Житель Дніпра першим у місті почав проводити екскурсії українською

21 лютого в світі відзначали День рідної мови та День екскурсовода. Для Віктора Єкшова, котрий називає себе Паном Мандрівником, обидва свята знакові, адже він першим у Дніпрі кілька років тому почав проводити екскурсії українською. Журналістка «Вістей Придніпров’я» під час розмови з істориком дізналася про найважливіші навички екскурсовода та найцікавіші подорожі Дніпропетровською областю.

ЕКСКУРСОВОД — ОБЛИЧЧЯ КРАЮ

— Вікторе, вже 4 роки Ви влаштовуєте мандрівки по місту, області та Україні, а свій перший досвід екскурсовода здобули, коли працювали у Меморіальному будинку-музеї Дмитра Яворницького, правильно?

— Так. Хоча спочатку мене не хотіли туди брати, бо вагалися, як про Яворницького розповідатиме людина, котра вільно не говорить українською? Але за пів року я все засвоїв.

— Чи навчалися Ви спеціально екскурсійної справи? Чи вчать цього на історичному факультеті університету?

— Це цікавий момент, до речі. Я навчався на початку 2000-х і впродовж студентських років особливої екскурсійної практики не мав. Там цього не навчають. І я побачив цю проблему, коли сам почав організовувати екскурсії і запрошувати до співпраці університетських науковців: вони поводилися не як екскурсоводи, а як лектори. Я тільки тоді усвідомив, що екскурсовод — це фах, який потребує спеціального досвіду, певних навичок, і що я опановував його інтуїтивно на практиці. Коли «створюю» екскурсії, то попередньо сам проходжу ці маршрути, дивлюся, чи підсвічує сонце будинок із потрібного боку, де краще стати мені й людям, які мене слухатимуть. Не всі гіди над цим замислюються. Нещодавно відвідував чужі тури і бачив, що люди не все добре продумують. А на це варто звертати увагу.

— Кілька років тому в Дніпрі з’явилася школа гідів. Напевно, там вчать цього?

— Я не зустрічався особисто з випускниками цієї школи. Але коли був її перший випуск, зайшов у соцмережі на сторінки деяких сертифікованих екскурсоводів — хотів запропонувати людям співпрацю. І не знайшов жодної україномовної екскурсії. А для мене це принципово. Останнім часом дуже бентежить: є молодь, яка чомусь свідомо себе зросійщує. Це стосується не тільки екскурсій, а й культури загалом. Екскурсовод, я вважаю, — це обличчя міста, краю; людина, яка презентує для гос­тей свій край, свою країну, і знати державну мову для нього має бути нормою. Коли я працював у музеї Яворницького, який сам усе життя це пропагував, мені здавалося, що така позиція зрозуміла всім. Але коли виходиш у місто, виявляється, що ти, як екзотична рослина, — єдиний, хто так вважає, хто проводить україномовні екскурсії.

— Я пам’ятаю, як на одну з Ваших перших екскурсій прийшли львів’яни, які гостювали в Дніпрі, шукали тур по місту саме українською, і знайшли тільки Вас…

— За час існування екскурсійного клубу «Дніпро» довкола нього вже згуртувалося певне коло людей, які хочуть чути розповіді українською, хоча не всі самі добре нею володіють. Дехто з мандрівників і мандрівниць за рік-два почали більше спілкуватися українською мовою, або взагалі перейшли на неї. Це поодинокі випадки, але вони дуже радісні для мене. Хоча ми нікого не агітуємо, не примушуємо. Мені кажуть, що треба під час екскурсій запровадити мовний режим, та я цього не хочу робити. Проте згодом зрозумів, що такі зустрічі можуть бути інструментом пропаганди, і вона може бути або ворожа для нас, коли робиться все ще за радянськими методичками, російськими кальками; або патріотична, залишаючись до того ж науковою. Таке серйозне наукове наповнення наших подорожей багатьом людям теж подобається.

ТРЕНД: ІСТОРІЯ + ПРИРОДА

— У чому полягає науковість Ваших мандрівок?

