото)

Яким невимовним теплом віє від цих поетичних рядків, написаних поетом як наче про рідне село, адже хтось із мудреців давно сказав, що усі ми родом із села. Саме про наше українське село і про дорогу до нього ми слухатимемо і запишемо роздуми мудрого селянина, справжнього господаря у рідному його селі Чаплинці Петриківського району Миколи Івановича Росіцького, директора ТОВ «Екофілд». Слухатимемо з болем у серці, який передався нам від небайдужої до нашого буття людини.

«Якось їхав я до Чернівців по саджанці горіхів, дорога вела через наші Кринички і потім далі. Зупиняюсь, зупиняється ще один проїжджий, а я кажу: оце дорога на Європу, а він мені у відповідь: та ні, це дорога на Кривий Ріг, ямка на ямці. Це сталося, звичайно, не вчора, може за цей час щось і змінилося. Але потім зустрічалися подібні дороги і в інших областях України. А ми пересувалися, як на гуцикалках, і ображалися на тих, хто нами так не­дбало керує «у верхах». Хоча ще минулого року Прем’єр-міністр України озвучив цифру – 90% доріг відремонтовано. Тільки тепер запитаю – де?.

Та повернусь до рідного краю. Ми, депутати Петриківської райради, звернулись до обласного керівництва з проханням допомогти з ремонтом сільських доріг. І отримали відповідь: «Автомобільні дороги загального корис­тування місцевого значення Чаплинка – Улянівка, Улянівка – Дніпро – Хутірське, Хутірське – Лобойківка знаходяться на балансі департаменту житлово-комунального господарства та будівництва облдерж­адміністрації. Виконання капітального ремонту дорожнього покриття на зазначених автошляхах на сьогодні не передбачено, оскільки перелік автомобільних доріг загального користування місцевого значення, які першочергово потребують капітального ремонту асфальтового покриття, наразі сформований та затверджений». А далі сказано, що це буде внесено (мабуть, колись) до ямкового ремонту при настанні сприятливих умов.

Дивлячись на моє рідне село Чаплинку, ямковий ремонт уже не врятує вщент розтрощену асфальтівку, від якої тільки слід і лишився. Тут давно не торкались «професійні руки автодору». А про автомобільну дорогу Кам’янське – Петриківка – Магдалинівка, яка нібито є на балансі Служби автомобільних доріг у Дніпропетровській області ДП «Дніпропетровський облавтодор», будуть доведені до виконання роботи з ліквідації аварійної ямковості в межах виділеного фінансування, після настання сприятливих погодних умов та після закінчення робіт на міжнародних, національних та регіональних дорогах».

І все. Люди, ви свої, ждіть жданого. Ось так сільські депутати добилися справедливості!.. А в селі ж живуть трудящі з діда-прадіда, як і у нашому господарстві, йдуть що­дня на роботу, щоб виростити і зібрати урожай овочів і заробити для своєї сім’ї. Ми справно платимо податки до держбюджету. У нас з Магдалинівки їздять на роботу трактористи, для яких були куплені «Жигулі», але через два роки машину доконала дорога в наше село. Ми вже дочекались не ямок, як я бачив у Вінницькій області, а вже ями в 20 – 30 см, по яких не проїдеш більш як зі швидкістю 30 км/год., а це ж яка перевитрата пального, шалена забрудненість атмосфери вихлопними газами, невиправдано витрачений час і нерви. То хіба це не важливо по відношенню до трудящої людини?! У нашій Чаплинці близько 3000 жителів, але більшості з них скоро не стане, бо молоді цілими сім’ями виїжджають за кордон у пошуках кращого життя, а тут залишаться ті, кому доживати віку і тільки.

Ось такою може стати перспектива у колись багатолюдних українських селах. А на прикладі нашого товариства можу сказати: ми краще працюємо давно, з кожним роком усе більше застосовуємо новітні технології у вирощуванні овочевих культур, наша продукція вже конкурує з імпортною по якості. Та все частіше ловлю себе на думці, що скоро нікому буде її вирощувати і нікому буде її споживати, хоча не хочеться вірити, що увесь світ забуде наш най­смачніший український борщ. Біда!.. Бо якщо державі нашій не буде діла до умов життя у селах. А нам же хочеться займатися улюбленою справою, ось уже висадили суперранню капусту, підготовляємо плантації для інших овочевих культур, розсада яких підростає у теп­лицях. Зберігаємо традицію, вважаю, що добру, – годувати робітників смачними обідами; з кожним роком у нас збільшується фонд заробітної плати; до нас на сезонну роботу охоче йдуть люди з ближніх сіл і ра­йонів. Ми це цінуємо. То хіба ми, селяни, не заслуговуємо уваги від нашої держави, щоб не перетворювались молоді і здорові українці на заробітчан для інших держав, хай би краще вкладали свій розум у добрі справи на прабатьківській землі.

Взяти хоча б цей рік. Таке відчуття, що наші можновладці тільки й живуть одними виборами. До простого народу таке ставлення, ніби його й немає. Може, вже пора на отих бігбордах не мертві портрети малювати так званих народолюбців, а хоча б одного (для науки) повісити живого, хто знущається з держави і її народу, дбаючи тільки про власний грошовий лантух, допоки є «можливість», а до людей йому байдуже, по яких вони дорогах ходять чи пересуваються у XXI столітті, а нам розказують про багату і красиву Європу й обіцяють, що у нас теж так колись буде. А ніхто не каже, скільки мільйонів українців цього ніколи не побачать у своїй багатій надрами державі.

І це нікому, як виявляється, не болить і совість теж не мучить, мабуть, її просто не дано мати. Тому наші сільські дороги можуть бути не запланованими для так званого «ямочного» ремонту за відсутності фінансування або просто за відсутності контролю за виконанням дорученого українським урядом. А вже за нові дороги нічого й мріяти селянам. Тож як образливо за нас, за найпрацьовитішу націю, за найкращу у світі землю. Хто б не приїздив до нас на розглядини, дивуються нашим чорноземам, нашим полям, які я бачу щодня, коли зупиняюсь перед черговою сантиметрів 20 – 30 ямою, яку ніяк об’їхати через зуст­річний транспорт, щоб душу відвести, як-то кажуть, подивлюсь на густо-зелену пшеницю чи ріпак і подумаю: це ж яка нелегка праця вкладена тут моїми земляками-хліборобами! До нас і маршрутки не ходять, бояться наших доріг. У великих містах є підприємства, до них потрібні капітальні асфальтівки, а нам, селянам, тільки й залишається праця на землі та ще віра «в доброго царя».

Якось так. А я – селянин, і цим усе сказав. «Хочу жити в рідній Україні, в рідному селі з гарними дорогами і щасливими людьми. Хіба це так багато?! Тож і роблю все, щоб українське село не вмирало.

Ваш Микола Росіцький, родом із Чаплинки Петриківського району».

Лілія Данилюк,

фото автора