У Дніпрі відкрили виставку мюнхенського українця

Уже 22 роки заслужений художник України Станіслав Фоменок живе в Європі, проте цієї осені вирішив улаштувати в Дніпрі свою велику персональну виставку, присвячену 50-річчю творчої діяльності. «Вісті» поцікавилися, що спонукало маляра поїхати з країни, як йому живеться в Мюнхені і чи не думає про повернення на батьківщину.

НОСТАЛЬГІЧНА ВИСТАВКА

– Станіславе Федоровичу, чому саме у Художньому музеї Дніпра Ви вирішили відкрити ретроспективну виставку?

– Я у цих же залах у 1981 році, коли мені було 40, робив свою першу персональну виставку. Минуло вже 36 років! І ось я думаю: мабуть, таки треба приїхати й зробити знову, ну, я не можу сказати, що вже фінальну виставку… У мене залишилося в місті дуже багато старих робіт, я й нові привіз – ті, що написав у Німеччині, Франції, мандруючи країнами Європи, відпочиваючи.

– Тут Ви не тільки виставлялись уперше, а й навчалися. Напевно, відчуваєте ностальгію, коли заходите сюди?

– Так, після закінчення школи в рідному Нікополі я вступив до Дніпропетровського художнього училища, яке розміщувалося в будівлі музею. Є ностальгія, спогади про ті часи, роздуми… Це і виставка така – ностальгічна.

– Що Вас спонукало обрати професію художника?

– У нашій хаті жив квартирант, і він малював. А я ще малий був, у першому чи другому класі; спостерігав, як він малює, і якось воно мене захопило. Через 3 роки пішов до Палацу піонерів до ізостудії. І в школі малював, готував стінгазету. А потім закінчив художнє училище і Київський художній інститут.

– Батьки схвалювали Ваш вибір?

– Мати була вчителькою, ближче до культури, тому не заперечувала. А батько працював на заводі, в гарячому цеху, і не хотів, аби я малював, мріяв, щоб пішов по його стопах.

«БЕЗ МОРЯ – НЕ МОЖУ!»

– Як Ви опинилися в Мюнхені?

– Після розвалу Сою­зу три роки не знав, що робити, як бодай щось заробити. Потім почав шукати вихід: виїжджав до Югославії, Польщі, Угорщини, продавав там свої картини. А у Франкфурті жив двоюрідний брат моєї дружини, він надіслав нам запрошення. І так поїхали один раз, другий, третій… Думав: залишуся на півроку, на рік, попрацюю. Почав виставляти там свої роботи. Але щороку приїздив до України. А тут не кращає, й я залишаюся ще на рік, і ще. І вже залишився на 22 роки. Ось так і «гойдаюся» туди-сюди.

– Не думаєте про повернення?

– Я до цього часу залишаюся громадянином України, але що мене тут чекає? Які у мене тут будуть матеріальні можливості, чи зможу літати до інших країн, бувати на морі? А я – щороку на морі, бо без нього не можу! Наприклад, цьогоріч місяць був на Сейшелах, потім іще місяць відпочивав в Італії, біля Неаполя. І щоразу на відпочинку я роблю етюди.

– У Вас багато не лише морських робіт, а й жіночих портретів…

– Мені ця краса жіноча ближча до душі (посміхається). На цій виставці є портрети, зроблені в Німеччині, Італії, Франції. Я в Парижі 7 років працював у групі художників: писали роботи з різними сюжетами і виставляли на європейських і світових аукціонах. Так що в мене десь сотня аукціонів.

– Тобто подорожі, море, квіти, красиві жінки – це те, що Вас надихає творити?

– Так, якщо я бачу у чомусь красу, я це пишу. У мене в Мюнхені була виставка, й я на флаєрах написав: «Я малюю красу». Оце концепт, може, не всієї творчості, бо в мене є роботи й про війну, але сьогодні хочу малювати красу.

– Чи справдилися Ваші сподівання щодо професії художника?

– Ой! (сміється) Розумієте, чим старший, тим більше думаєш, що, може, й не все здійснилося, що хотів зробити. Але так думає, напевно, кожен.

НАТАЛЯ РЕКУНЕНКО,

ФОТО ОЛЕКСАНДРА ЯРОШЕНКА