Історія наймістичнішого цвинтаря Дніпра (Фото)

У Дніпрі є місця, які тісно пов’язують нас із минулим, деякі з них – справжні історичні музеї під відкритим небом. Але чи можна так назвати цвинтарі?.. Хоча цвинтар Лоцманської Кам’янки, на якому поховані лоцмани Дніпрових порогів та їхні нащадки, – справді унікальна пам’ятка історії рідного краю. На тутешніх плитах, хрестах – світлини нащадків мужніх лоцманів, представників родів, котрі мали пряме відношення до славетних лицарів минувшини – запорізьких козаків. Отже, запрошуємо наших читачів у мандри селищем Лоцманська Кам’янка.

Земля благає про допомогу!

Селище Лоцманська Кам’янка починається ­одразу за ж/м Перемога-6. Спочатку йдемо вулицею Яснополянською, що пролягає паралельно до жвавої траси, згодом повертаємо через вузенький провулок до річечки, яка двічі перетинає колись мальовничу балку. На жаль, зараз тут чимало сміття. От і цвинтар потопає у купах мотлоху. Шкода, що вже мало залишилося старовинних могильних хрестів, каменів на цьому некрополі, якому не менш як 300 років. Немає й жодної інформації, де поховано останнього лоцмана Григорія Омельченка.

Об’їзна ж дорога, яку замислили якось будувати через балку селища Лоцманська Кам’янка (нині будівництво зупинено. – Прим. авт.) – лише зіпсувала місцеву природу. А ці ж землі ще пам’ятають ходу козаків та їхніх нащадків – лоцманів Дніпрових порогів, до яких у гості приїздили Тарас Шевченко і Леся Українка. Загалом багато й інших видатних митців, патріотів, політичних діячів побували тут. Чому про них так мало згадки нині й означена місцина не є родзинкою туристичної карти міста, України?!

Щоби видно було, чути…

Від вулиці Яснополян­ської до цвинтаря – недалечко – хвилин 15 пішки. Але дорога прямує спочатку угору, звивається мальовничими сільськими вуличками, врешті, на самому вершечку місцевої гори бачимо чималий цвинтар, з якого відкривається чудовий вид на Дніпро й лівий берег міста. Спадає на думку: «Пощастило ж тим лоцманам спочити саме на цій красивій місцині, де мов линуть слова Шевченкового «Заповіту»: «Щоби видно було, чути…як реве Ревучий».

Насправді раніше тут, неподалік Першого порога Дніпрового, річка вирувала, і її шум було дійсно чути нагорі. А нині – на цвинтарі лише пташечки співають та вітер гойдає дерева. Тиша…

Десь тут похований і останній лоцман Григорій Омельченко. На жаль, жодної вказівки шляху до його могили ми не знайшли. Як і до могили отамана лоцманів – Михайла Третяка. Місцеві жителі теж не знають точної відповіді на це питання. І все ж нам пощастило знайти деякі старі могили й побачити, де поховано родичів Григорія Омельченка та інших лоцманів, зокрема з родин Шрамів, Третяків, Костирів, Большаків та інших.

Підказки з минулого

Цікаво, що під час манд­рів цвинтарем наша техніка дивно себе поводила: камера відключалася, а згодом, уже під час перегляду відео, ми помітили на могильних хрестах та світлинах якісь білі плями. Наче не було фокусу чи щось заважало. Додав містики й цікавий випадок. Раптом побачили якогось чоловіка, який йшов повз могили: старого, сивого, з довгими вусами, дуже схожого на козака. «Він точно знає, де поховано Григорія Омельченка», – подумалось. Почали кликати чоловіка. Та замість того, щоб зупинитися, він пришвидшив кроки. Ми пішли за ним, але зненацька, біля якоїсь із могил несподівано вибігла кішка. На мить відволіклись, і більше того незнайомця вже не бачили. Він ніби розчинився за величезним порохнявим деревом.

Трохи пройшовши у напрямку, яким рухався дивак, побачили, зрештою, могилу ще одного нащадка роду козацького – з роду Мандрики (чи то не козака Мандрики правнук?), яку до того не помічали, хоч тричі тут проходили.

Загалом на цвинтарі провели, як виявилося згодом, понад 4 години. Час там спливав повільно. Наприкінці дня ми відчули втому: боліли ноги й хилило на сон.

Назад уже поверталися не поспіхом, розмовляли та згадували місцеві легенди, почуті раніше від тутешніх жителів. Про наречену – дівчину, яка колись втопилася, не витримавши смерті коханого Лоцмана. Кажуть, десь тут її поховано. Вона досі блукає між могильним камінням та хрестами, шукаючи місце спочинку коханого, проте не знаходить, бо він десь у безодні Дніпрового порога спочиває.

А ще, розповідають місцеві жителі, двічі на рік, перед Паскою та на Покрову, на місці зруйнованої церкви (біля БК Лоцманської Кам’янки) збираються на Раду душі лоцманів. Обирають отамана й закликають Бога до розмови. А як Він відповість їм, лунає дзвін. Під той дзвін привиди лоцманів прямують уже до Дніпра, сідають на довжелезні дуби і там ніби розчиняються у тумані. Ось така легенда.

Тож цвинтар Лоцманської Кам’янки – унікальне місце. Пропонуємо і вам відвівати його. І, мандруючи його стежками, оглядаючи могильне каміння на старому цвинтарі й світлини похованих, відчути зв’язок із козацьким корінням, з історією України.

А ще було б добре, якби міська влада та громадські діячі навели лад біля тутешньої річки та у балці, що геть засмічені.

Анфіса Букреєва-Стефко