У Дніпрі розповіли, як Яворницький урятував картину Рєпіна (Фото)
У Дніпрі у Садибі Дмитра Яворницького лекцією відзначили 175-ліття від дня народження художника Іллі Рєпіна, з котрим історик товаришував майже півстоліття. «Я всегда высоко чтил, теперь чту и никогда не перестану чтить Вас, как автора «Бурлаков», «Грозного» и «Запорожцев», и всегда гордился и буду гордиться Вами как моим земляком», – написав якось Дмитро Іванович Іллі Юхимовичу. Їх єднали Харківщина, де обоє народились, і цікавість до української старовини та етнографії. А поштовхом для дружби стала картина.
ЇХ ЗВІВ ШЕВЧЕНКО
Ілля Рєпін народився 5 серпня 1844 року в Чугуєві на Харківщині. З батьківського дому він поїхав у 16 – йому, вже знаному в місті талановитому іконописцю, запропонували вигідну роботу в кочовій іконописній майстерні, проте зв’язок із рідними місцями, українською культурою художник зберіг на все життя.
І ось одного дня 1878 року Рєпін перечитав знаменитий лист запорозьких козаків турецькому султанові (вірніше – його копію, чи то справжню, чи то вигадану, адже оригінал не зберігся) і задумав написати на його основі велике полотно. Упродовж кількох років він збирав матеріали для цього: читав; подорожував Україною, замальовуючи натуру; робив ескізи, проте твір ніяк не народжувався. Можливо, художник і залишив би свою ідею, якби одного дня не натрапив на Дмитра Яворницького, відомого знавця української минувшини. Той до 1884 року викладав історію у Харкові, але після серії успішних лекцій «Про запорозьких козаків» його позбавили права працювати у цьому місті, тому наступного року історик переїхав до Петербурга. У березні 1886 року Рєпін побачив Яворницького на заході, присвяченому Шевченку, і сам підійшов до нього, щоб познайомитися. Так розпочалася їхня спільна праця й приязні стосунки, край яким поклала смерть маляра.
УСЕ ДО ПОСЛУГ РЄПІНА
Історик і художник почали навідувати один одного й говорити про запорожців. «К услугам Репина была вся моя коллекция, которую я перевез из Харькова в Петербург: оружие; жупаны; «сап’янці» (сафьяновые сапоги); «люльки-носогрійки», «люльки обчиські», т.е. люльки товарищеские, с чубуками в три аршина длины, которые запорожцы раскуривали, лежа на животах; графин, выкопанный с «горілкою»… даже череп запорожца, с молодыми, крепкими зубами», – згадував Яворницький. До речі, цей «симпатичный черепочок», молоді зуби якого «дісталися» одному з персонажів картини, Ілля Юхимович просив йому подарувати, на що Яворницький лише віджартувався: «Себе дороже выйдет!»
Історик не лише консультував маляра, але й підшукував моделей для персонажів картини й сам позував для неї. Побачивши зі спини катеринославського поміщика Георгія Алексєєва, Рєпін сказав, що йому потрібна для твору така потилиця, «яка створювалася віками». Губернський предводитель дворянства відмовився позувати спиною, тоді Яворницький вдався до хитрощів: запросив Алексєєва у гості й посадив розглядати колекцію монет так, щоб Рєпін міг добре бачити його потилицю й непомітно її замалювати.
Після 11 років роботи, 1891-го полотно «Запорожці пишуть листа турецькому султану» розміром 203х358 см було завершено. Його придбав російський імператор Олександр ІІІ. Нині картина зберігається у фондах Державного Російського музею.
Ще до закінчення роботи над першим варіантом, у 1889 році Ілля Юхимович розпочав другий, значно менший за розмірами. У 1897 році це полотно, так і не завершене, купив колекціонер Третьяков. У 1932 році його передали до Харківського художнього музею, окрасою якого воно залишається дотепер.
«ЧТО ВАМ СТОИТ СЕСТЬ В ВАГОН?»
Востаннє Яворницький і Рєпін бачилися в грудні 1898 року, на похороні Павла Третьякова. Невдовзі Дмитро Іванович переїхав до Катеринослава, куди неодноразово у листах кликав Іллю Юхимовича.
«Как бы мне хотелось увидеть Вас, дорогой мой Илья Ефимович, и вспомнить былое! Не найдете ли возможным как-нибудь приехать в Екатеринослав и посмотреть мой музей? Тут много для Вас материала; тут же и мой запорожский куринь, где во всякое время могли бы найти приют и внимание хозяина. А что Вам стоит сесть в вагон и приехать?» – писав Яворницький художнику в жовтні 1910 року. Рєпін у відповідь висловлював бажання якось приїхати, проте це гостювання так і залишилося мрією обох.
Наталія Рекуненко,
фото з відкритих Інтернет-джерел