— Ми залучаємо науковців, краєзнавців, місцевих знавців історії краю. Тому переважна частина наших поїздок — це, швидше, експедиції, а не екскурсії. В екскурсії є детальна проробка маршруту. А ми працюємо над ідеєю, маршрутом загалом, наповненням матеріалу, але під час мандрівки завжди відкриваємо для себе щось нове. Наші подорожі ширші — спілкування з дослідниками дають велику можливість нам багато що переосмислити… Взагалі за оці чотири роки, відколи я пішов з музею, дуже змінився у розумінні історії. Мабуть, кращий шлях для розвитку й годі було придумати. Коли ти кабінетний учений (а музейника можна так назвати), речі, які ти вивчаєш за книгами, для тебе мертві. Тільки коли спілкуєшся з людьми, встановлюєш зв’язки між подіями, співставляєш прочитане із життям, лише тоді історія оживає, ти бачиш усю картину — і відбувається ефект наукового осяяння.

— Які подорожі по області найпам’ятніші для Вас?

— Людям зараз найбільше до вподоби поїздки до Токівських водоспадів. Туди й без нас масово їздять, але ми завжди наголошуємо про природознавчий складник мандрівки. Я вважаю, що там треба створити національний природний парк. Водоспади і ділянка степу навколо них — це, мабуть, єдине красиве і справді автентичне степове місце, що залишилося в нашій області. Навколо все розорено, у кар’єрах, і тільки цей історичний незайманий клаптик стародавніх доскіфських часів залишився, і його варто було б уберегти, зрегулювати, щоб і гроші на ньому заробляти. Це маршрут і пам’ятка номер один у нашому регіоні.

Найне­звичнішою була екскурсія з астрономами, коли ми їздили дивитися зорепад на Мавринський майдан. Ніби потрапили у стародавню обсерваторію. Але таку екскурсію можна влаштувати лише раз на рік — у серпні, у пік зорепаду.

Виокремлю ще подорож із геологом до унікального Аполлонівського палеовулкану. Це один із трьох стародавніх вулканів, які збереглися на континенті. Два з них — на Далекому Сході і один — у Солонянському районі, в степу. Цьому диву 3 мільярди років! Ще ми з паном Вадимом Манюком зачастили до Самарського лісу, в ньому є багато цікавинок. Його за радянських часів хотіли зробити біосферним резерватом — це природоохоронна установа дуже високого рівня. Це як зразкова біологічна система, де на одній ділянці можна дослідити абсолютно різні типи природних умов. Туди приїжджали науковці з усього Союзу, й навіть із-за кордону. Там неймовірна краса, ще й свіже повітря. Ми восени якось там находили за день аж 20 кілометрів!

— Що стає поштовхом для розробки подорожі?

— Спочатку я рухався навмання, брав з того, що знав, а я вивчав ХІХ століття — початок ХХ, власне розвиток Катеринослава, мені це було цікаво. Але поступово інтереси розширилися на всю область, весь степовий край — будь-які історичні моменти, пов’язані з ним, стали цікаві мені й нашим клубникам. Де які події відбувалися, де який цікавий музей — маленький, сільський — зберігся… Тут виникла цікавість до оточення. Ми можемо комплексно розглядати історію і природознавчу сферу. І найближчі років 10-20 це буде найпопулярнішим екскурсійним напрямом і у нас, і у світі.

За чотири роки у клубі відбулося 200 заходів — це і екскурсії (піші, автобусні), і просвітницькі заходи. Я накреслюю план на рік, за яким ми маємо вивчити певну частину української історії. Торік у мене теж був такий план, але карантин його зламав. Проте, сподіваюся, цього року вдасться дослідити Чернігово-Сіверщину, Приазов’я, Полтавщину, тоб­то землі Гетьманщини. Я ще стикнувся з таким цікавим моментом, це вже особистий досвід… Я ж у школі навчався у Сибіру, а коли приїхав сюди, деякий час відчував себе меншовартісним, бо мало що знав з української історії. Мені здавалося, що всі навколо, навпаки, добре знають історичні події, які тут відбувалися. А через рік-два подорожей збагнув, що люди мого віку й старші, виявляється, нічого з історії України не знають. Тому ми надолужуємо, вивчаємо.

— Екскурсії, експедиції, мандрівки зараз стали популярні. По-Вашому, чому?

— Екскурсії — це дуже важлива річ для розвитку. Їх, як то кажуть, на хліб не намажеш, вони не є в пріоритетах у людей, проте, я вважаю, є інструментом пізнання навколишнього світу, дають відчуття наповненості життя, приналежності до цікавого й значущого товариства. У багатьох життя рутинне, а мандри з цікавим провідником сповнюють враженнями, дають радість. Незважаючи на те, що теми часто бувають складні.

НАТАЛІЯ РЕКУНЕНКО