Життєвий шлях снайпера Степана Самарі з Дніпропетровщини

Цьогоріч на Дніпропетровщині відзначили особливу дату — 30-річчя утворення обласної організації ветеранів. Нашого земляка, родом із села Дебальцеве Васильківського району, Степана Васильовича Самарю, який 28 років очолював у рідному селі ветеранську організацію, обласна рада нагородила Почесною грамотою.

СПОГАДИ ПРО РОДИНУ

Нагороду ветерану вручив голова Васильківської район­ної ветеранської організації Іван Чубар. Степану Васильовичу Самарі минулого року виповнилося 90. Вітали ювіляра усім селом.

Він народився у 1926-му в сім’ї заможних трудівників. З невимовним сумом згадує свого діда Фелона Самарю — вправного господаря, який мав вітряк, молов зерно й прожив аж 104 роки. Батько й мати нашого героя у 1929 році віддали у перший колгосп під назвою «Третій вирішальний» корову та двох коней. А коні були найкращі. Згадує чоловік, як запрягали їх у сани, особливо на Масляну, та їздили селом. Усі місцеві мешканці милувалися самарівськими буланими. Саме через такий достаток родину розкуркулили. Батько переховувався в степу у скиртах, щоб не потрапити до радянських казематів, а мати і двоє синів — Степан та Федір — поневірялися від одних родичів до інших, адже родину виселили з рідної хати. Перемучились під час голоду 1932-1933 років. А коли вже трохи вродило хліба, то родичі зібрали по лантуху пшениці і батько — Василь Самаря — продав його, а на виручені гроші придбав недобудовану хату.

ЖОРСТКІ БОЇ

У 1934-му Степан Самаря пішов навчатися в Дебальцевську семирічку. Вчився на відмінно: 7 років і 7 похвальних грамот. 21 червня 1941 року був випускний, а 22-го — війна. Ніхто не чекав, що фашисти дійдуть аж до рідного Дебальцевого, тож здали документи до ­Васильківської середньої школи. Проте більше жодного дня не вдалося повчитися 15-річному юнаку.

«Настав той незабутній вересень 1943 року. Німців гнали через Дебальцеве й Васильківку і сільськими хлопчиками, які вже стали доросліші, поповнили військові частини, — розповідає ветеран зі сльозами на очах. — Серед них був і я, невисокий на зріст, але мав гострий зір. Першою дитячою зброєю тоді були рогатки, вони якраз і відтренували мої очі. Я закінчив курси молодших командирів і потрапив до снайперської роти».

Першим бойовим хрещенням Степана Самарі був Бобруйський котел. 75-а дивізія просувалася із жорсткими боями аж до Білостока. А потім — Прибалтика. Про ті кровопролитні бої і втрати вже сказано-переказано. Так, у жовтні 1944-го доля героя нашої розповіді могла б уже й обірватися. Але, як-то кажуть, Господь не дав загинути. Під Ригою 10 жовтня єфрейтор Самаря був тяжко поранений у кульшовий суглоб лівої ноги. Осколок від ворожого снаряда пройшов наскрізь. Далі — шпиталь у м. Цесіс (Латвія), 7 днів непритомного стану — втратив багато крові, важка операція і аж до 1945-го — тривале лікування. Ще пересувався на милицях, а вже 6 січня бійця направили у зенітну роту. Трохи потримали на кухні, а потім — у бій за Прибалтику. «На легких англійських танках проривали оборону ворога, — згадує ветеран. — Німецькі танки б’ють по нас, мене відкидає вибуховою хвилею і ламає ключицю. Безліч поранених і вбитих. Німець, як наче з останніх конвульсій, скаженів, гатив з усіх видів артилерії. Воронки були такими глибокими, що туди могли б поміститися цілі хати. Скільки вже побачив на війні крові й смертей, але ніяк не міг збагнути таку страшну міру ворожої ненависті. На очах смертельно поранило мого фронтового друга Колю Корнієва, він стікав кров’ю. Ми з Рибалком стягли його на санітарну повозку, а самі — далі за своїми. А їх тоді полягло… Із 200 чоловік роти лишилося 23. Тільки телефоніст продовжував працювати в окопі».

ОБІЙМАЛИСЯ Й ПЛАКАЛИ

Степана Самарю, нагородженого медаллю «За бойові заслуги», перевели до 25-ї авіаційно-технічної дивізії охороняти польові аеродроми, та то вже була Польща. Згадує Степан Васильович, як дізнався про перемогу: «Ми стояли в Білостоці і над нашим ешелоном пролітав німецький «мессер». Збиваємо його, і він падає на залізничний вокзал. То був останній ворожий літак, збитий нами. 8 травня поляки вже знали про перемогу над фашистами. А ми дізналися пізніше, і вже о 13-й годині дня вибухнув салют — це наші зенітки відкрили залповий вогонь — 240 пострілів за хвилину. Льотчики теж почали стріляти в небо. Обіймаємось, плачемо, не віримо, що залишились живими».

Після оголошення Перемоги над фашистською Німеччиною роту Самарі розформували, зенітки здали. Боєць потрапив в автороту, яку переправили до Білорусії, і служив там до 1948 року. Все пережите далося взнаки. Степана Васильовича комісували через чергову хворобу: проривна виразка шлунка. На все життя він запам’ятав свого рятівника — хірурга Йосипа Портнягіна, який прооперував його. Коли повернувся додому, в рідне Дебальцеве — важко хворів. Фронтове поранення відчувалося постійно. От і за останні місяці рана відкрилася і на рентгенівському знімку лікарі вперше побачили дрібненькі осколки в нозі, які тоді не помітили під час операції. І знову — лікування.

ЛЮДИ НЕ ­ЗАБУВАЮТЬ

Проте, незважаючи на страхіття війни, найстрашніше в житті ветерана сталося тоді, коли загинув в автокатастрофі старший онук Ярослав, а потім через кілька років — і старший син Володя, його батько. Минулого року померла, не дочекавшись одного місяця до 65-річчя подружнього життя, дружина. Але Степан Васильович дякує долі за те, що ще є кому його розрадити — має хорошого сина Євгенія і гарну невістку Тамару. Є онука Катя, яка вже запросила на своє весілля. Старша невістка Люба теж родичається. Її донька Настя подарувала дідусеві двох пра­внуків. «Усі допомагають мені, — каже ветеран. — Але я й сам тримаю порядок у хаті, можу щось їсти зварити, хоча діти мені наварюють на цілий тиждень. Не забувають і сусіди. Я люблю своє село, де багато років працював у Ощадкасі».

Ось так, як телеграфним рядком, пробігся своїм життєвим шляхом один із довгожителів й один із останніх ветеранів Великої Вітчизняної війни у Васильківському районі Степан Васильович Самаря, який 17 червня зустріне своє 91-е літо. І знову будуть вітання і спогади, які ніколи не забудуться.

ЛІЛІЯ ДАНИЛЮК, ФОТО СЕРГІЯ ХОРОШИЛОВА