Юрій Ковальов: «Коли їдеш під обстрілами, розумієш справжню ціну кожної хвилини»

Юрій Ковальов – водій швидкої допомоги, для якого війна перетворила звичайну роботу на щоденну боротьбу за життя. За час повномасштабної війни він бачив поранених молодих військових, які не втрачали мужності навіть у критичні моменти, і виклики, що залишаються з ним назавжди.

Для читачів “Вістей” Юрій говорить про моральну вагу своєї професії, про родину як головну опору і про просте, але найважливіше бажання – жити мирно й цінувати одне одного.

– Як ви стали водієм швидкої допомоги? Чи уявляли, що працюватимете в умовах війни?

– Я обрав цю професію свідомо – завжди хотів працювати там, де  зможу бути корисним і допомагати людям. Починав як звичайний водій, але швидко зрозумів, що швидка допомога – це не просто кермувати авто, а бути частиною команди, котра щодня рятує життя людей. Чесно кажучи, я ніколи не уявляв, що доведеться працювати в умовах повномасштабної війни. Це здавалося чимось далеким і неможливим. Але війна змінила все: маршрути, виклики, рівень відповідальності. Тепер кожен виїзд – це не лише про швидкість, а й про ризик, уважність і холодну голову. І, попри страх, я знаю, що зараз моя робота потрібна як ніколи.

– Що змінилося у вашому ставленні до професії після 24 лютого 2022 року?

– Моя робота перестала бути просто професією – вона стала місією. Раніше я сприймав її як відповідальну, важку, але звичну справу. Із початком війни прийшло чітке усвідомлення: кожен виїзд може бути вирішальним не лише для пацієнта, а й для усієї бригади. З’явилося більше поваги до власної праці й до колег, більше внутрішньої зібраності. Страх нікуди не зник, але він перестав керувати рішеннями. Ти розумієш, що не маєш права зупинитися, бо за тобою – люди, які чекають  допомогу. І саме це змінило ставлення до професії назавжди.

– Були сумніви, чи залишатися в цій професії під час активних обстрілів?

– Під час активних обстрілів ти мимоволі думаєш про власне життя, про родину, про те, чи варто ризикувати ще раз. Особливо важко в перші місяці, коли до цього просто неможливо звикнути. Але щоразу ці сумніви відходили на другий план, коли надходив виклик. У такі моменти розумієш: якщо не поїдеш ти, може не приїхати ніхто. Усвідомлення того, що твоя присутність може врятувати людину, виявилося сильнішим за страх. Саме це й тримає в професії навіть у найнебезпечніші дні.

– Чим робота водія швидкої у воєнний час відрізняється від мирного?

– Просто  вона стала значно складнішою й напруженішою. У мирний період ти зосереджуєшся на безпеці руху. Зараз до цього додається постійна небезпека: обстріли, блокпости, повітряні тривоги тощо. Змінився і характер викликів – їх стало більше, вони важчі емоційно. Часто доводиться працювати в умовах хаосу, коли немає часу на сумніви чи помилки. Ти відповідаєш не лише за пацієнта й бригаду, а й за те, щоб усі дісталися назад живими. У воєнний час водій швидкої – це вже не просто шофер, а повноцінний учасник порятунку.

– Який виклик у вашій роботі зараз найскладніший – фізичний, емоційний чи моральний?

– Найскладніший – моральний. Фізично й емоційно можна втомитися, але це відновлюється. А морально найважче – бачити наслідки війни й розуміти, що не всіх можна врятувати, навіть коли робиш максимум.

Особливо боляче працювати з пораненими цивільними, дітьми, літніми мешканцями. Ти везеш людину й усвідомлюєш, що її життя розділилося на «до» і «після» – і ти став свідком цього моменту. Такі виклики залишаються з тобою надовго і змінюють внутрішньо, але водночас іще більше зміцнюють розуміння, навіщо ти тут і чому не маєш права зупинятися.

