Теплі спогади про земляка: «Мої слова засвідчуються зорями» (Фото)

Для молодого покоління любителів поетичного слова прізвище «Маловик» звучить, напевно, вже як легенда, сповнена романтики й високого духовного злету. 28 травня виповнилося 50 років з дня смерті Григорія, якого я знав як неповторного, талановитого поета, журналіста, всебічно обдаровану людину.

Григорій Маловик був чи не найяскравішою особистістю серед усіх людей, які зустрічалися на моєму життєвому шляху. Природою в ньому було закладено стільки енергії, оптимізму й життєлюбства, таланту й духовного піднесення, одне слово, стільки всього, що, здавалося б, цієї людини вистачить на добру сотню літ. Що вона прийшла у цей світ, щоб створити велике, невмируще. Творити Добро і Красу.

Однак доля чомусь повелася з Маловиком несправедливо, жорстоко. Відвела йому неповних 30 років. Усього лише 30! Та й цей, такий короткий період виявився настільки насиченим, сповненим глибокого змісту й добрих вчинків, що інші не мали б їх і за 60 років. Григорій Маловик залишив яскравий слід у житті, в серцях і душах людей, які його знали. Він, як та зірка, що вже згасла, а світло від неї все йде і йде до сердець людей…

Маловика вже півстоліття немає на цьому світі, а мені все ще не віриться в це. Буваючи інколи в Дніпрі, я з дивним передчуттям вдивляюся в обличчя перехожих: а що, як раптом десь на гамірному проспекті чи в іншому кутку міста побачу таке знайоме, дороге обличчя?..

«Ну от і зустрілися, друже! Я ж бо вірив, що ти живий!..» — скажу йому.

Я познайомився з Григорієм Маловиком дещо незвично. Звів нас Микола Вінгранов­ський, чудову поезію якого ми полюбили, познайомившись із нею на сторінках тодішньої «Літературної газети» ще у квітні 1961 року. Тобто, звів нас не сам поет особисто, а його пое­зія, якась несподівана, модерна…

Якось під час розмови з одним студентом про стан сучасної поезії я довідався, що є в гуртожитку філологів, тобто в тому, де ми жили, один товариш, який зустрічався з Вінграновським особисто. Мій співбесідник пообіцяв сповістити мені, як тільки цей студент з’явиться тут — на даний час він перебував десь на лікуванні.

Минуло чимало часу, перш ніж я зустрівся з ним. Це і був Григорій Маловик. Він уже навчався на останньому курсі філологічного факультету і водночас працював на обласній студії теле­бачення редактором сільськогосподарських передач. Здоров’я, на жаль, підводило. Григорій був міцним, широко­плечим юнаком, середнім на зріст, із приємним відкритим обличчям, що час від часу освітлювалося щирою посмішкою.

Ми поспілкувались. Я запитав, чи справді він знайомий із Миколою Вінграновським?

— Так, знайомий, — відповів Григорій. — А чому це тебе цікавить? Читав його вірші?

— Колись моїм кумиром був Володимир Сосюра, а тепер іще й Вінграновський, — пояснив я. — І навіть значно більше…

— Певно, це сталося після виходу в світ «Літературної газети» зі сторінкою його віршів? — перепитав Григорій.

— Саме так, — відповів я, — і тепер не знаю кращого поета, ніж Вінграновський. Він же ще й кінорежисер, актор.

— Точно так трапилося й зі мною, — весело відповів Григорій. — Чудовий, неповторний поет, на жаль, чомусь рідко друкується, та будемо сподіватися, що він ще себе покаже… Талант, геній!..

Далі ми облюбували якийсь затишний куток, і Григорій мало не півдня розповідав, як познайомився з Миколою (так він його завжди називав). Виявляється, той, за фахом кіно­режисер, минулої осені приїздив до Дніпра (тоді ще Дніпропетровськ) підтримати акторів із місцевих театрів для свого майбутнього фільму. Завітав і на обласну студію телебачення, де Григорій з ним і познайомився. Їхній приязні посприяло ще й те, що Маловик боготворив О. П. Довженка, а Вінграновський був учнем великого майстра. Він закінчив ВДІК.

