Як офіцер з Кривого Рогу став підкорювачем вершин
«Головне – не тільки піднятися на вершину, але й спуститися живим». У цьому упевнений криворіжець Роман Кипень. Гарна новина надійшла цього літа з французьких Альп до Кривого Рогу. «12 серпня на вершину Монблан (4810 метрів) в Альпах зійшов наш товариш – Роман Кипень, – повідомив знаний криворізький краєзнавець і туристичний гуру Володимир Казаков. – Це успіх!» Про вершини та мандрівки, авантюризм та впертість, а також про те, чому людей тягне в гори, підкорювач Монблану ексклюзивно розповів «Вістям» напередодні Всесвітнього дня туризму.
Мандри з дитинства
– Пане Романе, у чому полягала особливість цьогорічного сходження на Монблан?
– Від самого початку все пішло не за планом. 10 серпня ми мали вийти до базового табору на Тет Рус, який знаходиться на висоті 3200 м. 11-го – день для акліматизації. 12-го – день штурму. 13-го – резервний день на випадок непогоди та інших непередбачуваностей. Але через сльоту не змогли навіть вийти. Тому із 7 чоловік один криворіжець, котрий мешкає в Швейцарії й який мав невелику травму ноги, вирішив поїхати додому. А наша група з 6 чоловік вийшла на Тет Рус тільки 11 серпня. І тут виявилося, що 13 серпня наближається циклон, і всі сходження фактично стають неможливі. Після короткої наради стало зрозуміло, що виходити на штурм доведеться найближчої ночі – без акліматизації. Тобто, порушуючи всі норми і правила класичного альпінізму. Головна особливість полягала саме у тому, щоб спробувати зробити успішне сходження за 2 дні!
– Чим займаєтеся у повсякденному житті?
– У минулому я – офіцер МНС України. 22 роки віддав пожежній охороні. Зараз – на пенсії.
– Як давно захопились альпінізмом? Пам’ятаєте свою першу вершину?
– Тут треба уточнити, що мандрую я з дитинства. А ось спортивним туризмом професійно став займатися не так давно – з 2012 року. Хоча мій перший похід і моя перша вершина були ще в 1989 році. Тоді я піднявся на вершину гори Пікуй – найвищу у Львівській області (1408 м). Дарма що сама гора не дуже важка, але ми потрапили у шторм і з 26 осіб піднялися тільки 6. Серед них був і я. За результатами походу отримав значок та посвідчення «Турист СРСР» і, мабуть, саме тоді закохався у гори.
– Скільки сходжень на Вашому рахунку?
– Якщо брати саме кількість вершин, то, на жаль, підрахувати всі дуже важко. Наприклад, тільки за один мій похід по Карпатах я здійснив сходження більш ніж на 20 вершин. Гадаю, близько півсотні точно буде. А ось походів було приблизно 20. До Кримських гір (одні з моїх найулюбленіших) я ходив три рази у різні пори року (весна, осінь та зима). Там побував на багатьох вершинах – найцікавіша Еклізі-Бурун (1527 м). На жаль, я так і не потрапив на найвищу – Роман-Кош (1545 м). У Карпатах сходив на багато вершин, у тому числі й на всі двохтисячники, разом із Говерлою (2061м). На Уралі під час походу 5-ї категорії складності зробив сходження майже на десяток вершин, у тому числі на найвищу – Народну (1895 м) та найцікавішу і найгарнішу – Манарагу (1662 м). Був також у Турції на Таврських горах. У Грузії в 2014 році вперше піднявся на висоту 5000 м при сходженні на Казбек. Можна ще називати чимало різних гірських систем та вершин, але боюся, що це не вміститься в рамках однієї статті.
– Куди підніматися було найважче?
