Теплі спогади про земляка: «Мої слова засвідчуються зорями» (Фото)
Для молодого покоління любителів поетичного слова прізвище «Маловик» звучить, напевно, вже як легенда, сповнена романтики й високого духовного злету. 28 травня виповнилося 50 років з дня смерті Григорія, якого я знав як неповторного, талановитого поета, журналіста, всебічно обдаровану людину.
Григорій Маловик був чи не найяскравішою особистістю серед усіх людей, які зустрічалися на моєму життєвому шляху. Природою в ньому було закладено стільки енергії, оптимізму й життєлюбства, таланту й духовного піднесення, одне слово, стільки всього, що, здавалося б, цієї людини вистачить на добру сотню літ. Що вона прийшла у цей світ, щоб створити велике, невмируще. Творити Добро і Красу.
Однак доля чомусь повелася з Маловиком несправедливо, жорстоко. Відвела йому неповних 30 років. Усього лише 30! Та й цей, такий короткий період виявився настільки насиченим, сповненим глибокого змісту й добрих вчинків, що інші не мали б їх і за 60 років. Григорій Маловик залишив яскравий слід у житті, в серцях і душах людей, які його знали. Він, як та зірка, що вже згасла, а світло від неї все йде і йде до сердець людей…
Маловика вже півстоліття немає на цьому світі, а мені все ще не віриться в це. Буваючи інколи в Дніпрі, я з дивним передчуттям вдивляюся в обличчя перехожих: а що, як раптом десь на гамірному проспекті чи в іншому кутку міста побачу таке знайоме, дороге обличчя?..
«Ну от і зустрілися, друже! Я ж бо вірив, що ти живий!..» – скажу йому.
Я познайомився з Григорієм Маловиком дещо незвично. Звів нас Микола Вінграновський, чудову поезію якого ми полюбили, познайомившись із нею на сторінках тодішньої «Літературної газети» ще у квітні 1961 року. Тобто, звів нас не сам поет особисто, а його поезія, якась несподівана, модерна…
Якось під час розмови з одним студентом про стан сучасної поезії я довідався, що є в гуртожитку філологів, тобто в тому, де ми жили, один товариш, який зустрічався з Вінграновським особисто. Мій співбесідник пообіцяв сповістити мені, як тільки цей студент з’явиться тут – на даний час він перебував десь на лікуванні.
Минуло чимало часу, перш ніж я зустрівся з ним. Це і був Григорій Маловик. Він уже навчався на останньому курсі філологічного факультету і водночас працював на обласній студії телебачення редактором сільськогосподарських передач. Здоров’я, на жаль, підводило. Григорій був міцним, широкоплечим юнаком, середнім на зріст, із приємним відкритим обличчям, що час від часу освітлювалося щирою посмішкою.
Ми поспілкувались. Я запитав, чи справді він знайомий із Миколою Вінграновським?
– Так, знайомий, – відповів Григорій. – А чому це тебе цікавить? Читав його вірші?
– Колись моїм кумиром був Володимир Сосюра, а тепер іще й Вінграновський, – пояснив я. – І навіть значно більше…
– Певно, це сталося після виходу в світ «Літературної газети» зі сторінкою його віршів? – перепитав Григорій.
– Саме так, – відповів я, – і тепер не знаю кращого поета, ніж Вінграновський. Він же ще й кінорежисер, актор.
– Точно так трапилося й зі мною, – весело відповів Григорій. – Чудовий, неповторний поет, на жаль, чомусь рідко друкується, та будемо сподіватися, що він ще себе покаже… Талант, геній!..
Далі ми облюбували якийсь затишний куток, і Григорій мало не півдня розповідав, як познайомився з Миколою (так він його завжди називав). Виявляється, той, за фахом кінорежисер, минулої осені приїздив до Дніпра (тоді ще Дніпропетровськ) підтримати акторів із місцевих театрів для свого майбутнього фільму. Завітав і на обласну студію телебачення, де Григорій з ним і познайомився. Їхній приязні посприяло ще й те, що Маловик боготворив О. П. Довженка, а Вінграновський був учнем великого майстра. Він закінчив ВДІК.
