Сумним набатом в селах і містах Дніпропетровщини звучать слова: «Герої не вмирають!»
Був ранок 31 березня 2023 року. До зали засідань Васильківської селищної ради, що на Дніпропетровщині, першим із запрошених зайшов статечний чоловік із двома дівчатками – старшенькою (дочкою) і зовсім маленькою (онукою), поклав на стіл фотографію, з якої дивився на нас, як живий, молодий солдат. У мене стиснулося серце, не стримувались сльози. То прийшов батько, щоб отримати орден «За мужність» свого сина (посмертно).
І заговорив Володимир Олександрович Гольцев так: «Мій син Віталій пережив дві операції, був інвалідом, але в перші дні війни уже перебував у теробороні, а потім, після навчання у військовому центрі, пішов добровольцем на фронт захищати рідну землю. 7 липня 2022 року загинув під Краматорськом. А йому ж було тільки 29. Овдовіла молода дружина Світлана, осиротіла донечка Софійка, осиротів і я. Тепер він лежить поруч із давно померлою своєю мамою на васильківському кучугурянському кладовищі – наш син Віталій Гольцев, позивний «Снайпер»».
Відкрив печальну церемонію голова Васильківської селищної ради Сергій Володимирович Павліченко, звертаючись до присутніх: «Сьогодні від імені нашої Української держави ми вручаємо ордени «За мужність» трьом нашим землякам, які віддали життя за малу батьківщину, де народилися, і за велику Батьківщину – Україну. Вони першими пішли на війну, першими і полягли молодими. Важко знайти слова, щоб притишити біль утрати їхнім рідним. Але ми всі схиляємо голови і перед батьками, які виховали своїх синів справжніми патріотами. «Герої не вмирають», їм жити в людській пам’яті довіку».
Важливі слова сказав і начальник першого відділу СРТЦКСП майор Максим Ігоревич Стужук: «Наш обов’язок – зберегти пам’ять про наших захисників і будьмо достойними їхнього подвигу!»
Сергій Володимирович і Максим Ігоревич вручили ордени «За мужність» – батькові за сина-солдата, снайпера Гольцева Віталія Володимировича, 1993 року народження, який загинув 7 липня 2022 року; дружині за чоловіка, солдата-гранатометника Фоменка Павла Руслановича, 1994 року народження, який загинув 19 квітня 2022 року; батькові за сина-солдата Яскулу Євгена Анатолійовича, 1982 року народження, який загинув 8 червня 2022 року.
Хвилиною мовчання і Гімном України закінчився той печальний ранок 31 березня 2023 року. А я ще змогла поговорити з рідними. Анатолій Миколайович Яскула, тримаючи в руках синову нагороду, схвильовано мовив: «Загинув мій Женя на Харківщині, під Карнаухівкою, у свої тільки 39, залишились дві дочки без батька, а я – без сина. А він же ще у 2014-2015 роках пішов добровольцем захищати Донбас, був поранений, і 24 лютого добровольцем пішов на війну, за Україну. Тепер лежить поруч зі своїми побратимами, котрі полягли за рідну землю ще у 2014-му».
«Я Сніжана, дружина Павла Руслановича Фоменка. Залишилася вдовою з двома нашими синочками – 4 і 2 роки. 13 квітня у мого Паші був день народження, а 19 квітня він загинув. А було ж йому тільки 28 років. Навчався на агронома, потім служба в армії, а далі вирішив піти служити за контрактом і віддав життя за Україну. Доля у нього була сирітською ще з дитинства – не було батька, мама рано померла, виховав його дитячий будинок. Тепер і наші синочки ростимуть без тата свого, вічно молодого на сімейних фотографіях».
Тож нехай ніколи не заростають стежки до могил полеглих захисників Української держави, а рідна земля нехай буде їм неважкою.
Лілія Данилюк,
ЗАСЛУЖЕНА ЖУРНАЛІСТКА УКРАЇНИ