– Навіть не знаю. Дуже багато проблем завдавали гори. Найважчим фізично став похід до Карпат у міжсезоння – навесні 2013 року. Найтравматичніший – похід на Приполярний Урал, коли я отримав кілька травм, зокрема компресійний перелом хребта. Найнебезпечніший – похід взимку до Кримських гір, коли наша група потрапила в сніговий буран і ледве не замерзла до смерті. Під час сходження на Ельбрус мене вразила гірська хвороба середньої тяжкості. Сходження на Монблан технічно та морально було найважчим.
Платні вершини
– Наскільки треба бути фізично підготовленим, щоб зійти на Монблан?
– Треба мати відмінне здоров’я та бути в найкращій фізичній формі (посміхається). Все залежить від висоти, до якої ви збираєтесь піднятися, від складності маршруту і від способу сходження.
– Розкажіть про підготовку і похід вашої групи до Монблану.
– Фактично повноцінна підготовка була тільки у нашого керівника групи, завідувача кафедри фізичної географії, краєзнавства та туризму Криворізького педуніверситету Володимира Казакова. У мене практично ніякої підготовки не було. По-перше, я – єдиний, хто прилетів саме на сходження. Всі інші прийшли на сходження після Тур де Монблану – походу за відомим маршрутом навколо Монблану. Фізично я спеціально для цього не готувався, тому що був на піку своєї фізичної підготовки після сходження на Ельбрус (червень) та Триглав (липень). Відповідно, все спорядження та одяг мав напоготові. Відпрацювання маршруту також не робив через брак часу та цілковиту довіру керівникові групи.
– Який рюкзак слід вибрати, інше спорядження?
– Стандартний рюкзак для сходження на вершини заввишки близько 6000 тисяч м: для чоловіків – об’ємом 80-120 л, жінок – 75-100 л. Також при виході на штурм вершини – так звані штурмові рюкзаки – 50 л. Щодо спорядження, то тут потрібна окрема стаття. Термобілизна (активна, пасивна, літня та зимова), штурмовий одяг, похідний одяг, флісовий одяг, гірські чоботи, трекінгове взуття, бахіли, мембранний одяг, одяг від дощу, пуховий одяг, різні види рукавиць, шапки, бафи та балаклави, гірські окуляри із захистом не нижче 4 або лижні маски тощо. Я вже мовчу про медикаменти та «екстремальну» аптечку першої допомоги (посміхається).
– Для сходження в гори треба мати дозволи? Скільки це коштує?
– З кожним роком усе більше гір та вершин стають платними. Переважно це оплата за вхід до природнього парку чи заповідної зони, яку біля топових гір облаштувала місцева влада. У деяких країнах нав’язують інструкторів (гідів). В інших – беруть плату за саме сходження, тобто треба купувати перміти – спеціальні дозволи (наприклад, у Гімалаях найдорожчий перміт коштує на Еверест. Ціна залежить від країни та кількості учасників у групі, в середньому 11000 доларів за 4 особи). Монблан довготривало залишався осередком «чистого» вільного альпінізму. Але, на жаль, загальносвітові тенденції не минули й цю вершину. Спочатку тут заборонили ставити намети та табори на сніжно-льодовому плато від рефуджи Гьоте (тобто вище 3800 м). Це було зроблено не тільки задля грошей – щоб альпіністи зупинялись у платних рефуджах (таких собі високогірних притулках-готелях), але й заради збереження довкілля, бо «дикі» альпіністи засмічували гарні гори. Цьогоріч, улітку, було встановлено тимчасову заборону для альпіністів, які не забронювали собі номери в рефуджах – відкритий комерційний хід. На щастя, контроль виявився нетотальним і ми змогли безперешкодно його пройти. І ось свіжа новина – 3 вересня прийняли остаточне рішення: у 2019 році допускати на сходження на Монблан тільки тих альпіністів, які купили собі місця в однієї з трьох рефудж. А найменша ціна упродовж однієї доби в цьому році складала 70 євро.
– Звідки почалося сходження вашої групи на Монблан. Як ви харчувалися на привалах?