Я не розповідатиму про знайомство двох поетів, маю намір написати окрему статтю про Миколу Вінграновського, з яким через багато літ потому частенько довелося спілкуватися й мені. Пощастило ж!
Надалі ми досить часто спілкувалися з Григорієм. Майже щоразу він читав мені свої нові вірші, я йому показував свої, хоча й соромився, що вони недосконалі, примітивні. Григорій радив працювати і працювати над словом, знаходити нові теми, свіжі художні засоби, щоб вірш був відкриттям чогось нового.
– Працюй над словом, друже, – радив мені Маловик. – Не святі ж горшки ліплять. Завжди пам’ятай слова Маяковського: «Поэзия – та же добыча радия…» Думаєш, мені було легко?
Чим більше я спілкувався з Григорієм, тим більше пізнавав його, захоплювався цією непересічною самобутньою людиною.
Народився Григорій у селі Новов’язівське, тоді ще Юр’ївського, а згодом Павлоградського району. Мати працювала в колгоспі, батько загинув на фронті. По закінченні десятирічки Григорій деякий час працював у рідному селі, потім – у районній газеті. Там він швидко зарекомендував себе як талановитий, але принциповий, сказати б, войовничий правдолюб. Його гострі, просто вбивчі кореспонденції були спрямовані проти бюрократів, горе-керівників, ледарів та злодюг. Доходило до того, що навіть редактор пробував якось стримувати правдолюба, мовляв, районне начальство незадоволене…
– А я по-іншому не можу, – відповідав молодший, але впертий журналіст.
І таким він лишався завжди: і коли в райкомі комсомолу працював, і коли навчався, і як на студію телебачення прийшов. А ось про людей праці, простих сільських трударів Григорій умів розповідати надзвичайно щиро, з душевним теплом і захопленням, якось аж урочисто, святково.
А які вірші писав: ліричні, філософські, сповнені любові до рідного краю, до людей! І читав їх чудово, артистично.
Якби не така рання смерть, Маловик, без сумніву, поповнив би блискучу плеяду українських майстрів слова.
Знаю чимало поетів, які, на мій погляд, пишуть вірші, сказати б так, для розваги. Це для них як хобі. Маловик же був поетом-борцем із чіткою громадянською позицією. Так само і в журналістиці, і в житті. Ця людина була несхитна в своїх переконаннях, ніколи не поступалася в своїй правоті, бо керувалася поняттями Честі, Високої гідності, жила за законами Правди, Добра і Краси. Мала багато друзів.
Маловик – це могутня бійцівська натура, пристрасна і невгамовна. Його характер – сталь і ніжність. І не інакше. Маловик – людина на всі часи. Його неважко уявити лихим павлоградським гусаром часів нашестя Наполеона; відчайдушним запорізьким козаком; живим, не кіношним Іваном Орлюком – славним довженківським героєм – солдатом, якого в кіно зіграв М. Вінграновський. Бачу його вчителем, керівником, агрономом…
Спілкування з такими людьми як Маловик були для мене, ніби другим університетом, своєрідною школою життя. Ще й тепер, коли виникають труднощі, потрапляєш часом у складні життєві ситуації, чи стаєш хоча б свідком їх, то перше, що спадає на думку, це: «А як би тут повівся Григорій? Він би не здався, знайшов би вихід і переміг. Завдяки несхитній силі волі, розуму, інтуїції…»
…Григорій Маловик був великою надією української поезії. «Як багато міг би дати для української поезії цей талановитий юнак», – писав про нього відомий поет, наш земляк із Межової Василь Мисик. Та й те, що встиг зробити Григорій, не забудеться, не зів’яне, воно збагатило нашу літературу.
Володимир Процан,
член НСЖУ, смт Покровське
