Як раніше на Дніпропетровщині святкували Водохреще

Нині для більшості мешканців Дніпропетровщини та українців загалом традиційне Водохреще містить похід до церкви, занурення в ополонку та щедре частування. Наші ж пращури  дещо по-іншому сприймали це свято, а їхнє ставлення до води, загалом до купання, — різнилося із сучасним. Звичаї та традиції: як раніше на Дніпропетровщині святкували Водохреще.

У що вірили

Українці вірили: опівночі перед Водохрещем настає чарівна мить, коли увесь світ ніби затамовує подих: ущухає вітер, панує цілковита тиша й відкриваються небеса. Тож саме тоді можна було дізнатися про своє майбутнє, загадати бажання. Вода в річках та озерцях — чарівна: «грає», «хвилюється», стає цілющою. Коли сильна течія — зупиняється, а як тиха річка — утворює чарівні вири. А ще люди розповідали, що вода в ніч із 18 на 19 січня на якусь мить «перетворюється на вино», та таке смачне, що подібного людина ніколи не пила. Проте нині, у часи технічного прогресу, українці цьому не вірять. А колись бувало піде на річку якийсь Василько чи Микитка, засяде тихенько біля водойми і дивиться: що ж робитиметься опівночі. Подейкують, що після побаченого більше в того «героя-дослідника» не виникало подібного бажання. «А що ж то ти бачив, Василю? Як було?» — питають однолітки. А той лише мовчить, мов води в рота набрав… Одне добре — «устиг набрати з річки води, аби була у хаті». Вважалося, що набрана з річки вода перед Водохрещем опівночі найбільш цілюща, тож її зберігали за образами на випадок поранення або тяжкої хвороби.

Тікай, кутя!

У надвечір’я Бого­явлення в деяких регіонах України існувала традиція «виганяти кутю», бо ж зимові свята закінчувались. Діти голосно били ложками об посуд, галасували на подвір’ї: «Тікай, кутя, із покуття, а узвар — іди на базар, паляниці, лишайтеся на полиці, а «дідух» — на теплий дух, щоб покинути кожух!» Господар виносив із хати сіно, яке лежало на столі, й ділив його між худобою.

Коли ж діти «кутю прогнали», батько присмалював їм чуби — «щоб вовка не боялися». Від цього й давня приповідка: «Не бачив ти ще смаленого вовка».

Існував в Україні звичай виносити в ніч на Водохреще попіл, що зібрався у пічці за час Різдвяних свят. Вважалося, що той попіл не можна зберігати — ні в хаті, ні в дворі, бо «буде пожежа». Тож його виносили на річку і висипали на лід.

Аби нечисть вимерзла

А коли наставав ранок на Водохреще, після богослужіння у храмах, люди (старі, молодь та діти) йшли урочистою ходою до річки. Попереду несли дерев’яний церковний хрест і хоругви. Кожен брав із собою пляшку або глечик — для води.

Цікаво, що козаки на Наддніпрянщині мали право їхати до річки верхи на конях. Цього дня січовики гарно вдягалися, не забували й про козацькі шапки,  хвацько чіпляючи їх на голови, аби дівчата та жінки «задивилися на красенів». Уже біля річки запорожці злазили з коней, яких теж цього дня поїли свяченою водою. Після відправи служби священик занурював в ополонку хрест, а козаки й мисливці стріляли із рушниць та пістолів (аби нечисть втікала), а хлопці — випускали з рук голубів, як символ миру, волі та Святого Духа.

До освяченої ополонки підходили люди: набирали у свій посуд воду.

Після Водосвяття усі поверталися до своїх домівок. Звичай купання в хрещенській ополонці раніше не було поширено в Україні. Наші пращури вважали, що цим вони можуть образити воду.

Існувала цікава легенда, пов’язана із зануренням хреста у воду. «У той момент, як священик занурює хрест у воду, усяка нечиста сила вистрибує з річки і мордується на землі — мерзне. Допоки якась із дівчат не прийде на річку прати білизну. Коли ж брудна білизна опуститься у воду, разом із нею пірнають і чорти, що мерзли на землі. Тому здавна жінкам не дозволялося прати білизну аж цілий тиждень після Водохреща».

Наступний день після свят був особливим для жінок. Сусідки та кумасі гарно вбиралися та разом вирушали до шинку — пити медові напої. Співали різних пісень та вигукували: «Та ми такі дівки приткі, що починки превеликі», — вказуючи на те, що настав час знову братися за пряжу та хатні справи.

Бо ж «зимові свята — скінчилися». Час працювати, очікуючи Весни.

Анфіса Букреєва-Стефко, фото автора