Я не розповідатиму про знайомство двох поетів, маю намір написати окрему статтю про Миколу Вінграновського, з яким через багато літ потому частенько довелося спілкуватися й мені. Пощастило ж!

Надалі ми досить часто спілкувалися з Григорієм. Майже щоразу він читав мені свої нові вірші, я йому показував свої, хоча й соромився, що вони недосконалі, примітивні. Григорій радив працювати і працювати над словом, знаходити нові теми, свіжі художні засоби, щоб вірш був відкриттям чогось нового.

— Працюй над словом, друже, — радив мені Маловик. — Не святі ж горшки ліплять. Завжди пам’ятай слова Маяковського: «Поэзия — та же добыча радия…» Думаєш, мені було легко?

Чим більше я спілкувався з Григорієм, тим більше пізнавав його, захоплювався цією непересічною самобутньою людиною.

Народився Григорій у селі Новов’язівське, тоді ще Юр’ївського, а згодом Павлоградського району. Мати працювала в колгос­пі, батько загинув на фронті. По закінченні десятирічки Григорій деякий час працював у рідному селі, потім — у районній газеті. Там він швидко зарекомендував себе як талановитий, але принциповий, сказати б, во­йовничий правдолюб. Його гострі, просто вбивчі кореспонденції були спрямовані проти бюрократів, горе-керівників, ледарів та злодюг. Доходило до того, що навіть редактор пробував якось стримувати правдолюба, мовляв, районне начальство незадоволене…

— А я по-іншому не можу, — відповідав молодший, але впертий журналіст.

І таким він лишався завжди: і коли в райкомі комсомолу працював, і коли навчався, і як на студію телебачення прийшов. А ось про людей праці, простих сільських трударів Григорій умів розповідати надзвичайно щиро, з душевним теплом і захопленням, якось аж урочис­то, святково.

А які вірші писав: ліричні, філософські, сповнені любові до рідного краю, до людей! І читав їх чудово, артистично.

Якби не така рання смерть, Маловик, без сумніву, поповнив би блискучу плеяду українських майстрів слова.

Знаю чимало пое­тів, які, на мій погляд, пишуть вірші, сказати б так, для розваги. Це для них як хобі. Маловик же був поетом-борцем із чіткою громадянською позицією. Так само і в журналістиці, і в житті. Ця людина була несхитна в своїх переконаннях, ніколи не поступалася в своїй правоті, бо керувалася поняттями Честі, Високої гідності, жила за законами Правди, ­Добра і Краси. Мала багато друзів.

Маловик — це могутня бійцівська натура, пристрасна і невгамовна. Його характер — сталь і ніжність. І не інакше. Маловик — людина на всі часи. Його неважко уявити лихим павлоградським гусаром часів нашестя Наполеона; відчайдушним запорізьким козаком; живим, не кіношним Іваном Орлюком — славним довженківським героєм — солдатом, якого в кіно зіграв М. Вінграновський. Бачу його вчителем, керівником, агрономом…

Спілкування з такими людьми як Маловик були для мене, ніби другим університетом, своєрідною школою життя. Ще й тепер, коли виникають труднощі, потрапляєш часом у складні життєві ситуації, чи стаєш хоча б свідком їх, то перше, що спадає на думку, це: «А як би тут повівся Григорій? Він би не здався, знайшов би вихід і переміг. Завдяки несхитній силі волі, розуму, інтуїції…»

…Григорій Маловик був великою надією української поезії. «Як багато міг би дати для української поезії цей талановитий юнак», — писав про нього відомий поет, наш земляк із Межової Василь Мисик. Та й те, що встиг зробити Григорій, не забудеться, не зів’яне, воно збагатило нашу літературу.

Володимир Процан,

член НСЖУ, смт Покровське