– Фізично ми стартували з Ні д’Егль (Орлине гніздо) на висоті 2372 м у Департаменті Верхня Савойя Франції. Харчування було традиційним для гірських походів. Уранці – каша, на вечерю – суп чи борщ. Усе готується із засушених продуктів, заздалегідь приготовлених в Україні. На обід зазвичай бутерброди з ковбасою та салом, якісь солодощі, трохи смаколиків, на кшталт горіхів, ізюму, кураги тощо. Під час штурму майже нічого не їли, всіх «діставала» гірська хвороба. Їли снікерси, протеїнові батончики.
– Що небезпечне в горах?
– Зокрема, на Монблан ми піднімалися по найпростішому «попсовому» маршруті й, чесно кажучи, абсолютно всі його недооцінили. По-перше, ніхто не очікував, що в Альпах поріг «горняжки» такий низький. По-друге, найнебезпечнішою перешкодою виявилась стіна від Тет Руса (3200 м) до Гьоте (3800 м), де в кулуарах так званого «каньйону смерті» постійно летіло каміння. Це було дуже небезпечно, і, на жаль, у цьому році там постраждали люди. Також на шляху було кілька льодових тріщин, а на підході до Монблану стежка пролягала по «сніжних ножах» – вузьких вістрях сніжних гребенів, іще й за досить шквального вітру.
– «Горняжка» – це гірська хвороба?
– Так. Через відсутність акліматизації група захворіла на гірську хворобу і, як результат, із 6 чоловік, які прибули у базовий табір, на вершину піднявся лише один я.
До наступного літа!
– Наскільки сходження на вершину Монблану виявилося важким?
– Коли раптом за 600 м до вершини я залишився один, це стало для мене певним психологічним ударом. Я був вимушений продовжувати сходження без зв’язки, тобто без групової страховки. Також не відпрацював маршрут на стадії підготовки, бо понадіявся на керівника, тому не мав жодних уявлень про небезпечні місця, складність рельєфу, можливі шляхи підйому тощо.
– Коли стояли на вершині й дивилися донизу, про що думалося?
– Це була вже третя вершина за три місяці. Всі сталися за гарної погоди та хорошої видимості з просто неймовірними пейзажами. Тому перше, що я відчув, – це полегшення, що врешті-решт сюди піднявся. Потім відчув жаль, що мої друзі не зі мною і не бачать цієї краси. Згодом помітив групу «інтуристів», які вивели на Монблан жіночку похилого віку, і всі вони плакали. Я підійшов їх привітати і раптом сам розплакався. Тоді мене пронизала думка, що я ще маю спуститись донизу живим. Зазвичай, 70 % смертельних випадків з альпіністами трапляються під час спуску, коли всі сили віддані мрії…
– Яку ж все-таки користь додають здоров’ю такі сходженя?
– Саме таке сходження, авантюрне, без акліматизації, певно, що користі здоров’ю не приносить. А якщо взяти загалом, то некатегорійні походи, або категорійні невисокої складності, а також сходження по простих маршрутах на гори близько 5000-6000 м все ж таки корисні. Це точно. А ось під час сходження вище 6000 м – безперечно, що ні.
– Що ж тягне людей у гори?
– Це дуже складне запитання. Для кожного – це щось своє, індивідуальне. Тут немає «золотої середини». Тут – або ти любиш гори, або ти до них байдужий. У таких випадках я відповідаю: слухайте пісні Володимира Висоцького – «Вершина», «Прощание с горами». Особливо мені подобаються слова:
«Кто здесь не бывал, кто не рисковал – Тот сам себя не испытал…»
– Яка чергова вершина чекає на Вас?
– На жаль, гори потребують грошей. Тому в найближчому майбутньому треба їх заробляти, а гори відкласти на потім. Думаю, це буде наступним літом. Є мрія піднятися на Герлаховський штит – найвищу гору Високих Татр, що в Словаччині, та гору Риси – найвищу зі сторони Польщі. Головне, щоб було здоров’я! (Посміхається).
Володимир Думанський,
фото з архіву Романа Кипеня