Найчастіше типовий виклик сьогодні – це евакуація з бойових точок. Виїзд відбувається максимально швидко, інколи без повної інформації, з розумінням, що ситуація може змінитися будь-якої хвилини. Дорога – це зруйновані маршрути, обстріли поблизу, постійний зв’язок із диспетчером і військовими медиками. На місці немає права на хаос: кілька хвилин, щоб забрати поранених або цивільних, і одразу назад.

– Чи доводилося працювати під обстрілами або під час повітряної тривоги?

– Так, доводилося – зокрема під час атак «шахедів». У такі моменти працюєш на повному автоматі: слухаєш небо, стежиш за дорогою й паралельно думаєш, як швидше вивезти людей у безпечніше місце. Найважче те, що  не можеш просто зупинитися й перечекати тривогу. Коли в машині пацієнт, ти відповідаєш за його життя і за всю бригаду.

– Якими ви бачите людей у найважчі моменти – що вас у них дивує?

– У найважчі моменти я бачу молодих військових – і їхня безстрашність просто вражає. Навіть коли вони поранені, продовжують триматися, виконують завдання, підтримують побратимів і не дають страху керувати собою. Дивує їхня стійкість і рішучість – вони не просто борються за себе, а за інших, за людей навколо.

-Чи змінилося ставлення пацієнтів до медиків під час війни?

– Особливо не змінилося. Більшість поранених під час війни часто знаходяться без свідомості, тому оцінити їхню реакцію важко. Але навіть у таких випадках помітно довіру: вони покладаються на нас повністю, і це додає відповідальності та змушує діяти максимально швидко і професійно.

– Які слова людей вам запам’яталися найбільше?

– Найбільше запам’яталися слова подяки від поранених або їхніх родин, навіть коли вони самі ледь могли говорити. Часто це просто «Дякую, що ви тут» або «Ви врятували мені життя». Такі слова залишаються з тобою надовго, бо вони засвідчують, що твоя робота справді має значення. Навіть у найважчі моменти війни ці кілька слів нагадують, заради чого ти щодня виїжджаєш на виклики.

– Як ви відновлюєтеся після особливо важких змін?

– Найкраще  відновлення – це відпочинок  із родиною. Навіть кілька годин, проведених із близькими, допомагають відновити внутрішню рівновагу і трохи відключитися від напруги.

– Чи траплялися випадки, які ви пам’ятатимете все життя?

– Так, є. Один із них був на крафтері – машина з трьома ношами. Ми виїхали до трьох поранених військових. У одного з них було поранення плечової артерії, і час ішов на секунди. Тоді важлива була кожна дія: від швидкого надання першої допомоги до організації транспортування до судинного хірурга. Цей виїзд залишився в пам’яті надовго – він засвідчив, наскільки критичною може бути робота медиків і як важливо зберігати холодну голову навіть у найекстремальніших ситуаціях.

– Як війна змінила вас як людину?

– Війна навчила мене більше цінувати життя – своє і чужe. Те, що раніше здавалося буденним, тепер має зовсім іншу вагу. Особливо цінним став час, проведений із родиною. Ти починаєш розуміти, що саме це – головна опора і сенс, заради якого варто берегти себе.

– Про що ви мрієте після перемоги?

– Мрію про прості речі – мир, тишу і спокійні виклики без вибухів і тривог. Про можливість жити й працювати без постійного ризику для життя. Найбільше бажання – більше часу проводити з родиною, накреслювати плани на майбутнє і знати, що ця війна залишилася позаду. Просто жити в країні, де швидка допомога їде не під обстріли, а до людей у мирному житті.

– Якою однією фразою ви змогли б звернутися до людей?

– Звичайно,  я  сказав би: «Хочеться жити мирно і цінувати одне одного». Війна навчила, що мир і взаємоповага – це найважливіше, і що саме у простих речах – турботі, підтримці та взаєморозумінні –  справжня цінність життя.

Ірина Ковальова,
фото авторки

Проєкт підтримки Шведської асоціації медіавидавців Tidningsutgivarna для українських прифронтових медіа в межах ініціативи НСЖУ “Frontline Press”.