Вірив у цілющу силу слова

Мені пощастило придбати це унікальне видання. Тривалий час воно буде моєю настільною книгою. Я її не просто читаю, а немов би щоразу зустрічаю Семена Ковальчука живого, він розповідає про себе, про своє яскраве й, на жаль, таке коротке життя. Я ніби повертаюся в далеку неповторну студентську юність, багату на зустрічі з такими непересічними особис­тостями, як Олександр Зайвий, Григорій Маловик, Іван Сокульський, Олександр Завгородній, Станіслав Повод, Михайло Дяченко і, звичайно ж, Семен Ковальчук.

Згадуючи про Семена, мене охоплює якесь подвійне почуття: передусім радість, що я знав цю непересічну людину, спілкувався з нею, й водночас жаль, що мало спілкувався, недостатньо зазнав животворного впливу цієї талановитої, щедрої душею особистості. Порожньо стало без неї.

Ми з Семеном не були однокурсниками. Я навчався на росій­ському відділенні філологічного факультету Дніпропетровського держуніверситету, а він – на українському, на яке вступив на рік пізніше за мене.

До вишу я вступив після трьох років служби в армії. Служив на території Польщі, до речі, Семен – також. На підготовчих курсах в армії українську мову й літературу не штудіювали, тому довелося обирати російське відділення. Та це не так і важливо, адже паралельно з російською вивчали й українську мову й літературу. Засмучувало інше. На нашому курсі, де були здебільшого дівчата і з десяток хлопців, я майже не знаходив однодумців, які жваво цікавилися б літературою, новинками поезії, самі писали б вірші… Винятком була хіба що Євгенія Борщова з Кривого Рогу, яка писала вірші, читала їх на засіданнях літстудії «Гарт». Однак і тоді, і пізніше ані в пресі, ані в поетичних збірках поезій Борщової я не зустрічав.

Мені хотілося спілку­ватися з людьми, які не тільки читають програмову літературу, але й цікавляться літературними новинками, знають і цінують поезію й самі пишуть вірші.

У ранній юності я й сам пробував писати, друкувався у районній газеті, чим неабияк пишався. Та пізніше зрозумів, що писати вірші – це природний хист, а не просто бажання, і що я ніколи не досягну майстерності О. Зайвого чи Г. Маловика. Писати ж сіренькі, примітивні вірші нецікаво, та й кому це потрібно?!

Я втішаюся тим, що вмію насолоджуватися і чужою поезією, зрозуміло, справжньою поезією. А хіба це мало?

Великою вдачею, вважаю, було те, що з часом я зустрівся й подружився з такими непересічними пое­тами й людьми, як Григорій Маловик та Олександр Зайвий, а пізніше і з Семеном Ковальчуком. На мою думку, тоді це була найталановитіша трійка серед поетів Дніпропетровщини. Мені імпонували в них безперечний талант, правдивість, щирість, любов до людини, прагнення змінити світ на краще.

Семен Ковальчук був настільки щирою товариською людиною, що, мабуть, кожен, хто спілкувався з ним, міг вважати його своїм другом. Я, звичайно, також. Мені подобалось у ньому все: відвертість, доброзичливість, прос­тота, активність, заповзятість, принциповість, почуття власної гідності…

Поєднувало нас і те, що ми були однолітки, однодумці, обоє з села, обоє служили в «братній» Польщі, мали загострене почуття справедливості…

Подібними рисами притягували мене й однокурсники Семена: Станіслав Повод, Михайло Дяченко, Віктор Петренко та інші. Усі вони мешкали в одній кімнаті гуртожитку і взагалі були добрі, справжні й талановиті хлопці. Не сумніваюся і в тому, що на них мав добрий, позитивний вплив Семен Ковальчук. Не міг не мати!

Усі вони були членами літстудії «Гарт», що діяла при університеті, писали гарні вірші, дискутували про поезію, випускали цікаву й розлогу стінгазету, мріяли про велике…

Найбільше запам’ятовувалися поезії Семена: глибокі, щирі, пристрасні, самобутні, сповнені і радощів, і непідробного болю, і тривоги за долю людей, світу, в якому живемо.

За життя Семена не було видано жодної збірки його поезій. І відомо, через які причини. Нині вони, нарешті, побачили світ, знайшли свого читача. І це вкотре засвідчує той факт, що справжня поезія знайде свій шлях до людей, одержить їхнє визнання. А «маститі» – давно забуті.

Коли хочуть дати людині коротку й вичерпну характеристику, то кажуть: «Із ним я пішов би у розвідку». Це можна віднести й до Семена Ковальчука. З ним можна було б іти без вагань і в розвідку, і в бій, братися за будь-яку добру справу й домагатися успіху та перемоги. Семен нагадував мені героїв тодішніх кінофільмів, а це були зазвичай люди сильні, мужні, благородні, здатні долати будь-які перешкоди на своєму шляху. Без нього життя було б неповним.

На превеликий жаль, таких людей нині поменшало і в кіно, і в реальному житті. А вони ж так потрібні нашій країні! Тож про таких особистостей як Семен Ковальчук слід розповідати й розповідати, щоб їх ставало більше. Щоб брали з них приклад.

Так, справді, як багато втратили ми, наше суспільство, а може, й уся Вкраїна, в особі Ковальчука! Скільки добра міг би зробити цей самородок із Волинського краю, всебічно талановита людина, щедро наділена ще й скарбами Людяності й Добра.

Лише про Ковальчука й Маловика міг би висловлюватися так: «От якби таких людей було побільше у Верховній Раді, в уряді, без сумніву, доля України і українців була б набагато кращою. Це моя найвища оцінка дорогих мені людей».

Хочеться щиро подякувати усім творцям книги про Семена Ковальчука. Ви повернули його самому собі, вам і всім нам, хто знав цю людину.

Володимир Процан