Степан Лісовий: завжди був «не такий, як усі»

Він «не такий», починаючи від самого народження на Різдво у 1937 році й завершуючи професією фотокореспондента у Вінницькому політехнічному університеті. Бачить красу там, де для інших – «та це ж просто павутиння…» Любить Україну, пише про неї коротенькі замальовки, за що навіть отримав премію від радіо «Свобода».

Мрія ­здійснилась

Степан Степанович, не стомлюючись, повторює, що життя – це загадка, диво, неймовірна таємниця. Дочка Олена каже: «Я йому вірю, бо він – мій батько». Саме вона відкрила нам дещо з цих «неймовірних таємниць». Степан Степанович мешкає у Вінниці, має лише сім класів освіти, що не завадило йому йти творчим шляхом. Він мріяв стати фото­художником, але спочатку довелось попрацювати слюсарем, оператором у газовому господарстві. Мрія здійснилася після 40 років разом із придбанням фотоапарата: був фото­кореспондентом у технікумі, потім в університеті. Багато знімав і водночас почав писати про своє дитинство, рідних, знайомих і незнайомих людей. За словами дочки, одна з особливостей його характеру – це відкритість, а також повага й непідробний інтерес до співбесідника. Люди й досі відчувають це, тож не дивно, що самі починають розповідати про наболіле або щось веселе чи надзвичайне. До речі, замальовки народились після пропозиції Лісовому створити подарункове видання, ілюст­роване його фотороботами, аби кожна людина змогла побачити красу рідної держави. На жаль, до сьогодні книга – у проекті, а сам автор сподівається, що за сприятливих умов вона дійде до широкого загалу.

Дещо з творчості…

Ця замальовка, швидше за все, народилася під час подорожі.

–  В’ється дорога. Густий спориш поріс по ній. Поруч річечка блукає в рогозі. Колись тут був місток. Був – і нема його. З води стирчать гнилі палі. Над ними зажурилась стара, майже без гілля, вільха. На її верхівці усівся крук і лиховісно тлумачить мені, що фотокору нічого тут робити. «Поглянь – я твій», – шепочу дивосвіту. І вітер дмухає в лице. І хвилями прогинаються хліба. І жайворонок бога хвалить. І вода мерехтить, клекоче – оповідає нескінченні дрібниці життя сумним палям та впертому камінню.

Ну, а цю історію, відчайдушно-відверту, з густим присмаком гумору,  Степану Степановичу розповів знайомий.

– Надумав я на Різдвяні святки подарувати своїй бабі комірець з лисячого хутра. Одягаю новенький, ще жовтий кожух, відриваю від старої куфайки рукав, беру рушницю та й іду до могили, що серед ланів. Там ще літом запримітив лисячу нору. При­йшов. Щоб викурити з «хатки» руду, стаю навколішки перед норою, засовую туди рукав, дістаю сірники. Тільки чиркнув, як щось гахнуло і тисячі голок пронизали тіло. Подумалось, що вибухнула міна і зараз буду помирати. Чекаю, а смерть не йде… Піднімаю голову, щоб глянути на свої ноги, а тут чужі підбігають. Падає поруч чоловік навколішки, перевертає мене на бік і белькоче: «Ой, господи, що я наробив, через цю заметіль тебе за лиса сприйняв. Тільки не помирай, я швиденько дотягну тебе до лікарні». Тут я зрозумів, у яку частину тіла влетів заряд свинцю… Палата. На другий день після операції хірург дає мені три дробини і каже: «Старенький ви і я не можу відразу кромсати те місце, де застрягла картеч. Будете ходити до нас через день, а зараз, якщо можете, чимчикуйте до своєї баби». Не йду – волочу ноги, бо добряче пече. По дорозі завертаю до новоспеченого «кума» і прошу стакан горілки, щоб змога була добратись додому. Запрошують до хати, лаштують на ліжку, бо сісти не можу, присовують стіл. Кепкуючи один з одного, «засиділись» допізна, аж поки моя баба не відшукала мене. Через день дибаю в лікарню, знаходжу хірурга і прошу його, щоб по одній дробині діставав з мене, бо дуже сподобався новий «кум» – після операції щиро мене пригощає. «Добре», – сміється хірург. Той зимовий місяць був, можливо, найщасливішим і у моєму житті.

Наталія Терентьєва,

фото з архіву сім’ї Лісових