Вахтанг Кіпіані у Дніпрі розповів про справу Стуса

21-23 червня у Дніпрі відбувся другий книжковий фестиваль «Book Space», учасниками якого стали близько сотні видавництв, а гостями — кілька десятків авторів. Серед них — відомий журналіст і громадський діяч Вахтанг Кіпіані, котрий презентував цьогорічне видання із серії «Бібліотека «Історичної правди» — «Справа Василя Стуса». Це збірка документів з архіву КДБ УСРС щодо кримінальної справи проти українського поета. «Вісті» розпитали журналіста про роботу над виданням, мотиви звільнення з телеканалу ZIK і подальші плани.

Справа Стуса

— Вахтангу, що Вас спонукало укласти цю книгу?

— Стус для мене — дуже цікава історична фігура. У 89-му я був студентом і, на жаль, не знав, що буде його перепоховання, тому не поїхав. Та як тільки звідти приїхали знайомі, розповіли, я почав розпитувати різних людей, і виявилося, що у Миколаєві, де я тоді мешкав, живе колишній повстанець із 28-річним табірним стажем Петро Саранчук. Він сидів зі Стусом і добре його знав. Уже в 90-х, коли почали друкувати його тексти, коли він став невід’ємною частиною українського процесу, мене захоплювали його висока постава, фізична і громадянська, — проти зла, якими були комуністичні слідство, суд, КДБ. І коли я  почав знімати фільми про Стуса, писати статті, то виявилось, що мені бракує матеріалів самої системи КДБ, щоб зрозуміти, як він із ними себе поводив. І коли декомунізація відкрила всі архіви, дала можливість погортати сторінки його справи, ми побачили людину, яка розвивається, не зупиняється, не боїться. Далі була вже справа техніки — оформити це як книжку й додати потрібні публікації, які засвідчили справу Стуса не тільки як кримінальну, але й як справу його життя — утвердження української культури, літератури, гідності.

— Яку роль у справі Стуса зіграв його адвокат, Віктор Медведчук, призначений державою? 

— Вирок Стусові, як і іншим політв’язням, писався не в залі суду. Це була політика московського КДБ, яка мала на меті зупинити розгортання українського опору. Але матеріали свідчать, що Медведчук не виконав свою роботу як адвокат. Не повідомив родині про початок розгляду справи у суді, хоча це було його обов’язком перед клієнтом. І у короткому виступі сказав, що кваліфікацію дій свого підзахисного вважає правильною, тобто фактично підтвердив звинувачення. Якби він викликав інших свідків, вимагав експертиз, робив би те, що, очевидно, було б відкинуто судом, то принаймні як професіонал виконав би свою роботу.

«Токсичний» власник

— Нещодавно доля також звела Вас із Медведчуком, через що Вам довелося покинути роботу…

— Я звільнився з ZIK, тому що довірена особа Медведчука купила канал (із середини червня власник ZIK — Тарас Козак, нардеп від «Опозиційного блоку». — Прим. авт.). А Медведчук і свобода слова, Медведчук і можливість нормальної комфортної роботи — це протилежні речі. І, як я чув, звільнилися вже  80 співробітників: ведучі, журналісти, технічний персонал, майже усі працівники сайта. Можна говорити про те, що репутація у Медведчука є такою, що нормальні журналісти не хочуть мати з ним жодної справи. На сайті «Детектор медіа» вже з’явилася стаття, в якій зазначається, що є 3-4 людини, яких заборонено згадувати у програмах каналу. Більш ніж за 6 років ми підготували 500 програм, за цей час змінилося 5 чи 6 продюсерів, нам ні­хто не заважав, у нас не було «чорних» списків, не було тиску. А Медведчук — це «найтоксичніший» із людей. Він ручкається з Путіним, працює на інтереси Російської Федерації, на інтереси ворога. Він — один із «танків» російської армії, тільки на ідео­логічному, політичному фронті. Тому я не уявляю можливості для будь-якої нормальної людини спів­працювати з ним — чи в політиці, чи в журналіс­тиці.

— Що буде з «Історичною правдою» у подальшому?

— Вона існуватиме. Ми ведемо переговори з багатьма медіа, які запропонували нам різні формати співпраці. Йдеться не про моє працевлаштування, а про колектив, частина якого у Києві, інші — у Львові. Ми хочемо його зберегти, хочемо продовжити робити те, що робили, і є дуже висока вірогідність, що так і буде.

«Є речі, які не можу не робити»

— Ви готуєте і сайт, і програму, видаєте книжки, викладаєте у Києві та Львові. Як знаходите час на все? Чи не є така діяльність розпорошенням інтересів?

— Так, на жаль, я маю широкі інтереси. Це означає, що, можливо, в якихось сферах я вже не роблю так добре, як хотілося б. Але є речі, які вже не можу не робити. Наприклад, сайт «Історична правда»: 9 років — це волонтерський проект, а не заробляння грошей. Я можу кинути, але чи ви підхопите, чи хтось підхопить? Передача — це можливість «стукатися» до набагато більшої аудиторії й отримати достойну винагороду. Викладання — це можливість передавати досвід тим, хто прийде на зміну, це, скажімо так, «гуманітарна допомога» улюбленій професії і справі.

— Про спеціальну журналістську освіту точаться дискусії. По-Вашому, вона потрібна?

— Я противник факультетів журналістики, принаймні на рівні бакалаврату в тій формі, в якій вони існують. Журналістика — досить фахове ремесло, яке не потребує такої великої кількості років для його здобуття. Його можна опанувати за коротший термін. Але водночас журналістика потребує кваліфікованих фахівців, які багато знають і в яких є бодай зачатки мудрості. Якщо людина має юридичну, економічну, філологічну чи ще якусь освіту, а потім іде на курси або на магістерську програму з журналістики й за 1-2 роки здобуває фахові знання, це набагато корис­ніше, ніж 4-5 років одержувати широку гуманітарну освіту без зв’язку із реальною професією.

Довідка «Вістей» 

Вахтанг Кіпіані народився у Тбілісі, в 9 років із мамою пере­їхав до Києва. Закінчив історичний факультет Миколаївського педагогічного інституту, кілька років викладав історію у гімназії. Ще студентом почав друкувати статті у газетах, працював на телебаченні. З травня 1997 року живе й працює у Києві, основна його діяльність пов’язана зі ЗМІ. З вересня 2010 року й дотепер — головний редактор інтернет-видання «Історична правда». З березня 2013-го — головний редактор і ведучий телевізійної програми «Історична правда». Викладає у Школі журналістики Українського католицького університету (Львів) та в університеті «Києво-Могилянська академія». У 2015 році заснував Музей-архів преси на основі власної колекції друкованих ЗМІ. З 2005 року — заслужений журналіст України, лауреат кількох конкурсів і премій у галузі журналістики.

Наталя Рекуненко,

фото Володимира Таразевича